Обкладинка: фрагмент картини «Катерина» Тараса Шевченка
Українські письменники пишуть лише про село та кріпаків, у книжках всі страждають, а потім помирають. Багато хто так думає про шкільну українську літературу. Ілюстраторка Марина Ніколаєва теж мала такі переконання. Як це змінилося та чим дивує та вражає укрліт? Про це вона розповіла Вікенду. А ще про те, як і сама намагається викорінити шкідливі міфи.
Усі нещасні, живуть у селах і страждають, герої одноманітні — саме так ми з однокласниками думали про українську літературу. Я закінчила навчання у 2010 році, ми не вивчали навіть «Місто» Валерʼяна Підмогильного.
Тепер вирішила перечитати дещо зі шкільної програми та твори письменників, яких ми пропустили. Так я відкрила багатьох авторів 1920-х років, а ще інакше поглянула на те, що вивчали у школі. Виявилося, що у нас є міські романи, а героями можуть бути не лише селяни, а й творча інтелігенція. У сюжетах є не тільки страждання, а й кохання, ревнощі та зради, вечірки, відвідування опери, пивниць і борделів, прогулянки Подолом і багато іншого.
Мені хотілося поділитися відкриттями в український літературі, розповісти про героїв, яких я зустрічала в книжках, тож цього року я подала ідею книжкового проєкту на грант від Українського культурного фонду та пройшла конкурс. Тепер реалізую проєкт «Видимі книги» за підтримки УКФ у межах програми «Стипендія». На сторінці проєкту в інстаграмі я коротко з ілюстраціями розповідаю про книги та героїв.
А тепер — до спростування найпоширеніших міфів.
Події відбуваються в селі
Кайдашева сім’я з села Семигори, пропащий Чіпка Панаса Мирного з села Піски на Полтавщині, закоханий (або ні) в Мавку Лукаш — селянин з Волині, Іван та Марічка живуть у селі на Гуцульщині поблизу річки Черемош. Здається, цей перелік можна продовжувати вічно.
Звичайно, під владою Російської імперії українські міста швидко русифікувалися, і саме селянству вдалося вберегти частину української культури, традицій і звичаїв. Але про міста наші письменники також писали. Той же Іван Нечуй-Левицький перед «Кайдашевою сім’єю» написав «Хмари» про студентів київської академії на Подолі. Значна частина подій відбувається саме там. У п’єсі «За двома зайцями» Михайло Старицький висміює київських міщан, які тягнуться до вєлікой російськой культури.
Мати Лесі Українки, письменниця Ольга Косач (Олена Пчілка), відправила героїнь своєї повісті «Товаришки» на навчання до Цюріха. Герої встигають побувати й в інших країнах: Люба їде до Відня, гуляє набережною Дуная, відвідує музеї та галереї, ходить обідати в ресторан, а закоханий у неї Кость їде в Париж.
За кордон виїздять і героїні «Меланхолійного вальсу» Ольги Кобилянської. Художниця Ганна мріє побувати в Італії, врешті опиняється у Римі, ще й заводить там стосунки.
А з початку 20 століття міських текстів стало набагато більше. Юрій Яновський пише про Одесу та Голівуд на березі Чорного моря — Одеську кіностудію, Микола Куліш висміює харківських міщан у п’єсі «Мина Мазайло». Про Київ з’являється сила-силенна творів. Про це трохи далі.
Про Київ писав Булгаков і тільки Булгаков
Я не знаю, коли та як у дитинстві ця думка поселилася у моїй голові. На перших курсах університету я навіть почитала «Білу гвардію», бо то ж про Київ. І хоч враження від твору були такими собі, я ще довго вірила в цей міф. Аж поки не почитала українських літературу першої половини 20-го століття — Валер’яна Підмогильного, В. Домонтовича, Володимира Винниченка, Євгена Плужника, Ґео Шкурупія. У них дійсно прекрасні описи Києва тих часів.
Один з моїх улюблених моментів у романі «Місто» Підмогильного — коли Степан Радченко вперше опиняється на Хрещатику, дивується великим яскравим вітринам у магазинах та розглядає містян, які так не схожі на нього. Герой гуляє Подолом, купається у Дніпрі та відвідує оперу. У Шкурупія в романі «Жанна батальйонерка» гарно описані Софійська площа, фунікулер, бульвар Шевченка тощо.
Окрім описів міста, ми дізнаємося, як жили кияни, як розважалися та куди ходили з друзями. Для мене стали відкриттям вечірки зі спіритичними сеансами київських студентів в 1910-х. Раніше про таке читала лише у британських детективах, думала, такі забавки не дійшли до України. У тій же «Жанні батальйонерці» описується замаскована під чайну пивниця. А у Плужника в «Недузі» можна прочитати про вечірки київської богеми, коли всі збираються у когось на квартирі, слухають платівки, попивають алкоголь і сперечаються на філософські теми, типу «що таке кохання».
Про такий Київ читати набагато приємніше, ніж про булгаківський — «Софийский тяжелый колокол на главной колокольне гудел, стараясь покрыть всю эту страшную, вопящую кутерьму».
Козак, кріпак та наймичка: всі герої однотипні
Типова героїня в українській літературі — це наймичка Устина з «Інститутки» Марко Вовчок. Типовий герой — кріпак або селянин, який тікає в козаки чи опришки, щоб боротися проти панів чи зовнішніх ворогів. І обидва обов’язково бідні. А якщо у творі трапляються багатії, з великою ймовірністю це будуть антагоністи. Чомусь такий стереотип у мене сформувався ще зі школи.
