Врятуй життя собі та комусь. Як у Києві вчать домедичній допомозі

Фото: Unsplash

Врятувати людину за допомогою шнурка з кросівки. Вміти користуватися турнікетом і зупиняти кровотечу. Не повторювати кіношних помилок. Вікенд сходив на курс домедичної допомоги та ділиться важливим.

У просторій залі, яка в мирному житті призначається для весіль і банкетів, зібралося понад 20 киян. Є тут люди в формі, представники ТРО. Прийшли й звичайні містяни, як от ми з донькою та її хлопцем. Ми тут заради занять з домедичної підготовки.

Коли я написала в фейсбуці, що хочу відвідати заняття, кілька друзів забажали доєднатися. Багато хто питає, скільки коштує такий курс, і дивується, дізнавшись, що навчання безплатне.

— Я буду пояснювати дуже просто, як то кажуть — по-кухонному, зрозуміло, друзі мої? — починає Павло Диба.

За довгі години ми звикнемо до його смішних фразочок. А головне — з їхньою допомогою запам’ятаємо купу важливих речей, які ніяк не вміщувались в голову, коли викладалися сухою академічною мовою.

Ми розбираємо, для чого людському організму потрібна кров та які функції вона виконує. Відповідаємо на питання, дискутуємо. Павло час від часу відмічає, що наші уявлення про те, як треба рятувати людей, достатньо кіношні. І далі покроково розбирає разом з нами ці кіношні стереотипи.

Накладаємо пов’язки собі та сусіду, розбираємося, чому не треба рятувати людину штучним диханням. Даємо можливість тероборонівцям потренуватися у накладанні турнікетів, поки самі освоюємо джгути.

Кілька порад стосовно аптечки. Було б непогано покласти туди:

Півтора десятки бинтів.
Рескінол (якщо немає алергічних реакцій на його складові).
Перекис водню — 150 мл.
Хлоргексидин — 150 мл.
Йод.
Вушні палички.
Мотузку довжиною приблизно 1,2 м.
Щільні рукавички.

Знайомимося з помічницею Павла Анею. Аня — це манекен, на якому ми відпрацьовуємо серцево-легеневу реанімацію. Такі манекени — штука недешева, один коштує близько 18 тисяч гривень. Зараз вони особливо популярні, бо тільки за допомогою такого манекена можна тренуватися у наданні такої реанімації.

Наостанок Павло радить вдома повторити та закріпити отримані навички. І ми вже прикидаємо, скільки маємо бинтів та як будемо накладати пов’язки собі та ближнім.

Що мене вразило з курсу:

Вчитися робити штучне дихання не треба.
Слід тричі подумати перш ніж братися когось «качати» (робити серцево-легеневу реанімацію).
Не можна одразу кидатися на допомогу, спочатку треба оцінити обстановку.
Іноді людина може виглядати нормально, почуватися начебто нормально та бути при цьому фактично в критичному стані.
Коли постраждалих кілька, доведеться обирати, кого рятувати. І робити це потрібно з розумом.
Вчитися треба у фахівців.

Це не перший тематичний курс, який я пройшла. Але вперше мені так чітко та зрозуміло роз’яснили процеси, які відбуваються в організмі, і відповідно — чому маю діяти саме так.

А ось відгук від комунікаційниці Дарці Каплі:

— Чому вирішила піти на семінар? З 2014 року кожні пів року думала — треба. Але все не було часу, місця, компанії, ще чогось. Думала, що ці знання — такий собі факультатив, навіщо вони мені в житті. Навіть коли незадовго до початку війни вже гостро стояло питання в медіа, і навколо всі заворушилися: хтось шукав поруч з будинком укриття, хтось складав тривожну валізку, а я все планувала, що піду.

Записалася на 26 лютого… та не судилося. Тому щойно прочитала про можливість, одразу ж погодилася.

Що дав курс?

Освіжив у пам’яті те, що вивчали 20 років тому в школі на уроках медичної підготовки. Нагадав базу, як функціонує організм, що впливає на те, скільки часу проживе людина при травмі та взагалі чи проживе. Ну і звичайно — нові знання, як надавати допомогу, щоб не зашкодити ні собі, ні постраждалому.

Зараз такі знання особливо цінні, адже ризик дістати ушкодження самостійно чи зустрітися з травмою іншої людини виріс набагато. Та й після перемоги вміти надавати домедичну допомогу — корисна навичка, яку рекомендую усім мати.

Павло — голова громадської організації «Українська служба порятунку», що існує з 1996 року, також він офіційний представник служби 911. Україна — це сорокова країна світу, де представлена ця служба зі штаб-квартирою в Лондоні. Після занять домовляємося про зустріч, щоб поставити ще кілька питань про домедичну допомогу.

До війни ми розвивали свій підрозділ «Дорожній патруль», а також приділяли увагу просвітницьким заходам. Багато років проводили навчальний курс двічі на тиждень по всьому Києву. За літо 3-3,5 тисячі людей взяли участь у навчаннях просто неба тільки на лівому березі. У мирний час часто запрошували з цим курсом до шкіл, на підприємства.

Кожен інспектор «Української служби порятунку» закріплений за певним районом. Мій район — Деснянський. Загалом ми діємо по всій країні, тож щодня десь проводимо такі заняття. Деякі наші фахівці зараз служать у силах тероборони та ЗСУ, проводять такі навчання з особовим складом там.

По факту організувати навчання населення наданню домедичної допомоги мала б держава. Але в неї були інші пріоритети. З початком війни довелося трохи коригувати програму, додати знання про надання допомоги у воєнних умовах.

Наприклад, розповідаємо, як зупинити кров, коли знаходишся в зоні обстрілу, як евакуйовувати поранених, як діставати поранених з бойових машин. Коли до занять долучаються медики ТРО та ЗСУ, проводимо відповідні бесіди.

Графік зараз напружений, буває, і по два курси за день проводили — зранку і до комендантської години. Тільки я навчив від початку повномасштабної війни 600-700 людей, а я ж не єдиний такий спеціаліст.

Зараз проводимо курс безплатно. Звісно, просимо учасників за можливості донатити на наш рахунок. Загалом за всі 26 років роботи нашої організації не мали за мету заробляння грошей.

В останні роки почав збирати повідомлення від людей, які у мене навчалися. Це потужна підтримка — читати, що людина врятувала своє чи чиєсь життя завдяки отриманим на курсі знанням.

Наостанок Павло радить оновлювати свої знання з домедичної підготовки десь раз на пів року. Тепер я розумію, чому з нами разом займалися люди, які вже точно були знайомі з цим курсом.