Поетеса, яка відмовилась від нагороди президента, вліпила ляпаса директорові філармонії, голодувала, щоб відстояти права, та ніколи не боялась критикувати владу, а ще рятувала українські артефакти в Чорнобильській зоні та випікала смачнючі пироги з лісовими ягодами. До дня народження Ліни Костенко Вікенд зібрав цікаві факти про цю надзвичайну жінку та знайшов місця в столиці, які з нею пов’язані.
Ліна Костенко народилась 19 березня 1930 року в Ржищеві на Київщині в родині вчителів. Невдовзі батька арештовують як ворога народу і відправляють у заслання на 10 років. Коли Ліні виповнилося шість, родина переїжджає до Києва, живе у поселенні на Трухановому острові. Зазвичай влітку його жителі добирались до Києва на човнах, а взимку — по кризі. Поки не збудували Київську ГЕС, навесні острів майже повністю затоплювало. На острові знаходилась школа №100, яку відвідувала Ліна до початку Другої світової війни. В 1943 році німці спалили поселення на Трухановому, згодом про ці події Ліна напише вірш «Я виросла у Київській Венеції».
Доучується Костенко в школі №123 на Куренівці, в 16 років починає писати перші вірші і відвідує літературну студію при журналі «Дніпро». Продовжує навчання в Київському педагогічному інституті (нині НПУ імені М. П. Драгоманова), а потім вступає до Московського літературного інституту імені О. М. Горького. Закінчивши навчання, молода поетеса успішно випускає три перші збірки віршів та отримує схвальні відгуки критиків, проте наступна — «Зоряний інтеграл» — не допускається до друку через цензуру.
На початку 1960-х вона бере участь у літературних вечорах Клубу творчої молоді, який збирався у кінозалі Жовтневого палацу, та критикує тодішню владу у своїх віршах. З 1963-го СРСР починає жорстко цензурувати творчість шістдесятників. Знімають з друку книжку Ліни «Княжа гора» та не дозволяють випускати фільм «Дорогою Вітрів» за її сценарієм. Та це не зупиняє поетесу — вірші Костенко друкують в Польщі та Чехословаччині, в українському самвидаві. В 1965 році вона разом з режисером Сергієм Параджановим та поетом Іваном Драчем надсилає до ЦК КПРС лист-протест проти арештів української інтелігенції. Ліна відвідує суди над шістдесятниками та сама починає готуватись до арешту. В свою чергу влада забороняє друкувати Костенко. Протягом 16 років її вірші не публікують, а ім’я не згадується навіть в газетах. Але поетеса продовжує писати.
На початку 1970-х редакція газети «Літературна Україна» запропонувала Ліні надрукувати добірку її віршів. Керівництво пообіцяло, що не викине з поезії жодного рядка, але слова не дотримало. Поетеса помітила, що не надрукували її улюблені строфи — «Життя — страшна корида. На сотню Мінотаврів — один тореадор». Вона пішла до редакції та сказала, що більше не буде публікуватись у виданні. На це один з керівників образив поетесу: зухвало назвав «тореадором», а Ліна оголосила голодування, поки редакція не вибачиться. Через декілька днів керівництво вибачилось перед поетесою.
Лише в 1977 році твори Ліни Костенко знову починають публікувати, тоді виходить її книга «Над берегами вічної ріки». Ще через два роки нарешті друкують історичний роман у віршах «Маруся Чурай». Ліна написала твір за шість років до цього, але видавництва відмовлялися публікувати рукопис, називали його «надміру затягнутим та нецікавим радянській людині», «з лжеісторичною концепцією», «художньо неповноцінним». Перший наклад книги «Маруся Чурай» розібрали за декілька днів. За цей твір Костенко згодом отримує Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка.
В 1981 році акторка Ніла Крюкова готує моновиставу за романом поетеси. Прем’єру запланували в Київський філармонії, проте за день до події керівництво вимагає переписати текст та переносить виставу до клубу на заводі «Арсенал». Після цього Ліна привселюдно дає три ляпаси директорові філармонії — «за Марусю, за Нілу та за себе».
Ліна Костенко була двічі одруженою. З першим чоловіком польським письменником Єжи-Яном Пахловським побрались ще в студентські роки, разом прожили декілька років та мають спільну доньку Оксану. Вона також стала письменницею та удостоїлась Національної Шевченківської Премії.
З другим чоловіком Василем Цвіркуновим, керівником Київської кіностудії імені Довженка, поетеса познайомилась в часи, коли її не друкували. Разом вони прожили 25 років, до його смерті. В цьому шлюбі народився їх спільний син Василь. За часів директорства Цвіркунова на кіностудії знімають «Тіні забутих предків» Параджанова, «Камінний хрест» Осики та інші шедеври українського кіно, що звичайно не подобалось владі. В 1973 році його звільняють, Ліна також не мала гонорарів за творчість. Подружжя разом подолало часи безробіття, голодування поетеси і всі роки прожило дружно.
