Малювати, бити та носити: історії про татуювання війни

Українці зі столиці та різних куточків Європи. Жінки та чоловіки. Активісти, художники, відьми, волонтери. Різні, але їх єднають дві речі: патріотичні татуювання та незламна віра у перемогу України.

Дар’я Криж, тату-майстриня

Сіла на нічний потяг і повернулась додому. Коли вийшла на перон у Києві, я зрозуміла, що вчинила правильно. Це наше місто, а ми — його. Вирішила набивати татуювання зі словами про російський корабель безплатно.

О 5 ранку мене розбудила моя кішка. Прийшла й почала тертись і лізти на ручки. За пару хвилин подзвонила колега з роботи: «Спиш? Прокидайся, читай новини».

Рішення виїхати було спонтанним. Їхала близька подруга та запропонувала взяти мене з собою. Я виїхала з нею на захід країни. Доїхала до Тернополя, звідти нічним потягом до Івано-Франківська. Пробула там півтора тижня та зрозуміла: це не те місце, де я маю бути. Київ — мій дім і моє серце. І я сіла на нічний потяг і повернулась додому. Коли вийшла на перон у Києві, я зрозуміла, що вчинила правильно.

Спочатку написала в фейсбуці, що набиватиму татуювання зі словами про російський корабель безплатно всім охочим («Русский военный корабль, иди нахуй» — фраза прикордонника з острова Зміїний на пропозицію російських фашистів добровільно здатися в полон). Потім Саша Грехов намалював ескіз «Паляниця», і я вирішила робити корисне — всі кошти від цього татуювання перераховувати на підтримку ЗСУ.

Десь на шостий-сьомий день повномасштабного нападу росії дозволив усім використовувати в комерційних цілях свої ілюстрації, створені під час війни, якщо частина грошей від них буде йти на ЗСУ, потреби переселенців чи подібні ініціативи. І деякі з цих ілюстрації почали брати й на тату. Вже вісім людей собі зробили, з тих що бачив.
Хтось показує квитанції, але здебільшого на віру. Тут дві схеми: переводить тату-майстер/майстриня чи той кому роблять — як вони вирішать.
Олександр Грехов, художник

Перше татуювання від початку війни я зробила для свого друга, волонтера штабу «Зграя», який займається гуманітарним напрямком — геометричний київський каштан. Колись і собі таке зроблю. Це наше місто, а ми — його. А перше тату патріотичної тематики було контуром України, де на місці Києва — сердечко. І слова «Відбій тривоги».

Б’ю, звісно, не тільки патріотичні тату. Люди мають запит на різне. Інколи це афірмації, інколи слова-нагадування, інколи щось важливе для себе. Люди зараз роблять те, що відкладали довго. Одружуються, освідчуються, роблять татуювання. Але саме на українську тему за цей час набила понад 30 татуювань.

Найбільше запам’яталася дівчина, яка приїхала набити контур України та серце на місці Києва. Її історія щемка й важлива — вона втратила дім під час обстрілів столиці. І от коли її фізичного дому не стало, вона вирішила остаточно — тепер з Києва вона не поїде ніколи.

Я не б’ю аморальні речі, не б’ю щось, що розходиться з моїми принципами. Але в цей час я не відмовляла нікому, хіба що переносила на майбутнє великі проєкти, як рукави чи корекцію чужих старих татуювань. На це зараз немає часу та сил.

Постійно ставлю собі питання — чи я роблю щось корисне? Чи замість татуювання я, може, могла б зараз працювати на кухні, займатись текстами для новин або сортувати гуманітарку. Але я розумію, що завдяки своїй роботі я можу заробляти кошти, частину яких віддаю на добрі справи.

Ярослава Шеремета

Я помістила на цій мапі своїх друзів, рідних, улюблені місця, ніби все це тепер недоторкане

Коли почалась війна, було дуже страшно і боляче на все це дивитися, читати новини, бачити фото. Тату було для мене, щоб наче вибити клин клином. Я почувалась емоційно знищеною, а фізичний біль трохи приводить у себе. Це перше, чому я взагалі вирішила саме зробити тату.

