Червоний шум: як декомунізувати мистецтво

Де в Києві дивитися на десятки Ленінів? Чому княгиня Ольга виглядає по-московськи, а Аскольд схожий на героя фентезі? За що пророк революції ненавидів Шевченка? В архівах наших музеїв зберігається безліч творів радянського мистецтва. Як слід із ними вчинити?

Відповідь знає Катерина Липа. Мистецтвознавиця презентувала виставку «Червоний шум» — це експозиція радянського пропагандистського мистецтва з колекції музею історії міста Києва. Кожен експонат на виставці — елемент радянської пропаганди.

— У 20 столітті світ побачив, як мистецтво може служити ідеологіям — комунізму та нацизму, талановито створювати ефективну пропаганду. На жаль, і зараз на пострадянському просторі зберігаються елементи тієї пропаганди, наприклад, у вигляді ретро, що полюбляють обивателі. І це є доволі серйозною загрозою в умовах гібридної війни.

30 років тому музеї зняли з полиць і сховали всяку радянщину. Але зараз музеї мають бути причетними до декомунізаційних процесів, адже більшість пропагандистських кліше використовуються понині, просто в осучасненому вигляді.

Хоча радянське мистецтво слугувало ідеології, воно не перестало бути мистецтвом. Щоб декомунізувати, його потрібно не нищити та ховати сором’язливо в фондах, а досліджувати та пояснювати, що з ним не так. І виставка створена якраз із цією метою. Музей історії Києва має багату колекцію радянської доби, тут зібрані артефакти епохи, які супроводжували людину всюди, навіть вдома. Звідси й назва виставки — «Червоний шум». Чимало наших сьогоднішніх проблем походять з того часу, коли цей шум формував суспільну свідомість і хибне уявлення про нашу історію й загальнолюдські цінності.

Що робити на виставці «Червоний шум»:

Дізнаватися про те, як мистецтво працювало на пропаганду.
Розглядати експонати.
Читати серйозні пояснення до них та анекдоти на цю тему.
Фотографувати та робити селфі (на авторів найкращих фото та відгуків чекає приємний культурний сюрприз від музею).
Дивитися слайд-шоу на екрані в залі.
Слухати тогочасні фонові пісні (на кшталт «И Ленин такой молодой, и юный октябрь впереди»).

Перша зала: як міняли історію

Радянська пропаганда не лише спотворювала історію, а й нищила колективну пам’ять та національну ідентичність. Улюблена фраза радянського історичного наративу щодо України — «Збулася віковічна мрія українського народу». Зводилося до того, що український народ завжди мріяв злитися з російським. Навіть коли ніякого російського народу ще не існувало.

Наука та мистецтво твердили: Україна, Росія, Білорусь — республіки-сестри, але Росія старша, а інші — дві її слабенькі копії
Українці — селянська нація, яка не мала власної еліти, поки не прийшли росіяни й не дали їй цю еліту.

Картини про українську історію для київського музею замовили художникам із Ленінграда.
Цікавий факт

Ось перед нами портрет княгині Ольги авторства Божко Н.Г. Щоб створити образ правительки, яка жила в 10 сторіччі, художник використовував малюнки російського графіка Івана Білібіна, що фантазував на тему одягу мешканців Московського царства у 16 столітті. У княгині дивний головний убір — щось середнє між вінцем князя Володимира (за Білібіним) та драпіруванням кокошника. Нічого спільного з історичними реаліями, проте ідея про «один народ» читається виразно.

Це не єдина картина в залі, герої якої вдягнені в фентезійні строї, що відсилають до графіки Білібіна. Звісно, таке вбрання не має нічого спільного із середньовіччям і Києвом, але правителі — княгиня Ольга, Аскольд і Дір — виглядають московитами, та всім своїм виглядом підкреслюють, що Русь і Московія цілком тотожні. Хоча у ті часи ніякої Московії ще не існувало.

Чемпіонкою з непоєднуваного є картина «Польські феодали» художниці Савельєвої. Одним із головних радянських ідеологічних постулатів стало протистояння бідних і багатих. Важливим було й нагадування, що все західноєвропейське нам вороже. Тому на цьому полотні начебто зображені бідні українські селяни та заможні польські феодали. Однак чомусь селянки вийшли жнивувати в парадних строях початку 19 століття і тепер із подивом дивляться на компанію мисливців, які мчать повз них в одязі 16 століття.

Стіна пророків революції

Тут вивішено портрети Герцена, Чернишевського, Добролюбова та Бєлінського. Їх любив цитувати у своїх роботах Ленін. Мабуть, кожній людині у віці 40+ знайома фраза «Декабристы разбудили Герцена, Герцен развернул революционную агитацию».

Свого часу ми читали про цих діячів у підручниках. Вони були критиками, журналістами, літераторами. Так звані пророки революції, які буцімто виступали проти царату, проповідували класові теорії. Але це були проросійські проповідники. Бєлінський не приховував своєї ненависті до України: «Малоросіяне завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим менше — державою».

Коли Шевченка судили за поему «Сон», в якій він ядуче покусав імператорську родину, від Белінського пішов мем, який використовується донині. «Я не читав Шевченку, но осуждаю. Это должно быть омерзительно», — написав він.
Відомий мем

Зала слави праці

У радянські часи на дахах високоповерхівок сяяв лозунг «Слава праці». Праця завжди оспівувалася як героїзм і прояв патріотизму. У кримінальному кодексі країни було прописане покарання за неробство. Хоча за цією статтею переважно засуджували дисидентів, які просто не могли влаштуватися на роботу, коли єдиним роботодавцем була держава. Неймовірно складно було знайти якийсь підробіток.