Довгий час Ліні не дозволяли покидати країну, але це не заважало їй подорожувати. Разом з чоловіком вони об’їздили всю Україну. Поетеса говорила, що не країна повинна знати поета, а поет країну. Найбільше її надихали ліси: коли не виходив вірш, вона просила чоловіка вивезти її на природу, тому що «ліс поступово скидає з тебе увесь міський шум-гам». Ліна — гарний грибник, навіть мала окремий кошик, куди складала лише красиві гриби. Потім сушила їх або готувала в гострому маринаді. Сім’я любила вибиратися по білі гриби в Страхолісся, але після аварії на Чорнобильській АЕС місце потрапило у зону відчуження.
Костенко протягом 12 років їздила разом з вченими в експедиції до Чорнобильської зони — рятувала предмети побуту та артефакти, спілкувалась з місцевими. Поетеса говорила, що такі поїздки допомагають їй набратися сил.
Ліна Костенко в експедиції до Чорнобильської зони
Ліна Костенко називала себе «бездарною в побуті», говорила, що спекти пиріжок для неї як вища математика. Та згодом поетеса опанувала кулінарію, почала пекти пироги та ліпити вареники з лісовою малиною та суницею. А от сало вона не їсть взагалі, говорить, що в неї до нього ідіосинкразія (підвищена чутливість, непереносимість).
Після розпаду СРСР поетеса не полишила свою творчість. В 1999 році виходить її філософська робота «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» — конспект лекції, яку Костенко прочитала в Києво-Могилянській академії.
Після смерті чоловіка Ліна Костенко не публікувалась протягом 10 років. В 2010 видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га» друкує її перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», в якому описується період президентства Леоніда Кучми — корупційні скандали, вбивства, занепад української культури та мови.
Ліна Костенко має чимало премій та нагород, але ніколи особливо не раділа звання та нагородам. В 2005 році вона відмовилась від звання «Герой України», сказавши тодішньому президенту Віктору Ющенку, — «Політичної біжутерії не ношу». Ця фраза стала крилатою. Згодом Костенко відмовляється від звання «Золотий письменник України». Найціннішою нагородою Костенко вважає медаль Єфросинії Полоцької, яку вручили у Мінську за експедиції до Чорнобильської зони.
Ліна Костенко рідко буває на публіці та дає інтерв’ю. Вона говорить, що все встигала, бо не ходила на різні зібрання та посиденьки письменників у відомому літературному кафе «Еней», весь час витрачала на письменництво та сім’ю.
Ліну Костенко часто називали «залізною леді» та «мужньою жінкою», але їй це не подобалось. Якось, коли один з поетів закликав країну «піднятись з колін», Ліна відповіла, що ніколи на колінах не стояла, і зробила висновок, що вона — «нетипова українка».
Вірші поетеси не раз декламували відомі українські діячи, наприклад, актор Богдан Ступка читав «Крила», а співачка Ніна Матвієнко — «Світлий Сонет». Білоруський гурт BRUTTO поклав на музику вірш Костенко «Вечірнє сонце».
В 2018 році в Київському національному академічному театрі оперети відбулася прем’єра поетичної драми «Маруся Чурай». У цьому ж році львівська художниця Лілія Струдницька та київська анімаційна студія Skilz презентували мультимедійний художній проект Life must go on, за основу якого взяли поезію Ліни Костенко. Полотном для 3D шоу став Київський річковий вокзал.
На честь поетеси назвали один з астероїдів, який відкрили в Андрушівський астрономічній обсерваторії на Житомирщині. А невеличка вулиця Ліни Костенко є в селищі Щасливе Київської області.
Ліна Костенко на раз писала вірші про Київ, в них згадується річка Почайна, Дніпро, Труханів острів.
Мені відкрилась істина печальна:
Життя –— зникає, як ріка Почайна.
Через віки, а то й — через роки,
Ріка вже стане спогадом ріки.
І тільки верби знатимуть старі:
Киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.
Читайте також: Журба чи хайп: культ минулого у спільнотах Києва;
Як боротися зі смутком: місця Лесі Українки у Києві;
Творець гімну Києва: як працював Ігор Шамо;
Тичина у класиці, вишивці та квестах: як працює музей-квартира поета;
Тореадор, мрійник та друг дітей: Всеволод Нестайко в Києві;
Андріївський — художникам, Мамай — дітям: чим відзначився скульптор Зноба;
Портал в історію: як відновити старі двері будинків Києва.
Давай дружити в 
, найкрутіші фотки лови в 
, все найважливіше та найцікавіше в 
, коротко й у справі в 
.