По-друге, щоразу коли бачила фото руйнувань чи чула про звірства москалів, здавалося, наче в мене крадуть життя частинками, наче я стою на якійсь площі землі й цю площу врізають, її стає все менше. Я бачила наші місця розбомбленими, сплюндрованими. Мені було боляче від того, що ці покидьки навіть торкались цієї землі, цих будинків, наших українців. Тому я зробила тату з мапою України. Воно символізує нашу державу, людей, мої спогади про улюблені місця, якими вони були до війни. Мені хотілося зберегти Україну в пам’яті такою, якою вона була до 24 лютого. Це мій спосіб втекти від реальності. Наче я помістила на цій кількасантиметровій мапі всіх своїх друзів, рідних, улюблені місця і взагалі все, і воно недоторкане. Це те, куди я втікаю у своїх спогадах, коли мені боляче.

Тату робила у своєї колишньої студентки. Вона вчилася на дизайнера, дуже гарно малює та тільки почала працювати як тату-майстриня. По-перше, я за нею скучила, по-друге, я знаю, що вона талановита людина і тільки розпочала працювати. Хотілося її підтримати. Головне — я їй довіряю.

Я сама історикиня за фахом, і мене завжди дуже дратували люди, які шукали дружби з росіянами, які обожнювали СРСР. Я писала магістерську про шістдесятників. Читала спогади жертв каральної психіатрії, ридала над книгами, коли читала, як вбили Аллу Горську, ридала над віршами Василя Стуса, відчувала ненависть, коли читала, як КДБ погрожувало зґвалтуванням доньці Віри Лісової через її громадянську позицію. І я не розуміла, як люди зі здоровою психікою можуть відчувати хоч якісь сентименти в ту сторону. Але це навчило мене одного: не можна уникати болю, не можна ховати голову в пісок. Ти не можеш втекти від минулого, інакше будеш платити за це дуже довго. Тату для мене назавжди буде нагадуванням про те, що ми зараз переживаємо.

Пам’ятати — це мінімум, що ми можемо зробити на знак поваги до закатованих українців. Не можна допустити знову, щоб через 30 років люди забули про всі ці звірства. Тому тату для мене має два призначення: малюнок — це уявне місце, куди я втікаю у своїй голові, та болюча процедура і знак на тілі, який завжди буде зі мною, завжди нагадуватиме, чому росіяни й росія — зло. Хоча я й так ніколи в цьому не сумнівалась.

Я дуже хочу зробити ще одне тату, щось пов’язане з нашою історією — щоб це було символом незламності, героїзму. Я дійсно вважаю, що світ завжди недооцінював українську націю. А нам просто не пощастило із сусідом. Насправді ми завжди були неймовірним народом, який хоробро й до останнього бився за свою свободу. Тому наступне буде символом сили, незламності, сміливості. Ще не знаю, як саме виглядатиме.

Але не робіть тільки тому, що всі довкола роблять. Це не малюнок хною. Робіть тільки тоді, коли дійсно відчуваєте емоційну потребу. Для мене це частина терапії, яка працює. Тату — це боляче. Це теж рана, і вона болітиме та заживатиме. Про це теж треба пам’ятати. Треба подумати кілька разів, чи зможете ви доглядати за тату два тижні після процедури, щоб не занести інфекцію. І найголовніше — дбайте про своє здоров’я. Майстер має бути в рукавичках, які щойно дістав з упаковки, стерилізувати руки, бути в масці, інструменти мають простерилізувати або розпакувати перед вами. Ви маєте розуміти й бачити, що ця людина дбає про ваш комфорт і здоров’я, тоді все добре.

Анна Топіліна

Плакали разом з тату-майстринею

Татуювання я зробила на дев’ятий день повномасштабної війни. Тоді мені стало найгірше. Ескіз виклала Альона Жук — можна було його використати за пожертву ЗСУ. А набила мені її подруга. Безплатно. Плакали обидві…

Цікаво, що вона на найвиднішому місці, але чомусь її ніхто не помічає. Тому на неї поки ніхто і ніяк не реагував.

Для мене це нагадування тут у Швеції, де я волонтерка та соцробітниця (Анна допомагає біженцям з України) — хто я і звідки. І як взагалі все має бути. Цікаво, що родимка випадково опинилася на місці, де я народилася. Село Гетьманівка, на шляху з Києва до Одеси.

