Будувати літаки у майстерні Сікорського, піти проти родини, пережити всіх ворогів та посміятися над тими, хто тебе принижував. Історик Олександр Вітолін дослідив життя трьох дворянських родин у Києві в часи революції.
Ігнатьєви
Графський рід Ігнатьєвих зрісся з Києвом у кінці 19 століття за наказом імператора. Граф Олексій Павлович Ігнатьєв довгий час перебував при дворі імператора Олександра ІІ, входив до його свити і робив успішну генеральську кар’єру. В 1889 році імператор Олександр ІІІ призначив генерал-лейтенанта Ігнатьєва київським, подільським і волинським генерал-губернатором. На той час Ігнатьєв вже був одружений з княжною Софією Сергіївною із роду Мещерських, фрейліною імператриці Марії Олександрівни.
У знатного подружжя народилося п’ятеро дітей. Старший син Олексій в 1894 році закінчив Володимирський Київський кадетський корпус і завдяки зв’язкам родини вступив до престижного пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі, далі його чекала Миколаївська академія Генерального штабу. Його брат Павло по закінченню Київського ліцею теж рушив до Санкт-Петербурга для навчання в університеті, потім продовжив військову традицію роду і теж закінчив академію Генерального штабу. Військовим став і брат Сергій.
У 1896 році київський генерал-губернатор Ігнатьєв став членом Державної ради, але продовжив поєднувати нові обов’язки з посадою губернатора. Позиції графа при дворі з року в рік зміцнювалися. Але в грудні 1906-го у Твері Ігнатьєва застрелив маловідомий есер. Обставини справи змусили родичів підозрювати причетність царської охранки до цього вбивства.
У 1918 році Софія Ігнатьєва на якийсь час повернулася до Києва, бо за часів Скоропадського місто здавалося багатьом оазою спокою. Але наступного року прийняла далекоглядне рішення: залишила Київ і врешті решт оселилася в Парижі. Її сини Олексій і Павло знаходились там ще з початку світової війни.
У 1924 році Олексій Ігнатьєв, який до того займався військовими замовленнями і був заможною людиною, передав Радянській Росії 225 мільйонів франків золотом. За цей вчинок родина оголосила йому бойкот, рідний брат разом з іншими емігрантами закликав до суду. В 1937 році Олексій Ігнатьєв виїхав в СРСР і в традиціях родини продовжив робити військову кар’єру.
Карпеки
У 1900 році до Києва переїхала родина цукрозаводчика Данила Олександровича Карпеки. Данило Карпека народився в маєтку Ловра Глухівського повіту на Чернігівщині. Нащадок глухівських козаків отримав після смерті батька спадок, обтяжений боргами. Енергійність і заповзятість Карпеки дозволили йому спочатку розплатитись з боргами, а потім збільшити свої земельні угіддя. Данило Карпека не економив на нових добривах, знаряддях праці, насінні. Статки та вплив росли, і в 1869 році він отримав дворянство. А ще згодом придбав кілька прибуткових будинків у Києві і Узинський цукровий завод. В 1914 році, коли Данило Карпека помер, його діти могли не турбуватися про гроші.
Найстарший зі спадкоємців — Олександр Карпека, народився у 1894 році, мав гострий розум і потяг до літакобудування. Спочатку він навчався в приватній київській чоловічій гімназії В. П. Науменка, яка спеціалізувалася на гуманітарних предметах. Це не завадило Олександру реалізувати свій потяг до авіації. Гімназист почав відвідувати технічний гурток в Політехнічному інституті. У 1909 році п’ятнадцятирічний Олександр на змаганнях конструкторів за модель аероплана отримав срібний кубок.
Наступного року юнак спроєктував власний біплан з двигуном в 35 кінських сил. Збудували його в майстерні Ігоря Сікорського. Модель була схожою на винаходи київських авіаконструкторів Сікорського і Билінкіна, але мала оригінальний хвіст. Подібний сконструював в 1911 році конструктор Фарман у Франції.
Крім того, Карпека раніше за Сікорського застосував новий тип штурвального керування. Біплан міг розвинути швидкість 65 км/год. Успіхом також став політ на ньому тривалістю 22 хвилини на висоті 100 метрів. Майстерня Ігоря Сікорського збудувала ще три літаки на замовлення Карпека. Після переїзду Сікорського до Санкт-Петербурга майстерня перейшла до Карпека і стала називатись «Перша авіаційна майстерня конструктора аеропланів О. Д. Карпеки».
