Вона була вихователькою приватного дитсадочка і арештанткою кількох в’язниць, закоханою мрійницею та посіла місце в українському парламенті. Вікенд розповідає про надзвичайне життя Софії Русової.
Софія Русова народилась 18 лютого 1856 року в Олешнях на Чернігівщині в маєтку, який її батько Федір Ліндфорс придбав після звільнення у відставку з військової служби в чині генерал-майора. Народилася Софія такою кволою, що в перші дні мати навіть не хотіла її бачити, бо була переконана, що донька все одно помре. Але Софія вижила. Та її мати Ганна Ліндфорс (Жерве) померла, коли Софійці було всього три роки. Дівчинку виховав батько, якому допомагала старша донька Марія. Хоча Федір Ліндфорс був з військових, він зміг виростити зі своїх дітей справжніх особистостей.
У 1866 році Софія вступає до Фундуклеївської жіночої гімназії в Києві. Це був перший київський період її життя. Золота медаль по закінченню гімназії і диплом, який давав право викладати французьку мову, стали першим тріумфом юної Софії. Оскільки вона була музично обдарованою, від неї чекали вступу до Петербурзької консерваторії. Але випускниця вирішила присвятити себе педагогіці та зробила великий внесок у її розвиток в Україні. Тож, у 1871 році вона і сестра Марія звернулися до попечителя Київського навчального округа Платона Антоновича щодо відкриття дитячого садка. Наміри п’ятнадцятирічної Софії здивували чиновника і змусили з посмішкою запитати: «Ви ж самі ще дитина, хто ж вам довірить дітей?». Але дозвіл Софія отримала.
Перший київський дитячий садок сестер Ліндфорс визначив не лише педагогічне майбутнє Софії, але й сприяв її українізації попри шведське і французьке коріння та російську освіту. Однак вона стала однією із найвизначніших українок.
Річ у тім, що вихованцями сестер Ліндфорс стали діти української інтелігенції. Так сестри зблизилися зі Старицькими-Лисенками, а через них з українською інтелігенцією Києва; вони надали дах для зібрань київської «Громади», яка зазнавала утисків від влади. Прізвище Ліндфорс на якийсь час приспало пильність жандармів, яким на думку не спадало, що український рух отримає прихисток в цьому домі.
Саме на таких зібраннях громадівців Софія і познайомилась з її майбутнім чоловіком Олександром Русовим. Почуття до Русова стали головним рушієм для українізації Софії, яка до зустрічі з ним була скоріше симпатиком українського руху.
Перший дитячий садок в Києві знаходився за адресою Фундуклеївська, 21.
Будинок не зберігся.
Та почуттям Софії і Олександра довелося пройти випробування. Після смерті батька опікуном Софії став її старший брат Олександр, який не хотів давати дозвіл на шлюб сімнадцятирічній сестрі. Тоді Софія наважилась на божевільний для тих часів вчинок – поїхала за Олександром Русовим в Петербург. Цивільного шлюбу як такого в ті дні не існувало, а сама Софія була переконана, що можна завагітніти від одного поцілунку. Тож співмешкання без вінчання було для дівчини непростим рішенням. 30 серпня 1874 року Олександр Русов і Софія Ліндфорс нарешті повінчалися в Петербурзі.
Весільною подорожжю для молодят стала поїздка в Прагу, де вони на гроші, зібрані громадівцями, підготували видання творів Шевченка без російської цензури. Однак поїздка принесла молодятам і перше горе: в Празі народилася і померла в віці трьох місяців їхня перша донька Людмила.
Після Праги подружжя Русових виїхало до Чернігова, де Софія вперше потрапила під прискіпливий нагляд жандармів. Місцевим жандармам здалося політично підозрілим, що в Софії Русової збиралося по 5-6 дітей. Безглузде слідство закінчилось нічим, але через нього Софія Русова потрапила до переліку неблагонадійних.
У 1880 році Русови повернулися до Києва і винайняли квартиру на Стрілецькій вулиці. Олександр виїхав в археологічну експедицію на Кавказ, а Софія поринула в підпільне політичне життя. На її квартирі відбувалися зустрічі, де планувалося повстання. Але вбивство царя Олександра ІІ 1 березня 1881 року зробило його мучеником в очах багатьох лібералів. Тоді помешкання Софії Русової стало притулком для багатьох підпільників, на яких чекали арешти. Поступово жандарми вийшли на помешкання Русової і арештували господарку. Три місяці вона провела у Лук’янівській в’язниці і вийшла на волю лише завдяки клопотанням брата Олександра Ліндфорса.
Звільнившись, Софія одразу виїхала до Одеси, де її чоловік отримав нову роботу. Але за наказом з Києва Софію знов арештували. Олександр Ліндфорс і цього разу домігся звільнення сестри «під нагляд», але наступного року Софію схопили втретє. Цього разу вона просиділа у в’язниці тринадцять місяців, а на волі її спіткали нові прикрощі. Губернатор вислав з Херсонської губернії як неблагонадійну, через що вона мусила жити з дітьми в рідних Олешнях, поки чоловік працював в Одесі. В 1889 році Олександр Русов влаштувався у Харкові, і подружжя нарешті змогло возз’єднатися. Але 1894 року жандарми під час обшуку знайшли заборонену літературу і Софія Русова знову стала арештанткою. Нова справа Русової закінчилась вироком у три місяці. Наступного разу Софія Русова потрапила під арешт вже в Полтаві в 1901 році за зберігання нелегальної українськомовної літератури. Разом з нею було арештовано і двадцятип’ятирічного сина Михайла, який став революціонером, як і його мати.
В 1911 році Софія Русова втретє приїхала до Києва і цього разу вже повернулась до педагогічної роботи, поки в 1915 році родину Олександра Русова як викладача Комерційного інституту евакуювали в Саратов через початок Першої світової війни. В евакуації на шістдесят восьмому році життя Олександр Русов помер. Наступного року овдовіла Софія Русова повернулась до Києва.
В 1917 році після революції Софія Русова знов тріумфує. На запрошення генерального секретаря (міністра) освіти вона очолює відділ дошкільної і позашкільної освіти в уряді УНР і починає процес українізації шкіл. А також стає однією з одинадцяти жінок в складі Центральної Ради України, яка нараховувала понад вісім сотень депутатів.
Однак цей тріумф, як і повернення до Києва, тривав не довго. Чотири роки боротьби закінчилися драматичною поразкою УНР, і Софії Русовій довелося доживати свої роки в еміграції. Однак і за кордоном вона дбала про родину, займалася науковою, педагогічною і громадсько-політичною діяльністю.
Померла Софія Русова 5 лютого 1940 року. Коли серце вісімдесятитрирічної діячки зупинилося, не було нікого, хто б поставив під сумнів її українство.
Громадсько-політична діяльність Софії Русової в еміграції непокоїла радянську владу.
Неспроможні приборкати Русову, радянським письменникам доводилося лише «скалити зуби».
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Від Ярославни до Курбаса: 3 історії кохання по-київськи;
По соседству с Амосовым и Голодом: детство на Красноармейской;
Хижина для киевлянина: кто и как строил Голопузовки;
Как делать базар по правилам: детство на Подоле;
Дубинка, копейка, ведомости: какие газеты читал старый Киев.
