Півтори тисячі запитів військових задовільнили ці киянки. Навіть збирали капронки тілесного і бежевого кольорів по подругах. Їхня робота спричинила фурор у соцмережах. Вікенд поговорив із заступницею голови київського осередку Аллою Цілицькою «Яворини». Саме там створили цю дивовижу.
Початок «Яворини»
— У 2014 році наші хлопці пішли на фронт, а ми вже були знайомі за волонтерською діяльністю, тому зібралися плести сітки. Далі по своїх містах почали гуртувати людей навколо себе. У 2015 році створили Всеукраїнське об’єднання «Яворина», яке очолила Ірина Сех. А у 2016-му офіційно зареєстрували київський осередок.
Наша діяльність — це переважно плетіння маскувальних сіток. Ще допомагаємо переселенцям та виконуємо ексклюзивні запити від хлопців, якщо такі є. Ми — волонтери, тож за свою роботу нічого не отримуємо. Працюємо на ентузіазмі, згуртовані задля перемоги. Самі собі говоримо: «Хлопцям там важко, вони в дощ та сніг в окопах, а ми під дахом, нам легше, тож мусимо зробити для них усе можливе». І коли плетеш, то думаєш про це, молишся, налаштовуєшся на позитив та віриш, що ця сітка рятує життя.
Зараз у столиці працює два осередки «Яворини»: один розташований на Лук’янівці, а інший — на Дарниці.
Еволюція плетіння
Найважчими для об’єднання були 2014-2019 роки. Тоді не було такого суспільного запиту на волонтерство, а більшість людей просто не розуміла подібних ініціатив. Працювати доводилося з підручними засобами та збирати матеріали самотужки: волонтерки розпускали старий одяг, власноруч фарбували підковдри і простирадла та сушили на вулиці.
— Була навіть профдеформація: заходиш у транспорт й бачиш тканину потрібного кольору, подумки вже розпускаєш ту блузку, плащик чи курточку і уявляєш, скільки буде смужок з цієї тканини, — пригадує Алла.
З початком повномасштабного вторгнення у «Яворини» відкрилося друге дихання. До осередку почали приходити багато людей, які шукали можливість бути корисними. Охочих виявилося стільки, що верстат довелося виставити прямо на вулицю. Допомагати почали й підприємці: наприклад, один віддав десятки китайських курточок з камуфляжним принтом на розпуск.
З перебігом війни та появою нових запитів з фронту майстрині почали створювати більш професійні сітки. Насамперед перейшли на сучасний спанбонд, який на відміну від звичайних тканин не вбирає вологу, тож сітки з нього легко переносити й піднімати, бо попередні бавовняні після дощу ставали непідйомними.
Еволюціонувала й техніка плетіння.
— Раніше ми працювали в техніці «струмочок», це були такі ріденькі сітки. Проте хлопці зіштовхнулися з загрозою дронів і просили, щоб сітки були максимально закриті, аби не було видно навіть руку.
Сьогодні волонтерки у своєму арсеналі мають вже декілька видів покриття під різні потреби: одні маскують у міській місцевості, другі дублюють суху траву чи некошену солому, а треті щільно захищають від спостереження з дронів.
Особливості роботи
Напередодні нашої розмови майстрині відправили на фронт уже 1551-шу сітку. Всі сітки різні, і кожна потребує різного часу та зусиль. Наприклад, над гігантським покривалом у вигляді трави розміром 10 на 16 метрів дівчата працюють уже понад місяць, адже для його виготовлення потрібно вручну зав’язати близько 40 000 вузликів. Є зшиті полотна, де потрібно ретельно підбирати колір, стежити, щоб не було зрізів, або дотримуватися точного сантиметрового розміру смужок у спеціальних техніках.
Кому допомагають
«Яворина» працює під конкретні запити військових: бійці самі пишуть волонтеркам, куди саме потрібне покриття — на бліндаж, машину чи позицію, — і вказують розміри та кількість.
Якщо надходить занадто велике замовлення, волонтерки беруть лише його частину, аби не застрягати на одному підрозділі й допомагати іншим з черги. Водночас осередок має й постійних підопічних:
— Ми працюємо з батальйоном «Свобода» й повністю його забезпечуємо сітками, але щойно виконуємо замовлення для них, беремо нове з черги. Сітки горять, пропадають, хлопці міняють позиції, це нескінченний процес, вони потрібні завжди.
Хто фінансує
— У нас на вулиці стоїть скринька. Також є організації, які щомісяця скидаються та купують нам матеріали. Буває по-різному: коли на цілий рулон спанбонду вистачає, коли на пів рулона, а решту вже самі докладаємо. А у відповідь надсилаємо їм фотозвіти, — розповідає Алла Цілицька. Окрім перехожих та місцевих бізнесів, фінансово осередку допомагають небайдужі з-за кордону.
Команда
Зараз до роботи залучені близько 60 учасників, проте склад команди постійно змінюється. Хтось приходить щодня, хтось долучається ввечері після роботи чи в обідню перерву, а хтось приходить раз на місяць. Є й так звані «спринтери» — ті, хто швидко спалахує ідеєю, але скоро йде. Періодично до роботи долучаються й шкільні колективи та працівники підприємств, наприклад, будівельники або енергетики, які приходять на майстер-класи, аби зробити свій внесок.