Отримавши атестат, Олександр Карпека вступає на фізико-математичний факультет Університету Святого Володимира, але в 1913 році переводиться до Санкт-Петербузького політехнічного інституту на факультет кораблебудування. Новий літак Олександра Карпеки розвивав швидкість до 100 км/год. На ньому він літав з Петром Нестеровим.
У 1914 році з початком Світової війни юний авіаконструктор пішов добровольцем на фронт. У боях за Галичину отримав поранення і нагороду за хоробрість. Після госпіталю йому вдалося перейти до військової авіації, яка тільки почала розвиватися.
Революція 1917 року змінила хід війни. Маєтки і цукровий завод Карпека розграбували місцеві селяни. А коли східний фронт перестав існувати, Олександра Карпека демобілізували. Молодий льотчик навіть за цих умов збирався продовжити навчання і конструювання літаків. Але його заарештували за політичними мотивами і разом з іншими арештантами помістили у Педагогічний музей. Там він захворів на «іспанку» і швидко помер. Так Україна втратила ще одне гучне ім’я в авіабудуванні.
Куракіни
У 1901 році князь Михайло Анатолійович Куракін одружився з Тетяною Георгіївною Врангель і оселився в її маєтку Козацьке Звенигородського повіту Київської губернії. Після недовгої п’ятирічної кар’єри при Міністерстві внутрішніх справ нащадок родів Куракіних і Волконських вирішив зайнятися господарством. У 1903 році у подружжя народився син. В 1909-му Михайла Куракіна признали київським губернським предводителем дворянства.
У 1917 році після революції подружжя Куракіних-Врангель не збиралось змінювати спосіб життя і залишилось в Козацькому. Але дуже скоро повстанські настрої селян змусили їх переїхати до більш спокійного Києва, як це зробили численні російські аристократи. Правління Скоропадського вони серйозно не сприймали.
Але варто було Петлюрі підняти повстання проти Скоропадського, як проросійські сили в Києві одразу вирішили: краще Скоропадський, ніж Петлюра. Мемуари княгині Куракіної фіксують сподівання проросійських сил на французів, румунів і навіть німців, які ще недавно були їхніми ворогами у підтримці спокою в Україні. Князь Куракін у пошуках союзників з дипломатичною місією виїхав в Румунію, а потім у Францію і повертатися не став. Наступні три роки подружжя провело в розлуці.
Проросійські сили в Києві виявились нечисленними і без підтримки західних держав не змогли довго чинити опір військам Петлюри. Куракіна зневажала Петрлюру і називала «Петлюркою» свою собачку. Жінка залишилась в Києві разом з п’ятнадцятирічним сином. Планувала жити тут і при більшовиках, впевнена, що їй можуть загрожувати лише обшуки і експропріація.
Куракіна мешкала у знайомих на вулиці Банковій. Ці покої одразу прийшлись до вподоби більшовицьким командирам і начальникам. Спочатку вони зайняли «зайві» кімнати, а потім і покої княгині з сином, виселивши мешканців у підвал. Нові сусіди княгині запам’ятались нічними гулянками, вульгарними «дружинами» і перетворенням помешкання на свинарник.
Врешті сусідство закінчилося арештом княгині і її сина. Вони були засуджені до виправних робіт. Княгині наказали мити підлогу, щоб «виправити» дворянське минуле. Весь час вона жила, очікуючи розстрілу. Парадоксально, але у порівняні з терором наступних років, а також враховуючи те, що її двоюрідний брат барон Врангель був командувачем білогвардійських сил в Криму, можна сказати, що княгині таки пощастило. Вона зберегла життя.
Через хиткість влади в Києві Куракіну відправили у Москву. Звідти княгиня потрапила до концтабору в Андроніковському монастирі, а потім до Бутирки. Відсидівши в Бутирці вісім місяців, родичка військовоначальника білогвардійців вийшла на волю живою, а в 1921 році їй вдалося виїхати за кордон. Возз’єднавшись з родиною, колишня невільниця написала мемуари і прожила до 93 років в Італії. Померла княгиня в 1970 році, переживши багатьох сучасників і вершителів революції.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Кава, мода та плітки: що за століття змінилося у Києві;
Теліга та Ревуцький: трагедія патріотів;
Естетика самотності: 8 київських закинутих будівель;
Маршрут з мозаїками та тарілочками: прогулянка лівим берегом;
