Це сталося по півночі

Зображення згенероване ШІ

Автор Йоргос Коніаріс (Греція)

Переклад Наталії Довгопол

Редагування Анни Процук

Це оповідання написав Йоргос Коніаріс, грек, після кількох візитів до України. Твір отримав спеціальну номінацію від літературного об’єднання «Зоряна фортеця». Посів 1 місце на конкурсі «Сучасне міське українське фентезі», четвертий конкурс фентезі-прози «Аль Мор», 2022.

Це сталося по півночі

Сонце повільно відходить у власні покої. Лягає на простирадла, загортається в ковдру й засинає, допоки працюватиме ніч — покриватиме осінній Київ темрявою, колючим холодом і таємницею.

Денне світло тьмяніє і згасає — над Святошином із його тихими озерами, над висотками Позняків. Годинник Святої Софії показує одну хвилину до півночі. Темніє остаточно, на вулицях лишається кілька людей. Липи на Липках скидають крони: широкий жовто-коричневий килим листя вже встелив безлюдні алеї.

На дзвіниці собору пробиває рівно північ — і листя старих лип тут-таки сиплеться на землю. Може здатися, що це відлуння годинникових ударів — відгомін листя, що падає. У нічних тінях пробуджуються жахи зі снів. Тихо шарудять невидимі істоти — як ті, що на Будинку з химерами.

Жаби, дельфіни, чудовиська і русалки оздоблюють будинок, навіюють страх перехожим. Такі реалістичні, виразні — наче бесідують одне з одним. Можливо, ночами вони граються в загадкові ігри. Але ні, таке буває лише в літературі. Зрештою, очевидно, ці істоти — бетонні, бездушні, холодні й нерухомі. Божечки, не може бути! Мене, певно, очі підводять! Дівчина з риб’ячим хвостом і довгим волоссям… рухається.

Щойно пробив годинник, вона злегка розплющила ліве око, тоді праве — і роззирнулася. Ось вона крутить лускатим хвостом, потягує людські руки. Єдине в цій картині, що видається раціональним: цілісінький день не ворушитися — звісно, кінцівки затерпнуть. Дівчина позіхає, прокидаючись зі сну, і прикриває рот гарненькою ручкою. Без сумніву, це шляхетно вихована русалка.

Вона вміло користується гнучким тілом, щоб з’їхати вниз по ринві й приземлитися на траву. Хоч русалка — істота водяна, вона вправно рухається й без води. Дівчина перелазить через огорожу і продовжує шлях до скверу Франка, де ховається поміж опалого листя. Добре, що театр пустує після півночі. Хіба на заснулого сторожа натрапить. Чудово! Жодної перепони на шляху. Вона швидко перетинає площу, по-зміїному звиваючись хвостом. Шугає вгору і з плескотом пірнає у фонтан, щоб освіжитися.

Вийшовши, зубами підхоплює червону гвоздику з рук Гната Юри. На чорта рибині та гвоздика? Потім нетерпляче спускається по Ступки. Шкода, що кав’ярня зачинена — не зможе випити кухлик опівнічного чаю. Прямує до Лютеранської, а далі — на Хрещатик. Господи, який скандал! Рибина походжає головною вулицею міста. Сподіваюся, вона не піде в метро. На щастя, уже надто пізно, вона на нього не встигне.

Стоїть і дивиться на суші-бар на розі. Лагідно торкається рукою вітрини, але за мить ховається в темряву, сполохана звуком автівки. Юна русалка змінює курс у бік провулків. Мудре рішення: Хрещатик яскраво освітлений, повен вікон і машин — водяній істоті було б важко пройти непоміченою. Уявіть, якби люди побачили її на Майдані Незалежності. Це була б катастрофа!

Без усяких навігаторів дівчина непогано знає місто. Що, як вона колись мешкала в Києві? Тільки небесам відомо! Voilà — русалка іде Володимирською гіркою, оминаючи цікаві очі й вуличні вогні. Жахливо! Ці бісові міста вирішили перетворити ніч на день.

Перетинає узвіз, спускається сходами, що ведуть до пам’ятника Магдебурзькому праву. Дніпро вже близько. Вона може пірнути. Досі тримає в роті свою червону гвоздику. Завмирає на краю пішохідної доріжки, озирається. Навколо ні душі, хіба що пізній велосипедист. Поки що все добре. Поблизу Пішохідного мосту знаходить зручне місце, щоб увійти в холодну дніпровську воду. Відштовхується, елегантно вигинається в стрибку і зникає в глибині.

