Багатій на чолі міста: як Демидов Києвом керував

Сучасний вигляд будівлі на бульварі Шевченка, 12

Стати італійським князем чи розвʼязувати проблеми одного імперського міста? Історик Олександр Вітолін розповідає про те, як Павло Демидов, нащадок відомого промислового роду, став київським головою та що з цього вийшло.

У 1871 році головою Київської думи обрали 31-річного Павла Павловича Демидова. Сімʼя Демидових була багатою і типовою російською знаттю: вірні царю, але за першої можливості намагалися поїхати до Європи. Яким же був виходець з цієї родини, Павло, що керував Києвом?

Павло Павлович Демидов — нащадок одного з найбагатших родів Російської імперії. Його батько Павло Миколайович Демидов володів часткою Демидівських заводів на Уралі, і прославився в Росії не тільки мільйонами, а й меценатством. Мати баронеса Єва Аврора Шарлотта Шернваль була відома своєю красою. Завдяки становищу батьків при імператорському дворі, дорогому вихованню і манерам Аврора стала придворною фрейліною. При імператорському дворі вона зачаровувала Пушкіна, Лермонтова й інших поетів, художників і музик. В особистому житті Аврорі не щастило: двоє її наречених померли до весілля. Вподобав Аврору й Демидов і став свататися. Аврора двічі йому відмовляла, але згодом імператриця умовила її на цей шлюб. Через чотири роки шлюбу Павло Миколайович Демидов помер у віці сорока двох років, а Аврора залишилася з дворічним сином.

Майбутній голова Києва народився в німецькому Веймарі. Отримавши освіту в Санкт-Петербурзькому університеті, Павло Демидов за першої ж нагоди повернувся в Європу. У Парижі він виконував обов’язки понадштатного секретаря при російському посольстві. Мала значущість посади не заважала Демидову жити з розмахом і почати будівництво власного палацу просто в центрі Парижу. Але після чергової гучної витівки запального секретаря перевели до Відня. Там при імператорському дворі він жив з не меншим розмахом, навіть довелося продати палац у Парижі. Гру в дипломата Демидов облишив після того, як його дружина померла при пологах, народивши сина. З Відня він повернувся до Парижу, а потім взагалі переїхав до Кам’янець-Подільського, де отримав посаду радника губернського правління.

Черговий кульбіт долі привів Демидова в Київ. Генерал-губернатор Дондуков-Корсаков у приватних розмовах переконав гласних обрати міським головою невідомого їм молодика, ніяк не пов’язаного з Києвом. Як так вийшло? Цьому сприяла реформа міського управління 1870 року. Нею спроваджувалося виборче право. Право обирати до міської думи отримали чоловіки віком від 25 років, які сплачували податки й не мали боргів перед містом. До міської думи обирали 72 «гласних». Виборці були поділені на три курії: дрібних (3350 виборців), середніх (445 виборців) і великих (96 виборців) платників податків. Кожну курію представляло по 24 гласних. Тож у місті з населенням 116 тисяч тільки 3891 киянин мав право голосу. Але разом з тим ані Київська міська дума, ані її голова не мали значних повноважень. Більшість питань розвʼязували генерал-губернатор, сенат, імператор. Неважко здогадатися, що найпростіші питання могли вирішуватися роками. З огляду на обставини Київ потребував патріота, який не шкодував би сил на боротьбу з імперською бюрократією.

У 1870 році помер дядя нашого героя Анатолій Демидов, який був одружений племінницею Наполеона та мав у власності нове італійське князівство Сан-Донато. Дядя помер бездітним, його титул князя перейшов племіннику Павлу Павловичу Демидову. Поціновувач європейського життя, Демидов Сан-Донато почав своє головування в Києві з зажуреного поглядання на захід, де на нього чекала успадкована вілла.

На щастя киян, Демидов Сан-Донато, був не лише випадковою людиною, а ще й надзвичайно багатою випадковою людиною, яка не мала звички рахувати гроші. Своє головування Демидов почав з купівлі будинку на Бібіковському бульварі (зараз — Тараса Шевченка), 12, а також кількох сусідніх, які на його замовлення з’єднали наскрізним арковим проїздом.

