Який посуд використовували в київських шинках, в які пляшки розливали мікстури у столичних аптеках? Які вина пили кияни та хто мав право варити пиво у старому Києві? Вікенд завітав на виставку «Історія у склі» та зібрав цікаві факти.
Посуд для алкоголю
Накритий стіл зі штофом та скляним ведмедем зустрічає відвідувачів просто біля входу. Недивно, адже в корчмах і шинках скляний ведмідь був традиційним посудом, а фраза «валити ведмедя» означала наливати горілку з такого посуду. Також для міцних напоїв використовували штофи — чотиригранні пласкі посудини з вузьким горлом і короткою шийкою об’ємом приблизно 1,23 л. Завдяки такій формі їх зручно було складати рядами в дорожні валізи.
Великі та маленькі чарки були посудом для пиття меду, вина та горілки. Сьогодні чарка є збірним означенням стопки, бокала, келиха, шкалика, фужера тощо.
З 18 століття скловиробники розширили асортимент. Фігурного посуду для напоїв стало дуже багато. Ємності нагадували баранів, коней, качок тощо. Образи тварин мали гротескний характер. Ведмідь так і залишився найпопулярнішим — пляшка випускалася з порожнім тулубом і лапами, що охоплюють голову. Такі пляшки стали обов’язковим атрибутом весільного столу, бо мали приносити молодим щастя і добробут. Скло посуду для напоїв використовувалося безбарвне або зелене.
Кияни-пивовари
Пиво в Києві варили ще за часів Ярослава Мудрого. Пивоварами були не лише міщани, а й монастирі. Київо-Печерська лавра, Михайлівський та інші монастирі здавна мали власні пивоварні й секрети варіння напою.
Пиво та горілку в 18 столітті продавали в Київський фортеці, біля Золотих, Печерських і Львівських воріт, за Хрещатицькою рогаткою, на Подолі на ринку поруч із ратушею та біля м’ясних рядів, у Солдатській слободі, на ринку за Печерською фортецею й у інших місцях.
Відро горілки коштувало 86 копійок, вина від 32 до 52 копійок. За відро пива просили не більше 17 копійок. Проте значних пивоварних заводів в Києві тоді ще не було. А в 1874 році їх відомо вже шість. Для окремого продажу пива існувало 18 погребів і крамничок. А загалом в Києві наливали алкоголь у 715 питних закладах.
Монастирі-винороби
Завдяки Петру Могилі київські монастирі досягли успіху в акліматизації виноградної лози й виготовленні вина для церковних потреб. Печерський монастир мав найбільший виноградник.
У 18 столітті вина виготовляли з винограду, який ріс на схилах Аскольдової могили. Але вже з наступного століття кияни почали віддавати перевагу іноземним винам — болгарським, кавказьким, молдавським. Полюбили в Києві і французьке шампанське.
Славилася винами аптека на Хрещатику, заснована Адольфом Марцинчиком. Тут продавали «Вино з Пепсін Будо», яке рекомендувалося приймати для покращення апетиту. Звісно, вино теж намагалися підробляти. А розливали підробки в пляшки з вдавленим дном. У Франції такі пляшки називали «брехунами», а в Києві — «шахрайками».
Між корчмою й шинком
Без скла не обійшлася б жодна корчма. А корчми в стародавньому Києві були місцями, де укладали угоди. Обмінювалися новинами й добре проводили час. Поки корчмарство було звільнене від податків, його прибутковість постійно зростала. Тож із часом це привернуло увагу князів. Згідно з літописами, 1150 року корчми стали обкладати князівським митом. Тож кожна київська корчма перетворилася на княжу, згодом казенну, а потім перейшла у спадкову власність орендарів.
Поступово втрачалася функція корчми «нагодувати» й зростала функція «напувати». Корчма стала шинком, а доходи від шинкарського бізнесу були неймовірно високими.
У 15 столітті кияни отримали Магдебурзьке право та набули привілей продавати горілку у власних шинках. За це право міський уряд вносив од кожної корчми по дві копи грошей. Польські королі щороку підвищували вартість привілею для киян. Владислав Четвертий в 1655 році наказав киянам сплачувати щорічно 1200 кіп грошей. Однак шинкарський бізнес дозволяв платити такі податки, а уряд допомагав легальним шинкарям боротися з потаємними.
Після визвольної війни 1648 року козаки в Києві відстоювали своє право вести шинкарський промисел. Скільки суперечок це викликало! Відомо п’ять універсалів від гетьмана Мазепи, де він забороняв козакам вести горілчане шинкарство. Але київський полковник мав власні винниці, звідти таємно постачали горілку в казенні шинки й самі потай шинкували. А за їхніми прикладами те саме робили й козаки. Бажали собі такого права й київські монастирі. Але офіційний дозвіл на шинкування мав лише Михайлівський монастир указами 1689 та 1700 років.