Вона всміхається, однак гвоздики з рота не випускає. Пливе — волосся гойдається м’якими хвилями, хвіст каламутить тихі води. Проминає викинуті шини, підгнилі черевики, водорості й рибин — маленьких і великих. Деякі з них навіть вітаються.

— Привіт, Русалко, — зграйка коропів гукає в унісон.

Вона всміхається і пливе далі, похапцем. Рухається так швидко, що вже лишає позаду Північний міст. Десь біля Оболоні, коли прекрасна русалка наближається до гирла Десни, перед нею нізвідки виринають двоє солдатів із риб’ячими головами й людськими тілами, зі списами в руках.

— Ані руш! — викрикує вартовий. — Князь Борисфен забороняє тобі проходити, князівно.

Вони шкіряться й заступають їй шлях.

Русалка крутиться коловертнем поміж вартових, збиває їх із ніг, проривається. Сторожа стрімголов кидається за нею, потрясаючи списами. Хвіст маленької князівни швидший за пропелер. Вона прискорюється і зникає з їхнього кругозору, лишаючи по собі лише прозорі бульбашки.

Світло нічного міста розпорошується в небі, мов зоряний пил. Заламані промені підказують відважній Русалці дорогу до захопливої пригоди. Кожне підводне створіння довкола, мале чи велике, обертається на небачені дивовижі, їхні обриси й тіні щомиті трансформуються. Навіть маленький пуголовок може здаватися грізним чудовиськом у цій грі уяви.

Там, де течія омиває Копачів і Надинівку, стільки стрімких поворотів, що річка тут нагадує майстерно заплетену косу. У Русалки від віражів болить голова і ниє в животі. Нині вона нечасто буває в таких місцях. Схоже, втратила навички.

Аж ось просякнута водою дівчина потрапляє до Количівки, де її винагороджено просторими, широкими каналами. Нарешті можна пливти легко, вільніше, ніж доти. Та й від батькових посіпак утекла вже далеко. А скоро вдасться перепочити на березі після виснажливого запливу.

Русалка роззирається, остерігаючись сторонніх — п’яного волоцюги чи пари закоханих. Закохані злякаються — романтична атмосфера зійде на пси. А п’янички князівна й сама злякається, розлютиться на свист і непристойні жарти.

Упевнившись, що жодна жива душа не спостерігає, вона вислизає на берег і лягає горілиць, не соромлячись власної наготи. Дивиться на зорі й занурює пальці в брудний пісок. Кладе гвоздику поруч себе. Утомлена, мимоволі заплющує очі. Дрімає. У кущах позаду шелестить. Князівна не прокидається.

Сіра з білою грудкою кішка наближається до Русалки. Наче тигриця, що продирається крізь джунглі, хіба що не така загрозлива. Утім, не забуваймо, що обидва види — хижаки. Попеляста кішка хоче вполювати Русалку. Чом би й ні? Велика, смачна рибина, прісноводна. Рибної половини цілком достатньо, щоб Задира наїлася досхочу.

Кішка крадеться до напівсплячої князівни. Сподіваюся, Русалка не полинула в сни так глибоко, як Спляча Красуня, — інакше голодний звірок її проковтне, хоча для цього й доведеться постаратись. Котячі очі миготять у темряві мініатюрними місяцями. Ліва лапа наступає на великий сухий листок. Русалка розплющує очі. Задира завмирає, мружиться і лягає ниць. А коли потенційна здобич знову засинає, підходить швидко й тихо, готова до стрибка. Вона занадто голодна, щоб помітити надбиту пляшку в себе під носом.

Що за шум?! Русалка підводиться. Задира, мов акробатка, балансує на пляшці, що починає котитися, і переслідує свою ціль аж до води. Тьфу, гидота! Вода! Задира терпіти не може воду, тож мимоволі задкує від холодного, темного плеса Десни. Якщо ця чудова нагода піде за водою, доведеться обходитись об’їдками зі сміттєвого бака.

Шубовсь! Русалка стрибає у воду, тримаючи свою квітку в роті. Слідом, не втримавшись на пляшці, у річку незграбно звалюється бідолашна кішка. Вона видає довге, пронизливе, розчароване «няв» і вилазить на сушу. Важко дихаючи, обурено дивиться вслід утраченому шансу. Сушить лапки, витираючи їх об пісок. Цієї миті повз пробігає миша. Котячі очі осяває щастям: полювання триває.

Русалка продовжує свій непростий шлях на північний схід, до витоків Десни. Вона забула про страх і тепер граційно й упевнено вихиляє хвостом, стрімко наближаючись до місця призначення. Це справді щось важливе, щось принадне і загадкове — принаймні я так сподіваюся, адже в іншому разі весь час, який я віддав цій історії, буде змарновано. Що вже казати про застуду, яку я неодмінно підхоплю до ранку після цілої ночі мряки й пронизливого осіннього повітря. Уже відчуваю, як ніс починає хлюпати. Добре вам, дорогі читачі: можете розважити себе оповідкою, не наражаючись на небезпеку.