Частину власного будинку Демидов віддав під служби міської управи. Дослідники часто тлумачать цей крок як прихильність до міста, але так само вчинок можна розцінити як небажання Демидова їздити на службу необлаштованим містом і знову-таки нездатність рахувати гроші.

У Києві Демидов вдруге одружився. У цьому шлюбі народилося шість дітей, серед них — донька Аврора. Згодом вона стане дружиною сербського принца Арсена Карагеоргієвича, а їхній син Петро Карагеоргійович з 1934-го до 1941 року буде регентом малолітнього короля Югославії.

Головною справою Демидова Сан-Донато стало спорудження міської думи на Хрещатику. Завдяки цьому політичне життя міста перемістилось з Подолу на Хрещатик. Це спонукало зведення навколо нових будинків, досить швидко Хрещатик став вже економічним та культурним центром міста. Демидов на власні гроші будував училища, гімназії, лікарні. При цьому йому навіть довелося заставляти свій будинок на Бібіковському бульварі за 67 тисяч рублів. Кредиторам було добре відомо про доходи Демидова Сан-Донато від уральських заводів, тож він легко отримував нові кредити.

За часів Демидова в Києві сталась ще одна подія, про яку нечасто згадують. У 1872 році запрацював міський водогін: вода з Дніпра проходила через англійський фільтр і подавалась заможним киянам. Так починалась історія Київводоканалу.

Через рік головування в Києві Демидов Сан-Донато відмовився від посади. Але новообраний голова через смерть доньки при пологах і самогубство зятя через рік теж склав повноваження. Тоді Демидова Сан-Донато переконали повернутись на посаду. Він погодився і проголовував ще рік.

За 1873-1874 роки в Києві з’явився Маріїнський парк. Але з огляду на листування між генерал-губернатором Дондуковим-Корсаковим та імператором про благоустрій простору навколо Двірцевої площі важко сказати, яка була роль голови Києва у появі найвідомішого парку міста. У цей же час на Деміївці відкрилася шоколадна фабрика. Її відкриття не було безпосередньо пов’язано з ім’ям Демидова Сан-Донато, але засвідчило, що місто росте, розвивається і міщанам вже мало ярмаркових пряників і льодяників. Заможні міщани готові були платити за шоколад.

Смерть дворічного сина, проблеми зі здоров’ям, великі витрати та, певно, відчуття себе чужинцем у провінційному місті робили голову Києва легкою здобиччю перед спокусою оселитися на віллі в Італії. І голова Києва обрав Італію. У листопаді 1874 року Дума надала йому звання почесного громадянина Києва. На обіді, влаштованому гласними на честь нього, ректор Університету М.Х. Бунге наголосив, що з ім’ям Демидова пов’язане все, що з’явилось в Києві для суспільної користі:

реальне училище на Михайлівській площі,
реміснича школа на Ігорівській вулиці,
жіноча та чоловіча гімназії на Подолі,
міська лікарня імені цесаревича Олександра,
будівля Думи;
музичне училище.

Імператор Олександр II також оцінив діяльність мільйонера-благодійника Орденом святого Володимира 3-го ступеня.

Залишаючи місто, Демидов продав будинок на Бібіковському бульварі, 12 Миколі Терещенку. Сьогодні це одна з останніх визначних історичних пам’яток у центрі міста.

Однак під час російсько-турецької війни (1877-1878) Демидову Сан-Донато довелося повернутись у Київ у ролі уповноваженого Російського товариства Червоного Хреста, якому допомагав грошима. Тоді він побачив вже зведені будинки, на які жертвував кошти.

В Італії Демидов Сан-Донато жив, як звик: багато прикрашав свої вілли та жертвував на доброчинність. У результаті один із маєтків довелося продати. Але аукціон проходив з розмахом: з оркестрами, шампанським і яскравими дорогими каталогами. Прибуток від продажу отримали головним чином ділки, які займалися аукціоном.

17 січня 1885 року Демидов Сан-Донато помер. Передача вдовою колекції металевих образків і хрестиків з 207 предметів, яку міський голова колись придбав за 3000 рублів, музею при Київській духовній академії стала фіналом історії мільйонера-благодійника.