Чорнобривці та ікони. Як працює «Галушкарня» на Подолі

Поїсти полтавських галушок можна в кількох місцях у Києві. А запити їх лимонадом з чорнобривців — тільки в одному. Вікенд завітав у «Галушкарню» на Житньому ринку і тепер ділиться враженнями.

Ми з подругою прийшли на Житній ринок, знайшли вивіску «Галушкарня» та стали обирати. Галушки тут готують з сиром, м’ясом: порція 300 грамів коштує 120-150 гривень. Нам пощастило натрапити на сезонні — з лисичками. Гриби обсмажені до легкого хрусту, галушки ніжні, не забиті борошном, цибуля не тоне в олії. Порція чималенька, а страва вийшла смачною, ситною, багатою на текстури завдяки додаванню сметани та зелені. І все це поєднання на диво не надто жирне.

Запивати запропонували лимонадом з чорнобривців. Звісно, я взяла спробувати. Кухар і продавець Ілля попередив, що лимонад несолодкий. Спитав, може додати цукру. Але й без цукру напій добре смакував до галушок.

От уявіть: крізь розчинені вікна гомонить Поділ, на фоні звучить плейлист з ТНМК, Вшистко, Аква Вітою і Яремчуком. А ви сидите за столом наче в бабусиній хаті й навертаєте галушки, запиваючи лимонадом з чорнобривців. Справжня українська нірвана.

Вікенд поспілкувався з власником «Галушкарні», щоб трохи більше дізнатися про заклад. Артем Галушка розповідає, що завжди любив смачно поїсти, але мав претензії до київських ресторанів.

— Мене дратувало, що в Києві можна поїсти хінкалі та манти, але нема де поїсти галушок. Що українська кухня представлена або у вигляді «Пузатої хати», або дуже дорогих закладів типу «Хуторця на Дніпрі».

Артем любить Житній ринок, часто там буває, а якось побачив невеличке приміщення, яке здавалося в оренду. Вагався недовго: орендував приміщення і з мінімальними витратами перетворив «на місце, куди було б не огидно приходити», каже він.

У червні «Галушкарня» почала працювати — тихенько й без реклами. Тестують рецепти й доводять до досконалості Артем та його дружина Марина. Саме вона відповідає за смаки в «Галушкарні».

Власник відмічає цікавий момент: ніхто не питає в фастфудах, що таке шаурма чи чебуреки, але відвідувачі заходять спитати, що таке галушки. Слово начебто всім знайоме, асоціюється з чимось таким українським, однак уявлення про страву розмиті.

Потроху місце набуває популярності, отримує своїх шанувальників. Хоча кияни звикли до закладів з дизайнерськими концепціями, тут інтер’єр цікавий і специфічний.

— Не звертався до дизайнерів інтер’єрів, просто не мав на це коштів, — пояснює власник. — Але я за збереження автентичності, тому ми не чіпали стелю Житнього. Навпаки, прибрали з неї вагонку. У центрі — колона з нержавіючої сталі, в інтер’єрі чимало індустріальних елементів. Стіл я знайшов на OLX за 1000 гривень. Поїхав, купив, поставив. І мені подобається.

На стінах ікони й картини художниці із Дніпра. Я знайшов і придбав їх на барахолці на Петрівці. Не люблю показової етніки колосків чи калини. Але ж українство має бути присутнє. Я бачу його в чорнобривцях — квітах максимально українських і максимально доступних. На Житньому ринку чорнобривці скрізь.

Артем просив переказати, що зацікавлений у прекрасних, добрих жінках, які захочуть готувати галушки на Житньому. Адже за задумом куховарити в «Галушкарні» мала така пані — уособлення тепла та щедрості.

Якщо вам цікава ця пропозиція, пишіть на сторінку закладу.