Русалка наближається до Чернігова. Стрічка жовтуватих вогнів пронизує товщу води. Князівна обережно виходить на берег і бачить тутешній Пішохідний міст, що велично здіймається попереду. Вона щасливо всміхається і знову пірнає — але цього разу не так глибоко: це місто значно менше й тихіше за Київ. Тут вона не ризикує так, як у метушливій столиці.

Вигнувши хвіст, Русалка змінює курс і опиняється в околицях порту. Ледь-ледь видніє вигорілий крейдяно-блакитний річковий вокзал, підсвічений кількома рудуватими лампочками. Тьмяне світло увиразнює тіні на нерівних стінах старої будівлі.

Русалка оминає портову вежу й підпливає до старого корабля — каркасу, що від нього лишився. Прослизає всередину. Корпус судна частково занурений у воду, тож вона легко вискакує на палубу. Потім спускається, перевіряє приміщення. Знаходить у затоплену каюту капітана.

На стіні висить портрет. Рама надламана в кількох місцях, скло розбите. Русалка обережно знімає його, струшуючи дрібні окрушини. Протирає зображення тридцятирічного чоловіка з густою пшеничною бородою і серйозним виразом. «Kапітан Ярослав Макаренко» — написано внизу рами.

У русалчиних очах мерехтить мереживо, сплетене з болю й ностальгії — почуттів, що здатні змінити личко до непізнаваності. Вона ладнає гвоздику до рами. За білосніжним дівочим плечем оприявнюється силует, від якого вода береться брижами. Русалка поринула думками далеко — так далеко, аж не помічає цієї тіні.

Ой леле! Це водяна змія вигулькує з мороку. Випростує своє довге тіло й підводиться над водою, ніби тренована майстерним факіром.

— Рус-с-салко… — сичить незвана гостя, і князівна завмирає.

Спершу здається, що то портрет заговорив до неї. Що за багата уява в сучасної молоді!

— Рус-с-салко… — повторює голос, і дівчина нарешті помічає віддзеркалення змії в уламках скла.

Вона приглушено зойкає. Рептилія невблаганно наближається.

— Ш-ш! Вони почують! — рвучким рухом змія обвиває русалчину шию і затуляє губи. Погляд її зелених очей пронизує дівчину, ніби гіпнотизуючи. — Я своя. Я допоможу.

Русалка не знає, що її лякає більше: те, що змія може її придушити, чи те, що рептилія говорить. Її зіниці збільшуються, а очі вибалушуються так, наче готові вибухнути.

— Я відпущу твій рот, якщо не кричатимеш. Згода?

Приборкана Русалка киває, її очі все ще округлені.

Змія повільно розмотується, занурюється під воду, тримаючи зверху лиш голову — на рівні очей Русалки.

— Я Віла. Колись давно ми гралися при дворі твого батька. Пригадуєш?

Дівчина всміхається, її очі знову більшають — цього разу від радості й полегшення.

— Віло, люба подруго, ти так змінилася!

— Ти забула, що я можу обертатися майже на кого завгодно, — відказує на те Віла, а Русалка вдаряє себе долонею по лобі. — Свавільна, легковажна князівна. Скільки води сплинуло, відколи батько тебе прогнав, а ти досі не подорослішала.

— У мене теж дещо змінилося, — гірко відповідає та.

— Утім, ти не забула свого кохання.

— Через нього батько мене зрікся! Хіба таке забудеш? — Русалка глибоко зітхає. — Втікаю ночами, щоб із ним побачитися. Проклята, живу в камені — ні на землі, ні у воді. Такі втечі — єдина моя втіха.

— Маю для тебе ще одну втіху, моя панно.

— Це ж яку?

— Дрібничку, на згадку про твою заборонену любов.

— Справді?!

Від берега долинають звуки. Чарівні створіння, надто захоплені драмою, зовсім забули про обережність.

— Тихенько, на дідька! Прокинуться вояки твого батька — і ми пропали. Він найняв шпигів. Пливімо!

Вони віддаляються від затопленого судна, спускається до річкового дна, занурюються глибше й глибше.

У воді бракує місячного світла, зате на дні щось тьмяно поблискує. Віла прицілюється — і довге зміїне тіло торкається піску. Вона повертається, тримаючи на язику кулон із золотим ланцюжком. На грані викарбувана велика літера «Р». Дівчина дивиться на кулон екстатично, просто-таки витріщається. Русалчині очі сяють, коли вона торкається кулона й обережно бере його в руки, щоб роздивитися. Легким рухом обтирає його, тоді цілує.

