Почалося зі спогаду про культові місця з кавою. Або з творчого прогнозу погоду. Або з україномовної родини в радянському Києві. Вікенд дізнався, як метеорологиня Наталка Діденко написала книжку спогадів «Тролейбус номер 15».
Записано на зустрічі з авторкою книги у Просторі 28 сестер Капранових.
Ведуча прогнозу погоди
Вона навіть не мріяла про власну книжку, хоча завжди любила писати, в школі непогано писала твори. Це вплинуло на вибір майбутнього: Наталка обрала професією журналістику, але працювала майже 20 років в Гідрометцентрі.
— Там не писала, але творче нутро дає про себе знати. У нас були включення на радіо. Я виходила в прямий ефір розказувати про погоду на поточний день. Оформила ці ефіри неформально, почала робити невеличкі звукові есеї.
Коли вперше дозволила собі таку вільність, мала великі неприємності. Викликав навіть не начальник гідрометцентру, а начальник всієї гідрометеослужби. Креативну працівницю сварили, критикували, обіцяли позбавити премії. Але вийшло так, що хтось із керівників країни почув ефір, і йому дуже сподобалося.
Він подзвонив начальнику управління гідрометеослужби, щоб похвалити чудовий прогноз погоди. Ситуація кардинально змінилася. Ведучу знову викликали до керівництва, але зустріли ледь не з квітами.
— Я веду до того, що мені завжди дуже подобалося працювати зі словом і навіть із такими сухими штуками, як прогноз погоди, мені хотілося творчості, — пояснює Наталя.
У 2000 році вона прийшла працювати на телебачення. Працювала редакторкою, а прогноз погоди розповідали ведучі — красиві дівчата та хлопці модельні зовнішності. То як Наталка потрапила в телевізор? Ця історія описана у книжці.
Блогерка
Далеким предком книги Діденко називає пости у фейсбуці. Звісно, соцмережі забирають час і продукують срачі, але Наталя бачить в них і світлу сторону. Так вона знайшла у фейсбуці втрачених старих друзів і сформувала власну бульбашку.
На Київ насувалася гроза, мав бути град і шквалистий вітер. Вона написала пост-попередження, що впродовж найближчої години у Києві та області очікується така погода. Пост отримав великий відгук, люди реагували так, що Наталя зрозуміла, наскільки це потрібний контент.
А наступне відкриття вона зробила, коли написала пост про подвійну половинку, суто київське явище.
О! Ці «подвійні половинки»! Лише якийсь «без понятія» провінціал міг замовити просто каву. Чашечка кави коштувала 14 копійок, доза кави плюс доза води. А «подвійна половинка» — це було дві дози кави у дозу води, виходило 28 копійок. Всі кияни замовляли лише «подвійну половинку». Каву варила жінка бальзаківського віку із «формами». Вона була нетиповою продавчинею гастроному, красива, з плавними рухами і шляхетна, вона всіх знала: коли ти з нею вітався, а вона відповідала кивком голови, то якось виростав у власних очах – тебе тут впізнають.
Діденко писала про культові місця зустрічей у центрі Києва. У тій історії були спогади про гастроном з підворітнею, де по 40 хвилин пили каву з чашок з відбитими ручками. Поруч театр Франка, консерваторія. Звісно, франківці та музиканти приходили пити каву, збиралася й технічна інтелігенція. Кияни могли в обідню перерву їхати півгодини, щоб постояти 40 хвилин в черзі і ковтнути тієї кави. Отака була потреба у спілкуванні.
Донька своїх батьків
— У нас була україномовна родина. Мама і тато говорили завжди українською. Тоді це було непросто в Києві. Пам’ятаю, кажеш, «передайте будь ласка на компостер», а тобі в спину сичать «націоналістка!» Це досить болісні моменти.
22 травня в українських колах було святою датою — день поховання Тараса Шевченка, день, коли він повернувся в Україну. І якщо ти приходив 22 травня до пам’ятника Шевченку з квіткою, тебе забирали в каталажку, ти вилітав з університету тощо.
Батьки та їхня компанія 22-го ходили по дальньому колу навколо парку Шевченка. Отаке у нас було виховання. Якби мій тато почув, що десь я говорю російською мовою, було б страшне.
Якщо був якийсь цікавий вечір, концерт, там вже в обличчя впізнавали кгбістів. Бо в КГБ на напрямку культури працювали одні й ті самі люди, завжди однаково одягнені в сіренькі костюмчики. Навколо них всі ходили, ручками їм махали, а вони робили камінні обличчя.
Зараз говорять про 70-90-ті роки, наче ми тоді й не жили. Мовляв, усе було сіре, закатане в асфальт, нічого не було хорошого і веселого. Але це неправда. Люди там закохувалися, розлучалися, сварилися, ходили на роботу, в театр.
Мені хотілося показати і згадати Київ, який я обожнюю. Бо Київ гідний нашої любові. Важливо тримати в собі любов до міста і плекати її.
Авторка спогадів
Пост про подвійні половинки надихнув читачів на спогади, а саму авторку — на інші історії. Діденко згадала, як жила на Печерську, на вулиці Кіквідзе, яка тепер носить ім’я Бойчука. На роботу їздила тролейбусом №15. Маршрут пролягав через бурхливий центр до Бессарабки.
— Якось я зрозуміла, що кожна зупинка маршруту має для мене свою історію та емоцію. Ця структура вибудувалася в голові, я сіла й почала писати історію про першу зупинку. А потім вже пішло-поїхало, самій стало цікаво. Таким чином я доїхала практично до Бессарабки.
У Української правди є підрозділ «Історична правда», один із найкрутіших на мою думку. Хлопці звідти кажуть: «Давайте ми надрукуємо, тому що це теж історія». Стали друкувати по одному розділу.
Першу половину Діденко писала, коли та як хотіла. Робила перерви між історіями-зупинками на два-три місяці. Або писала дві історії за ніч.
— А коли вже є відповідальність і дедлайн, то розумієш, як важко часом письменникам, що мають зобов’язання. Я робила що завгодно, щоб не сідати писати, по 16 разів пила чай. Але все ж таки написала! Доїхала до Бессарабки і поїхала назад, тому що кожна зупинка з такою назвою є на зворотньому маршруті. І це вже зовсім інші емоції, історії та спогади. Врешті-решт я повернулася додому, на свою зупинку «Вулиця Долиногірська».
Неймовірно цікавим був процес підбору фотографій. Бо багато побутових деталей втрачається з часом. Наприклад, спогади про перукарні. Там жінок накручували, хтось робив хімію чи просто зачіску. І всі сиділи в таких ковпаках, сушили голови. От ми знайшли таку смішну фотографію, де в ряд сидять вісім чи скільки жінок, всі у цих ковпаках.
Ця серія есеїв отримала схвальні відгуки від людей, які є особистими авторитетами для Наталі. Вона чула деалі більше пропозицій видати спогади книжкою.
Шлях до книги був довгим. Майже десять років минуло від посту про подвійну половинку у фейсбуці до книжки «Тролейбус номер 15». Модераторкою на першій презентації була Євгенія Кузнєцова, авторка книжок «Драбина», «Спитайте Мієчку» та тексту національного диктанту-2025.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: «Наступна станція — „Житомирська“»: літнє кохання в Києві;
Це сталося по півночі. Оповідання про загадки київської ночі;
Мода та містифікація: літературний Київ XX століття;
Історії та вигадки: які книжки про Київ почитати;