Юлія Шередега

«Вдягла» тату у вишиванку

Я мала бити тату 27 лютого, зрозуміло, що сеанс скасувався. За тижні три війни, коли в життя повернулись якісь нормальні речі з мирного часу, я дізналась, що моя чарівна татуювальниця Надія Каламєєць б’є тату, ще й поруч, на Подолі. Патріотичні тату б’є безплатно або за вільний внесок — можна заплатити скільки вважаєш за потрібне.

Якщо брати людей, то набила тату двадцяти двом. Першу тату била десь на 5-6 день війни, деяким уже зробила по дві татухи. І якби нещодавно не захворіла, було б мало не плюс восьмеро. Бо зараз приходять «битися» по дві-три людини на день.
Надія Каламєєць, тату-майстриня

Свого майстра я довго шукала і це — саме вона. Надія ще й талановита українська співачка, музикант, співає в гурті Пирятин. А нещодавно вона записала сильну пісню до ворогів. Оскільки для мене те, що буде на моєму тілі — справа сакральна, то майстер важливий. Надя — дуже містична українська жінка: сильна і талановита.

Я збиралась бити інше тату, і я його ще зроблю. Але зараз здалося доречним зробити це з засіяним трипільським полем, «вдягненим» у вишиванку. Надя впоралась, як я й очікувала — робили практично експромтом.

Дарія Охотнік

Ніколи раніше я не пишалася своєю країною так сильно, ніколи раніше ми не були так згуртовані, ніколи раніше я так сильно не вірила в нас

Довго думала, як можна візуалізувати важливість цього періоду в татуюванні. Одразу знала, що хочу набити контур України, думала лише над тим, чим його заповнити всередині. Думала над словами «воля», «свобода», «незалежність», зрештою обрала рядки з гімну «і слава, і воля» та площу України — 603,548 (за популяризацію цього дякую Марку Лівіну).

Останні пів року я знаходжусь в Грузії, тому основний фактор для мене — майстер не може бути росіянином. У Тбілісі їх досить багато, тому я обрала грузина, в профілі якого вже бачила патріотичні тату.

Все, через що ми проходимо зараз, — трагедія для кожного українця, але водночас ніколи раніше я не пишалася своєю країною так сильно, ніколи раніше ми не були так згуртовані, ніколи раніше я так сильно не вірила в нас. Це боляче, але перевертає твоє життя з ніг на голову — для мене важливо памʼятати це. Думаю, запит на патріотичні тату зʼявиться після перемоги навіть у тих, хто ніколи раніше їх не мав. Це щось таке, що відділяє одразу «своїх».

Тільки важливо думати про те, що ти хочеш передати і про що згадувати, залишаючи тату на своєму тілі. З самого початку в мене навіть промайнула думка набити «русский военный корабль, иди нахуй». Рада, що не набила, хочеться залишити максимально теплі відчуття від татуювання. По суті і моя нинішня, і ця фраза — означають свободу і силу, але форми в них зовсім різні.

Юрій Береза

Моє тату — це зайва нагода розказати про криваві злочини росіян світові

Я побачив цю картинку в когось у сторіз. І вона одразу зрезонувала. Бо в ній були речі, за які я люблю Україну: вогонь, рішучість, спротив та, звісно, пиво «Бердичівське».

Оскільки я знаходжуся зараз у невеликому місті, то працюючих майстрів тут небагато. Після пошуку та порад від місцевих обрав салон. Під час запису з’ясувалося, що вони усі гроші від патріотичних татуювань передають на потреби ЗСУ. Тож все склалося.

Кожне татуювання має нести сенс. Для мене він такий: як українець, я ніколи не забуду про цю війну. Цей нелюдський моральний та фізичний біль, що завдала русня Україні. Але це така згадка, яка буде завжди зі мною та ніколи не відпустить. Бо буває таке, що у деяких людей пам’ять дуже коротка. Але сподіваюся, що після нашої перемоги таке явище як «коротка пам’ять» для українців зникне назавжди.

А ще іноземці під час small talks часто питають про татуювання, якщо вони є. Мені здається, що палаюча пляшка приверне увагу. І це буде зайва нагода розказати про криваві злочини росіян світові.