І тут мова лише про жителів міста, тоді як на селі після Другої світової війни люди ще працювали за трудодні, тобто навіть не отримували на руки живих грошей, лише частину сільгосппродукції. Мільйони ув’язнених взагалі працювали безплатно на лісозаготівлях, у шахтах, на будівництві. Ленін оголосив принцип «хто не працює, той не їсть», забув лише вказати, що Біблія приписує вислів апостолові Павлу.

Художники дуже любили зображувати фізичну працю металургів і шахтарів, адже радянські ідеологи підкреслювали, що справжня праця — саме фізична. І взагалі головні герої — це пролетарі, бо селяни прив’язані до землі, а пролетарі внутрішньо вільні, адже їм немає чого втрачати, окрім своїх ланцюгів.

Людей інтелектуальної праці в країні не любили. Ленін оголошував інтелектуалів «лакеями капіталу, які вважають себе мозком нації. Насправді це не мозок, а гівно».
Цікавий факт

Коридорчик головного болю: вимпели та прапори

Способів мотивувати людей на важку чесну працю у радянської держави було не так вже й багато. У країні не існувало багатьох форм приватної власності, складно було витратити зароблене через товарний дефіцит. Що саме має виробляти країна, вирішувалося у високих партійних кабінетах і надходило до виконавців у вигляді річних і п’ятирічних виробничих планів. Потім трудові колективи вступали в соціалістичне змагання, щоб виконувати та перевиконувати ці плани, випускати не дуже потрібну та не дуже якісну продукцію.

За досягнення різного калібру ці колективи нагороджували різноманітними візуальними відзнаками — перехідними вимпелами та прапорами. Червоні клаптики з зображенням Леніна та радянською символікою прикрашали так звані червоні куточки. Тобто людина ніде не могла уникнути «червоного шуму».

Анекдот у тему

На зборах у колгоспі нагороджують передовиків праці.
— За перевиконання плану з буряків ланкова Іваненко нагороджується перехідним червоним прапором і чайним сервізом.
У залі оплески.
— За підвищення надоїв доярка Степаненко нагороджується вимпелом і відрізом кримплену.
У залі оплески.
— За відмінну організаційну роботу зі втілення в життя планів партії парторг Петренко нагороджується повним зібранням творів Леніна.
У залі хихотіння, шепіт: «Так їй, падлюці, і треба».

Пантеон героїв і вождів

Комуністична ідеологія не тільки замінила релігію, вона фактично формувалася як релігія. Тому це настільки близькі речі, а православ’я так легко замінилося марксизмом-ленінізмом. А коли останній помер, комунізм так само легко замінився російською православною церквою.

Комуністична партія відігравала роль церкви, її функціонери були «священнослужителями», які мали не допускати появи єретичних настроїв і спроб самостійно осмислювати догмати. Від кожного вимагалася беззастережна віра.

Набір ідеологічних персонажів — те саме, що набір релігійних персонажів. Бога-отця, правда, немає, але є месія Ленін. Згодом він від’їхав у комуністичну трійцю «триєдиний бог Маркс-Енгельс-Ленін». Комуністичні апостоли несли свою віру вогнем і мечем, існували й свої святі мученики. Причому їхні страждання подавалися в радянському мистецтві точно за тими ж принципами, за якими зображувалися страждання в іконографічному каноні.

Усі ці персонажі радянської пропаганди мали офіційно затверджені канони зображення, завжди були впізнаваними, навіть якщо канонічна зовнішність суттєво відрізнялася від справжньої, зафіксованої на фото. Також всі вони мали свої відведені сфери впливу. Скажімо, в партійних осередках стояли погруддя Леніна, а бюсти чекіста Фелікса Дзержинського зазвичай розміщували в підрозділах КДБ.

Іконографія Леніна

Володимир Ульянов-Ленін був неприємною людиною з маленькими злими очима та нецікавою зовнішністю, яку намагався зробити виразнішою за допомогою бороди та вусів. З такого матеріалу непросто зліпити образ супергероя, напівбога та вождя.

Як це вдалося? Ретельно відібрали лише ті світлини вождя, на яких він мав гарний вигляд. Інші прибрали у сховища. Далі з образом працювали митці: трохи збільшили очі, увиразнили рот, скривили його в іронічній посмішці, скоригували вилиці та лінію підборіддя, щоб під рослинністю читалася вольова щелепа.

Визначили дозволену до тиражування іконографію: профіль, три чверті та анфас. Одяг — костюм-трійка чи пальто, яке обов’язково розвивається на вітру, затиснутий у руці кашкет. Для малечі створювали образ доброго та мудрого дідуся-Леніна, а також образ гарненького білявого кучерявого хлопчика.

З ленінською кепкою пов’язана безліч кумедних історій від творців. Казали, одному скульптору дали замовлення створити пам’ятник Леніну. Він так старався, що вождь у нього мав одразу дві кепки: одну в руці, іншу — на голові.
Відома байка

Виставка «Червоний шум»

Де: музей історії Києва, вул. Б. Хмельницького, 7, до 8 березня 2022 року.

Вартість вхідного квитка: повний — 100 гривень, пільговий — 50 гривень

Заходи в розкладі:

11.02 о 18:00 — лекція «Радянська цивілізація підроблених Заповітів. 1920-1930-ті роки».

18.02 о 18:00 — лекція «Радянська навчальна історична картографія: як просунути державну ідеологію та національну політику через шкільні навчальні атласи (1948-1989). Радянський хронотоп».

19.02 о 13:00 — public talk «Брендоване совком: артефакти радянської доби у сучасному музеї».

05.03 о 13.00 — кураторська екскурсія Катерини Липи виставкою «Червоний шум: декомунізація колекції».