Легендарні Ґудзики: 3 історії киян про улюблений магазин

У Києві було відразу кілька магазинів «Ґудзики». Найвідоміші — на Дарницькій (Ленінградській) площі та на вулиці Басейній. Магазин на Дарниці переїхав, місцева зупинка транспорту давно змінила назву, але ностальгічні спогади нікуди не поділися. Деякі пасажири і зараз просять водіїв маршруток зупинити на «Ґудзиках». Вікенд зібрав спогади киян про легендарний магазин.

Тетяна Воронова, донька відомого столичного фотографа Олександра Бормотова, розповідає, що їхня родина мешкала неподалік від «Ґудзиків» майже 30 років. А її батько, фотокореспондент, за завданням ТАСС робив у 1975 році серію знімків Ленінградської площі та Харківського шосе. На ті фото попав і будинок, де працював легендарний магазин. Тетяна поділилася з читачами Вікенду знімками з архіву батька і родинною історією.

— Коли мені виповнився один рік, з Москви до нас завітав дід Тимофій, щоб познайомитися зі мною і вперше побачити Київ. Дід, знавець історії Москви, з цікавістю оглядав київські пам’ятки, Дніпро, який до цього він бачив тільки у своєму селі в Смоленській області у вигляді дрібного, дзюркотливого в чагарниках струмочка.

Назва магазину «Ґудзики», яку дід прочитав в українській транскрипції, настільки його розчулила, що, повернувшись з прогулянки на Бесарабці, він ніжно ткнув пальцем в мій кирпатий ніс і сказав: «Ґудзик». З того моменту, за сімейною легендою, всі забули прекрасне ім’я, яким мене назвав батько на честь пушкінської Тетяни. Я стала Ґудзиком або Ґудзиком кирпатим.

Згодом ми переїхали у нову квартиру на Ленінградській площі. Я вже навчилася читати, коли біля нас відкрили новий магазин з ґудзиками. От тоді я і зрозуміла, звідки взялося моє родинне прізвисько. Чому магазин став легендарним? Він знаходився у зручному та вдалому місці. Багато людей проїжджали повз дорогою на Червоний хутір, стару Дарницю, Харківський масив.

Асортимент магазину у сімдесятих роках:

Торгували здебільшого пластмасовими ґудзиками, їх було багато, проте всі такі бідненькі за дизайном.

Нитки для в’язання. Тоді жінки активно плели, але у магазинах були вовняні нитки блідих брудних кольорів. Якщо з’являлися у продажу яскраві нитки, їх розбирали моментально. Навіть пам’ятаю ціни: кручені коштували 3,5 рублі за моток, а тонкі у пасмах — 5 рублів.

Звичайні нитки на дерев’яних котушках для шиття.

Товари для вишивальниць: нитки муліне, гарний вибір п’ялець та спеціальних голок.

Спиць для плетіння у магазинах вистачало, а от гачки були у дефіциті. У «Ґудзиках» же можна було знайти такі гачки.

Дріб’язок типу резинок для штанів і білизни, тасьми. Зрідка з’являлось мереживо, яке було дефіцитом.

Додавала місцевого колориту продукція Дарницького шовкового комбінату. ДШК випускав штучний шовк, неприємний на дотик, наче скло. Але з нього виходили непогані фіранки для кухні, тюль у кімнату. Продавали кольорові панно з того ж шовку — як прикрасу для дому.

Асортимент змінився, коли в країну пішли товари з-за кордону, придбані за нафтові долари.

У вісімдесятих у «Ґудзиках» можна було купити надзвичайні речі:

Пряжа з Японії, Туреччини, Китаю, Фінляндії. Черги за цими нитками не було, адже вони були досить дорогими. Зазвичай жінки приходили подивитися, помацати. Але з часом все ж таки змирялися з ціною, збирали гроші та купували, все ж таки ці нитки були дуже якісними, красивими та яскравими. З них можна було плести не просто речі, а справжні шедеври.

Нитки типу «Ірис». У Радянському Союзі такі нитки випускали дуже блідих кольорів, але за складом то була стовідсоткова бавовна. А на початку 80-х у продажу з’явився імпортний «Ірис» — купа яскравих кольорів, та ще й з блиском. Спочатку його активно купували, щоби в’язати з нього різні речі. Але швидко розібралися, що ці нитки зроблені з поліестеру — плести з них дуже важко, а носити такі речі геть неможливо. Тож швидко повернулися до звичного та якісного вітчизняного.