— Я знайшла його нещодавно й заховала тут. Ярослав хотів би зберегти його, я певна.

— Люба Віло…

— Нема часу! — каже та.

— Я не… — Русалка затинається. Поки вона розуміє, що не так, Віла стрімко зривається з місця.

Дівчина озирається. Крізь товщу води просто на неї сунуть батькові вартові. Князівна надійно застібає ланцюжок на шиї й поспішає слідом за подругою.

Дві чарівні істоти пришвидшуються, тікають щосили. Ось-ось вони відірвуться від переслідувачів, то зринаючи на поверхню, то знову пірнаючи на дно. Аж тут десь зліва з’являється річковий князь Борисфен і завиграшки наздоганяє втікачок. Віла і Русалка роблять зиґзаґи й викрутні, щоб збити його з пантелику, але могутній мисливець лишається зосередженим і шмигає за ними, мов торпеда.

Князь вистрибує з води і викрикує у темряву:

— Вогонь!

Громоподібний голос котиться луною, а князь ляскає хвостом і пірнає назад у підводний морок.

Уздовж берегів виростають приземкуваті солдати — з кошлатими бородами, вбрані у ведмежі кожухи. Вони ховаються за плакучими вербами і сиплють стрілами, що дзвінко пронизують повітря, однак влучають хіба що у плесо. Русалка і Віла далі виплітають свій шлях між безперервними пострілами лучників.

Стріла майнула повз русалчин хвіст, стесала луску. Віла поспішає на допомогу — обвиває руку подруги, відтягує її вбік. Тієї ж миті змія зникає, і з води виринає величезний сокіл, який підхоплює князівну у кігті. Із дзьоба птахи виривається хрипкий крик — такий потужний, що здригаються боги, демони і смертні мирного міста Чернігова. Віла граційно вимахує довгими крилами — раптовий подув вітру збиває стрільців із ніг.

Борисфен витягує свій останній козир. Розгніваний, він знову вистрибує з води й командує:

— Вогонь!

Старі гармати на Валу вмить набувають бойової готовності та вистрілюють по цілі. Віла щодуху ухиляється від снарядів, поки що їй вдається. Гарматники — білуваті й прозорі, мов привиди, у шоломах із пір’ям і бойовими сокирками, закріпленими на широких поясах, — жваво закидають наступні ядра.

Віла злітає вище, ніж сягають гарматні постріли. Дивом урятувавшись, вони з Русалкою прямують на південний захід, до Києва. Князь Борисфен лишається позаду і розлючено спостерігає, як віддаляються втікачки. Він стискає кулак, здіймає очі до неба, заплющує їх і шепоче закляття. Що відбувається далі — навіть не можу до ладу описати, так важко опанувати себе. До того ж усе це не так просто розгледіти. Ревучий грім розгойдує небеса і землю, десятки блискавок обертають нічну темряву на ясний день.

Ідилія ночі змінюється жахом. Віла прискорюється, Русалка стискає кулон коханого. Сокіл різко знижується, щоб захистити княжну від блискавок і змочити річковою водою — аби не зневоднилася. У Количівці Задира втамовує голод бідолашною мишкою, розлігшись під деревом понад водою. Птаха з Русалкою пролітають повз, за ними спалахує небо. Блискавка влучає в дерево над кішкою, спопеляє його дотла. Безталанне звіря нявкає і з переляку стрибає у воду.

Гроза дужчає й дужчає, тепер крізь зливу не розрізнити річки і неба. Біля Пірнового блискавка влучає Вілі в крило. Та зойкає, розтискає кігті й випускає Русалку у воду. Сама неоковирно падає слідом, плюхається за кілька метрів від подруги, їй паморочиться від болю. Русалка пірнає, рятує Вілу від занурення в річкову каламуть. Княжні вдається підхопити величезну птаху, однак та непритомніє.

— Ти жива? — схвильовано питає Русалка.

Відповіді немає. Тоді вона кладе сокола на берег, голубить голову. Метаморфоза. Замість птахи на траві лежить гола, вкрита довгим мокрим волоссям дівчина. Русалка розтирає її руки та цілує в чоло. Віла поволі розплющує очі.

— Не переймайся. Я одужаю. Той пробийголова Перун лише трохи поскуб мені пір’я, — мляво промовляє, намагаючись засміятися. — Іди, Русалко, іди якнайдалі від річки.