Розбиває його творчість Лесі Українки. Нехай Лукаш у «Лісовій пісні» й селянин, але ж Мавка — точно ні. Також у письменниці є драматична поема «Бояриня», де головна героїня Оксана — представниця козацького старшинського роду. А ще є поеми «Кассандра» та «Камінний господар», в яких герої взагалі не українці.
Героїні в творах Ольги Кобилянської часто з інтелігентних заможних родин, вони прагнуть реалізації у житті — отримати освіту, здобути професію, займатися улюбленою справою.
Українська література 20 століття багата на цікавих та неоднозначних персонажів. Зина, вона ж Дівчина з ведмедиком — капризна бунтарка, Марина з «Патетичної сонати» Куліша береться керувати підпільною організацією. Поведінка головного героя «Записок кирпатого Мефістофеля» Винниченка взагалі жахає. Степан Радченко з «Міста» Підмогильного готовий йти по головах, щоб досягти своєї мети. А Юрій Славенко з «Невеличкої драми» цього ж автора міг би стати героєм сучасного ромкому — розумний красивий молодий професор біохімії, трохи зверхній і холодний несподівано закохується у не відповідну його статусу дівчину.
Тож різних типажів українській літературі вистачає.
В українській літературі сексу не було
Постояли хлопець з дівчиною у вишневому садочку, сказали один одному кілька теплих слів, а там уже й весілля, а потім одразу діти. Я не про відсутність гарячих сцен у шкільній літературі, а про сам розвиток стосунків у парі. Здається, що погляду та декількох слів достатньо, щоб закохатися й одружитися. А якщо стосунки були до шлюбу, то це відразу «Катерина» Шевченка або «Повія» Панаса Мирного. Можна зрозуміти це в творах 19 столітті та ранішніх. Але в «Тигроловах» Багряного така ж історія зі стосунками Григорія та Наталі, а ця книга видана в 1944 році.
Та в українській літературі є сміливіші автори. В «Записках Кирпатого Мефістофеля» (1917) герой Яків заводить стосунки з Кларою, розведеною жінкою з дитиною, поза шлюбом у них народжується спільна дитина. У «Місті» Степан Радченко спить зі старшою за нього жінкою Тамарою Василівною, дружиною крамаря, у якого знімає кімнату. Для обох це лише секс без зобов’язань. У «Недузі» Євгена Плужника герой зраджує дружині з балериною, по згоді обох це був секс на одну ніч. Про сексуальні походеньки Дівчини з ведмедиком не писатиму, бо це буде спойлером.
Про жіночу сексуальність чимало сказано у «Жанні батальйонерці». Мобілізувавшись в армію, героїні у формі йдуть у бордель, бо ж вони тепер справжні солдати. Влаштовують там вечірку з танцями, саджають собі на коліна повій. Інша вечірка, теж досить гаряча, відбулася в потязі з офіцерами.
Страждання та трагічний фінал
Чіпчина Галя повісилася, Федько-Халамидник помер від застуди, а перед цим його побив батько, Христя з «Повії» заразилася сифілісом, чоловіка Устини з «Інститутки» забрали в москалі, Марічка втопилася, а її коханий Іван впав в урвище. І далі й далі. Здається, що позитивних фіналів у нашій літературі майже не було. Але враховуючи нашу історію з постійними нападами сусідів, війнами, гнітом російської імперії, голодоморами та совком, це недивно.
А що там з зарубіжною літературою по шкільній програмі? Есмеральду повісили, пані Боварі отруїлася, Жульєну з «Червоного та чорного» відрубують голову, про «Парфумера» навіть згадувати не хочеться — там суцільний жах. А ще ж є трагедії Шекспіра! Теж небагато гепі-ендів і купа страждань. А кого б зацікавила книга, де у героїв було все добре, а стало ще краще? Проте чомусь саме за українською літературою закріпився стереотип про суцільне страждання. Можливо, це теж залишки радянської та російської пропаганди.
Але в українській літературі теж є щасливі фінали. Ось кілька прикладів. Обережно, спойлери! «Царівна» Ольги Кобилянської — героїня стає успішною письменницею та одружується з коханим, який повністю підтримує її у творчості. «Сойчине крило» Івана Франка — кохані знову разом після довгої розлуки та всіляких життєвих перипетій, «Майстер корабля» Юрія Яновського — корабель добудували, головний герой завів родину та дожив до старості, «Тигролови» Івана Багряного — бо ж сміливі завжди мають щастя.
Думка авторки може не збігатися з офіційною позицією Українського культурного фонду.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Повертаємо своє. Чому треба дивитися фільм про Яремчука;
З Пушкіним і Розстріляним Відродженням. Як працює музей Рильського;
«Соломія» під сиренами. 5 порад глядачам театру на Печерську;
Снобізм чи одкровення? 10 книг століття в списку The New York Times;
Зазирнути у шпаринку. Таємниці українських письменників;
Київські розборки та карпатський нуар. 5 екранізацій класики;
Книжки про книжки. 5 історій для закоханих у читання;
Жінки пишуть: 7 книжок про війну;
Секс на полонині та пошуки пригод: українське літературне кохання.
