Теплі історії суворої зими. Як кияни підтримують інших

Зустріти на морозі військового без грошей і телефону. Запросити сусідів на вечірку з віскі та бутербродами. Понести термоси продавчиням «Київхліба». Вікенд зібрав теплі історії зими 2026. Читайте та діліться власними.

Пан Роман із села Косів — військовий, який приїхав до Києва на похорон побратима. Після контузії та поранення в ногу Роман розгублений і дезорієнтований. У столичному метро в нього витягли гроші та телефон, де були записані всі контакти.

Киянка Анастасія помітила його біля станції метро «Житомирська». Розгублений Роман стояв на морозі -12 і майже не міг розмовляти.

Акуратно й терпляче розговорила його та дізналася подробиці історії. Запропонувала відвести в хостел, куди він збирався. Але там місць не було. Ще пів години дівчина вмовляла Романа йти до неї додому. Там Настя та її хлопець напоїли Романа чаєм, вклали спати.

Вранці викликали швидку, бо військовому стало погано. Коли він прийшов до тями, в помешканні було вже відчутно холодно через довгу відсутність електроенергії. Настя оплатила таксі, яким Роман дістався хостелу, де є генератор і тепло.

Звідти Роман зателефонував і відзвітував, що він у порядку. А Анастасія сіла писати у фейсбук та шукати родичів та знайомих Романа.

— Зараз Роман в лікарні на обстеженні ноги, ми з ним на зв’язку. Тим часом через соцмережі я знайшла його сусідів, які готові забрати його з лікарні та провести додому, — розповіла дівчина Вікенду.

— Найбільше від відсутності електрики й тепла потерпають продавчині маленьких магазинів, — розповідає Надія Зінченко. — В одному з таких я багато років купую хліб, в іншому — сир, ковбасу, масло. Це зовсім поруч біля мого дому. І продавчині знають мене, а я — їх, наче ми давні хороші сусіди.

Продавчині зараз терпляче відбувають свою робочу зміну у верхньому одязі, шапках і навіть рукавичках. Бо холодно, а працювати треба. Холод їх не озлобив. Навпаки: вони так само посміхаються, уважно вислуховують потреби покупців. Усе швидко важать і рахують.

Я закип’ятила вдома чаю, знайшла якраз два термоси. Піду, думаю, пригощу, бо добро ж має перемогти зло. А світло — темряву, як хтось казав.

Йшла засніженою слизькою дорогою та думала, що обидві жінки зніяковіють і будуть відмовлятися від мого чаю. Ні, обидві дуже зраділи! І я зраділа. Домовилися, що я пізніше зайду по порожні термоси.

Наступного дня пані Надія знову понесла термоси з чаєм в обидва магазинчики. В одному з них уже встановили генератор, тож жінка пригостила продавчинь чаєм і зарядила свій телефон. Продавчині другого — кіоску «Київхліб» — продовжували мерзнути. Схоже, компанія не забезпечує працівниць ані генераторами, ані іншими способами зігрітися.

— У них реально холодно та сумно, а вони з 9 до 21 години працюють. Тому непогано було б, якби ми, мешканці будинків поряд, носили термоси для продавчинь «Київхліба», — пропонує пані Надія.

Галина Кузьменко мешкає на Сирці. Розказує про два сусідніх будинки: в одному газові плити, в іншому — електричні. Мешканці першого будинку повішали на вході у другий запрошення приходити до них готувати їсти та грітися. Таке ж запрошення передали у чат будинку сусідам.

У місцевій спільноті домовляються підвозити сусідів до метро.

Загалом у тій групі, каже пані Галина, підтримують тих, кому важко морально, хто занепав духом і не справляється наодинці. І от хтось написав наче жартома і призначив місцем зустрічі майданчик за будинком. Мовляв, запрошую сусідів на вечірку з віскі та бутербродами, святкуватимемо, що вижили після нічної атаки на Київ. Інші підхопили, і от вже в групі несеться: «Я виходжу» — «Я теж».

— Якби була в Києві, сама б приєдналася з чимось смачненьким, — зізнається пані Галина. — Я зараз за містом, доглядаю маму, але уважно стежу за подіями, читаю всі повідомлення в нашій групі й дуже тішуся, що маємо таке єднання, гумор, підтримку.