— Дякую за все…

— Годі слів, забирайся звідси, сестрице, — перебиває Русалку Віла. — Уперед на схід сонця!

Княжна цілує волосся подруги і пірнає у воду.

Минувши численні повороти, Русалка наближається до Дніпра. Лишається зовсім трошки. Помалу розвиднюється. Княжна має вийти з води і повернутися на своє місце до того, як причепуриться ранок. Інакше на неї чекає смерть — принаймні так твердить повір’я. Що вже казати про мешканців Києва, на яких чекатиме біда.

Уявіть, що було б, якби русалка Будинку з химерами зникла. Скандал, хвилі обурення в громаді. У цілому місті було би порушено лад. Потім уся країна поринула б у хаос. Чи можете ви таке уявити, любі читачі? Що, як понад сорок мільйонів людей зрозуміють: скульптура зникла? Бездушна фігура з фасаду одного з найвизначніших українських будинків. Мільйони людей у паніці висипали б на вулиці. Охоронців звільнили б одним махом. Жах ширився б через клавіатури, пости, репости й шери, заполонивши весь інтернет! Проте дозвольте не просторікувати далі, а повернутися до нашої історії.

Русалка, хоч яка виснажена, відчуває дотик кулона на шиї — він дає їй незримі сили, щоб дістатися додому. Гнів Перуна та Борисфена вже не лякають дівчину. Не лякають і орди вартових, що знову женуться за нею. Вона повертає ліворуч, до Дніпра, і щезає з їхніх очей десь за Троєщиною.

Зрештою їй це вдалося. Що ясніше ранкова зоря освітлює небосхил, то менше сил лишається в Перуна. Яскраве денне світло перемагає страхітливу темряву з її прихованими пастками. Зловісні поріддя ночі й місяця ховаються у своїх лігвах. Незаймані промені сонця увиразнюють красу світобудови, дають силу людям і надію на краще. Лише наша Русалка, припускаю, нині стурбована. По-зміїному мчить вона, аби зайняти своє місце в денній реальності, назад у місце, де їй зараз «належить» бути, — шляхетна панна з річкових глибин поміж звичайних земних людей.

***

У той самий час він біжить на тролейбус, що їде до майдану Незалежності, — один із тих звичайних людей, навіть віддалено не споріднених із Русалкою. Юхим Григорович Бублик повернувся запізно, тож пізно прокинувся і двічі вимикав свій будильник. Дружина заварила гарячого чаю. Такого гарячого, що він ошпарив язик і впустив чашку на підлогу. Він пішов був на вихід, але дружина завернула, аби протер заляпану підлогу. Юхим Григорович побіг по віник і швабру. Потім він схопив зі столу бублик і сунув поміж зубів — руки ж зайняті. Нахилився, щоб поцілувати дружину, але бублика з рота не випустив.

І ось Юхим біжить на автобус. Варто визнати, біжить дуже швидко, але все одно не встигає. Тепер доведеться чекати на наступний. Тролейбус нарешті приїздить, і спритним стрибком, якому позаздрив би сам Сергій Бубка, Юхим Григорович опиняється в салоні. Йому вдається знайти місце біля вікна. Тепер, коли він сидить нерухомо і спокійно, скористаюся нагодою описати нашого героя. Його зріст — десь між середнім і низьким, вага — між середньою та великою, а волосся безнадійно скуйовджене після ранкових невдач. Він нашвидкуруч пригладжує волосся, другою рукою притримує рюкзак, а черговий бублик обережно тримає між зубами. Схоже, голився він учора ввечері, а очі в нього сонні.

Щойно висівши з тролейбуса й ступивши на головну площу, Юхим оживає, солідно випростує спину і набуває стану бойової готовності. Він простує на Банкову, де вітається з колегами і займає своє місце попід химерами. Так-так, ви вгадали, Юхим Григорович Бублик — охоронець Будинку Городецького. Він перевіряє важливих персон, які входять усередину, сканує всіх і все, що відбувається навкруги. Але… Що за чорт?

Усе видається звичним і мирним, однак Юхим відчуває дотик на плечі. Один раз. Двічі. Він задирає голову і бачить, мов у сповільненій зйомці, як на нього велично падають краплі. Охоронець обмірковує цей феномен. «Після нічної грози вода скрапує з дерев», — думає він. Тоді згадує, що жодного дерева поблизу будинку немає. Також над його здивованою головою немає жодної ринви.

Юхим Григорович Бублик рішуче налаштований розгадати таємницю. Він дивиться вгору і чітко бачить, як вода скрапує з хвоста русалки. Вдивляючись ще і ще, Юхим помічає кулон, який звисає з її витонченої шиї.

Важка крапля падає йому на чоло.