Ми поїхали з Дарниці у 2001 році, «Ґудзики» тоді ще працювали.

Анатолій Золотушкин також поділився з Вікендом своєю історією про «Ґудзики»:

— У часи розвиненого соціалізму і загального дефіциту неподалік від нашого будинку на Ленінградській площі відкрився магазин, де торгували ґудзиками. Продавали там також блискавки, кнопки і іншу швейну фурнітуру. Але ґудзиків була незліченна кількість, всіх розмірів і кольорів.

Мама невимовно зраділа новому магазину й одразу зателефонувала тітці, щоби поділитися та похвалитися. Тітка, жінка практична, згадала, що у неї загубився ґудзик з майже нової сукні: «Така червона, з чорними цятками. Ну, ти, напевно пам’ятаєш?»

Звичайно, мама пам’ятала. І тут же кинулася у ґудзиковий храм. Але серед тисяч ґудзиків саме такого не знайшлося. Були блакитні в цяточку, зелені гладкі, навіть прозорі й позолочені. Тоді мама згадала про ґудзиковий магазин в центрі Києва та поїхала туди. Годинна поїздка на трамваї і метро не дала результату, проте жалісливі продавчині підказали: є ще один магазин з ґудзиками — на Борщагівці. Сорок хвилин швидкісним трамваєм, потім хвилин двадцять пішки, повз будівництва по бездоріжжю. І там щастя посміхнулося, знайшлися потрібні ґудзики. Але довелося придбати всю упаковку, шість штук.

Отже, мама досягла мети за п’ять годин роз’їздів та 30 копійок. А потім зателефонувала тітці та повідомила: «Звичайно, я знайшла. Завезу при нагоді». Певно, я б так не зміг, характер не той, не бійцівський.

Олена Максимова згадує, що її бабуся працювала на Дарницькому шовковому комбінаті, а у вільний час шила на замовлення святкові та весільні сукні. Порпатись у бабусиних запасах було улюбленим заняттям онуки, адже у великій шафі зберігалися і шматочки атласу, і намистини, і тонке мереживо. А ще там була велика стара коробка з ґудзиками різних розмірів та кольорів. І серед них траплялися такі незвичні та вишукані екземпляри, наче дорогоцінні намистини.

Ніколи бабуся не викидала ґудзиків — відрізала від старих речей перед тим, як пустити ті на ганчір’я. Від бабусі Олена дізналася, що ґудзики можуть зробити наряд довершеним і дорогим або безнадійно його зіпсувати. Якось придбала гарне приталене пальто, проте невдалі ґудзики псували весь вигляд. Врятували справу знайдені у бабусиній скриньці ефектні зелені ґудзики. З ними носила пальто кілька років і виглядала модницею.

Коли Олена почала шити сама, магазин на Ленінградці став справжнім помічником молодої кравчині. Жінка пригадує, що заглядала туди кілька разів на тиждень. Її вже впізнавали привітні продавчині, які давали консультації по багатьох видах рукоділля. Спеціалісти з «Ґудзиків» пропонували корисну послугу — обтягування ґудзика тканиною. Тепер Олена могла отримати до рожевого костюму такі самі ґудзики, а чорну сукню зробити святковою завдяки білим ґудзикам і такого ж комірця. Разом з Оленою у «Ґудзики» любив заглядати її молодший брат, адже у магазині продавалися різноманітні ножички — від найпростіших складаних до крутих туристичних.

Коли розмова заходить про «Ґудзики», старше покоління розповідає різні варіанти старого київського анекдоту. Мовляв, у Києві є безліч іноземних магазинів — японський «ґудзИки», італійські «панчохИ» та «тканинИ». А продавчині у цих магазинах — дуже виховані та ввічливі, говорять тільки французькою і все повторюють «вженема, вженема».

З Дарницької площі легендарний магазин переїхав, щоправда, недалеко, зараз він працює за адресою вулиця Празька, 3. Тепер він займає меншу площу та має менший асортимент, але й досі допомагає столичним рукодільницям.