Найстаршій учасниці команди 92 роки — це пані Міла, яка долучилася до «Яворини» ще у 2022 році. Попри поважний вік, вона щодня старанно нарізує сантиметрові смужки для плетіння.
Окрему роль відіграють ті, хто працює з дому. Серед таких — пан Валерій, чоловік з інвалідністю. Через фізичні обмеження він не може приїжджати на локацію, проте бере матеріали й підготовлює смужки вдома.
— Мене іноді дивує: ми всі такі різні, але коли виникає складна ситуація чи проблема, ми шукаємо виходи, хтось озвучує ідею — і вона всім підходить! Вражає, як так виходить, що ми завжди знаходимо спільну мову та рішення, — розповідає пані Алла.
Техніка «бита цегла»
Майстрині піддивилися техніку «бита цегла» у ворогів. І тепер використовують для того, щоб маскувати техніку та позиції у міській забудові, серед зруйнованих будівель. Загалом волонтерки виготовили вже п’ять таких сіток. Для цього потрібен спеціальний пінопласт та капронові панчохи тілесного і бежевого кольорів. Спочатку жінки використовували звичайний пінопласт, але він швидко розпадався на дрібні кульки-крупинки, тому згодом перейшли до щільного матеріалу. Алла зізнається, що на одну так звану «цеглину» йде одна нога капронок, тому рахують їх не штуками, а цілими коробками.
Збір матеріалів на першу сітку використав народну логістику на повну: волонтери шукали капронові панчохи у своїх шафах, зверталися до знайомих, роздавали візитівки в електричках та закликали небайдужих через соцмережі.
Готовий виріб виходить масивним, тож відправити його звичайною поштою чи забрати машиною неможливо. Таку сітку військові забирають спеціальним транспортом чи вантажівками. Незвичною технікою майстрині «Яворини» діляться й з іншими волонтерськими осередками.
Фото 5. Сітка у техніці Бита цегла
Лялька-оберіг
З 2022 року до кожної маскувальної сітки майстрині додають подарунок — ляльку-мотанку Оранту. Це традиційна лялька в хустці та з великими грудьми, яка символізує матір, плодючість та продовження роду. Через цей образ жінки передають захисникам свій головний посил: у них усе буде гаразд, попереду — щасливе майбутнє, родина та усміхнені діти.
До самих сіток військові вже звикли, а от мотанки викликають особливі емоції — більшість фотозвітів з фронту волонтерки отримують саме з цими оберегами, каже Алла.
— Нас хлопці мотивують, а ми стараємось їх підтримувати, — розповідає Алла. — Один військовий потрапив під несподіваний обстріл «Градів». Каже: «Я вгризався в землю, просто лежав і відчував тепло від цієї мотанки в кишені на броніку. Вона така брудна, бо ми разом з нею в багні лежали». Запропонували дати нову, а він відмовився: «Я з нею пройшов це. І вона вже зі мною залишиться».
Майстер-класи
«Яворина» навчає охочих плести маскувальні сітки. Для цього достатньо зателефонувати або написати осередку, щоб заздалегідь узгодити час та локацію.
Алла згадує захід для «Азову», коли волонтери закупили матеріали та зробили станки, а дівчата з осередку приїхали як інструкторки та вчили молодь плести маскувальні сітки.
Памʼятні історії
Аллі Цілицькій запам’яталися декілька історій. Одна з них пов’язана з безпосереднім забезпеченням фронту.
— У нашого батальйону не вистачало снарядів, і до мене звернувся комбат з проханням виготовити сітки для іншого підрозділу, які дали нашим снаряди. Такий вийшов обмін, до якого ми були залучені.
Найемоційнішою історією для Алли залишається випадок, коли до осередку прийшла дружина загиблого героя: «Вона тяжко плакала. Чоловік їй казав: “Чого ти сидиш вдома? Я на фронті, а ти йди плети маскувальні сітки”. Коли чоловік загинув, вона прийшла плести».
Згадується ще одна історія: «Колись одна з наших жінок у своєму селі в клубі організувала плетіння маскувальних сіток, прийшла її односельчанка і каже: “Моєму чоловікові потрібна сітка”. Вона періодично приходила і питала: “Ви сплели мені цю сітку?”. Таке бентежить».
А ще ці сітки використовують у кіно чи театральних постановках. Наприклад, волонтерки робили декорацію для театру «Мій театр» під виставу «Дружини». Тоді за сіткою розміром 40 на 9 метрів (як два волейбольних поля) приїхав Володимир Ращук, позивний «Артист», який служить у батальйоні «Свобода». Вона і тепер служить декорацією для театру.
Сторінка об’єднання у фейсбуці
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Привид і Вершники: хто боронить Київщину й не тільки;
Чорні запорожці: історія легендарних вояків;
Піраміда, вежа чи курган: який вигляд мають світові військові меморіали;
Зірки, хрести та ордени: як українців нагороджували іноземці;