Трактири чи готелі
Київські корчми, шинки, трактири просто не могли обійтися без скла. Дешеве вино з дешевого скляного посуду пили студенти біля стін Братського монастиря. Усі в місті знали трактир Федора Резанова. Він знаходився за Дніпром біля Слобідки (посеред теперішнього Гідропарку). Коли в місті ще не було залізниці, то саме тут містяни проводжали та зустрічали гостей. І сюди ж виїжджали компаніями на заміські посиденьки.
Тарас Шевченко теж зупинявся в трактирі Резанова. Поки чекав переправи навпроти Печерських гір, зробив замальовки олівцем «Київ з боку Дніпра» та «Київ із-за Дніпра».
Якось Шевченко жив у «Зеленому готелі» на Печерську. Це був елітний трактир з обслуговуванням номерів, великою їдальнею та конюшнею, найкращий заклад Києва першої половини 19 століття. Про нього поет згадує в повісті «Близнецы».
Готелі нижчого розряду — кабаки — обслуговували малозабезпечене населення. Прості люди також полюбляли харчевні, лавки та підвали. Газета «Киянин» писала: «На розі Хрещатицької площі та Мало-Житомирської вулиці розміщується трактир «Париж», що здавна користується широкою популярністю у київської прислуги. Щоденно по вечорах прислуга пиячить і неподобствує. Тут же йдуть самі невимушені розмови про панів, тут нерідко будуються плани нападу на панське майно».
У 1893 році Дума заборонила житлові приміщення при трактирах: більше ніяких кімнат і номерів, що зачиняються зсередини! Так трактири нарешті відділилися від готелів і приєдналися до харчових і пивних закладів.
Дозволи на відкриття трактиру давала міська управа, а сертифікат на торгівлю алкоголем — поліція. Нижнім військовим чинам, вихованцям навчальних закладів та малолітнім вхід у трактири заборонявся. На відміну від ресторанів, які часто називали іменами власників, трактири носили назви міст або взагалі були безіменними. Серед популярних трактирів на Подолі були «Ліван» та «Венеція».
На початку 20 століття трактирний бізнес процвітав: у 1913 році в Києві діяло 29 трактирів. Найбільше було їх біля Бесарабки та на Подолі.
Аптечне життя
Кількість аптек у місті регулювало законодавство: по одній на кожні 10 тисяч мешканців. У 1900 році в місті було 28 аптек, аптечних складів і магазинів. А в 1915-му — вже 43 аптеки й 150 аптечних і парфумерних магазинів.
Фармацевти вели активне наукове й суспільне життя. А діяльність їхніх закладів регулював «Аптекарський статут». Ціни жорстко закріплювала «Аптекарська такса». Ціну препаратів визначали за вартістю інгредієнтів, складності приготування. Додавали витрати на утримання аптеки. Далі робили націнку: 50% націнки на прості препарати, 100% на складні, на ліки, які швидко псувалися та які готував сам аптекар — 150%.
Для зберігання, транспортування та продажу ліків використовувалася скляна тара. Це були різні флакони, пробірки, ампули, пляшки. Рівень рідини у флаконі не повинен був бути вище плечиків. Препарати зі світлочутливими компонентами наливали у посуд з темного скла. Як і сто, і двісті років тому, етикетки на аптечних флаконах роблять двох видів. Білі з чорним написом — для нешкідливих мікстур, чорні з білими літерами та червоною смужкою — для тих, що містять отруйні та наркотичні розчини.
Усі ці історичні факти ми дізналися на виставці «Історія у склі».
Факти про виставку
Представлені понад тисяча різних предметів.
Основа виставки — це особиста колекція скляного тарного посуду відомого київського археолога, науковця, музейника Сергія Тараненка.
Унікальні зразки скляної тари та посуду передали на виставку фармацевтична компанія «Дарниця» та виробник пива та напоїв «Оболонь».
Музейники створили цікаві інтер’єри шинку, будуару, їдальні 19 століття.
Відтворити в найменших деталях аптеку 18 століття аптеку старого Києва допомогла колаборація з Аптекою-музеєм.
Серед рідкісних експонатів — фрагмент скляного черевичка для розтягування шкіряного взуття.
Особливий куточок відвели парфумерії. Тут є дивовижні флакони з ароматами відомих французьких брендів. І згадки про парфуми від українських фабрик.
Ті парфуми давно вже не випускають і не продають. За можливість згадати їхні запахи маємо дякувати колекціонеру й парфумеру Богдану Зубченку. Він також представив тут свій авторський аромат «ALEA 89 ANNE DE KIEV», натхненний постаттю київської княжни.
Де: Музей історії міста Києва, вулиця Хмельницького, 7.
Коли: до 23 липня.
Графік роботи: середа-неділя з 12:00 до 19:00; понеділок-вівторок — вихідні.
Вартість вхідного квитка: 100/50 гривень (повний/пільговий).
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Ностальгія за жовтими бочками: як пили квас у Києві;
Там пили, говорили та гуділи: 7 легендарних кафе Києва;
Від кипіння до бродіння: секрети харківського пивоваріння;
Голі фотки й кошенята в пиріжках: які страшилки розказували в Києві;