Ольга Куракіна

Мій тату-майстер повинен мати свідому позицію — ніякої «внєпалітікі»

Після спалення «Мрії» було дуже боляче («Мрія — український літак, найбільший у світі та за всю історію авіації. Був спалений російськими фашистами під час бомбардування аеропорту у Гостомелі 27 лютого 2022 року). Стало потрібним щось, на що я можу дивитись й надихатись. Пам’ятати попри все, що нас неможливо зламати.

Всі мої тату — згадка про знакові речі. Тризуб — то 2014-й. Є тату, присвячена навколосвітній подорожі — штампи з мого паспорту. Літачок — то 2020-й, коли ми не могли вільно пересуватись. Зараз хочу трошки доробити його, додати шість моторів і характерний хвіст «Мрії». Для мене тату — не те, про що я думаю довго, довго малюю ескізи, виношую. Сьогодні зрозуміла, що треба — завтра вже біжу робити. Жодного разу не пошкодувала. Щодо майстрів у мене два правила: це повинна бути моя людина — ніякої «внєпалітікі», тільки свідома позиція; та безпека — майстер повинен дотримуватися всіх заходів безпеки й працювати в стерильних умовах.

Я одразу почала шукати, хто зараз б’є і в трьох хвилинах від нашого волонтерського штабу знайшлася чудова майстриня, Марі Михайленко. Її чоловік — ресторатор і вони дуже багато роблять зараз, готують тисячі порцій їжі на день (мова про Женю Михайленка та його ресторан Ramen vs Marketing).

Марі зробила багато тату для персоналу — я ж до неї потрапила у вільну її хвилинку та в перервах між тим, як я фасувала допомогу.

Анна Анатоліївна

Я тут, я зараз жива — і в нинішніх умовах це великий подарунок

Татуювання з фразою, яка вже закарбувалася у нас багатьох в голові, задумалось майже в ту ж саму секунду, коли я побачила новину про острів Зміїний. А щодо Петриківського розпису — я давно думала про тату в подібному стилі, та не наважувалась. Але зараз, під час війни, мені дуже близька семантика моїх татуювань. Були деякі непорозуміння з іншими суто з фразою про корабель, через обсценну лексику, але я не звертаю на це уваги, та й здебільшого татухи всім дуже подобаються, що одна, що друга. Але на жар-птиці думаю вже зупинитися. У мене і так вже досить багато тату.

Бив брат командира одного зі спецпідрозділів, Євген. Він виявився дуже крутим, охайним майстром своєї справи. І хоча частину коштів він передає на допомогу армії, не це стало першопричиною піти до нього.

Тату назавжди залишиться в моїй пам’яті на згадку про те, що я тут, я зараз жива — і в нинішніх умовах це великий подарунок. І цю сторінку історії обов’язково знатимуть мої діти.

Дарія Зубенко

Це страшний час, але він при цьому проявляє хороше в людях — як ніколи

Давно хотіла тату, але «мій» ескіз ніяк не знаходився. Побачила в мережі цей — і одразу вирішила бити. Війна «надихнула» теж.

Через запит у фб знайшлася Надя Каламєєць, подивилася її роботи, сподобались, списались, домовились. Вона багатьом військовим робить тату безплатно, з мене теж не хотіла брати гроші. Плюс вона одна з небагатьох, хто працюв у цей час у Києві.

Зробила тату саме в цей важкий час, бо я і так його не забуду. І навряд чи в моєму житті щось затьмарить цей час. Хіба ще більша війна. Це страшний час, але він проявляє хороше в людях — як ніколи. Один знайомий дорікнув, що я тепер пів року не зможу бути донором, але воно мені й так недоступне з певних причин. Але всім тату дуже сподобалося, автору ескізу Віктору Грудакову, як Надя його стилізувала — теж.

Аня Булавіна

Побачила свою «паляницю» й одразу ж закохалася

У мене давно була думка, що я маю закарбувати ці події на своєму тілі, але це було не найголовніше, про що я думала цими днями. І ніякої конкретної ідеї малюнку чи місця під нього в мене не було.

Я маю багато татуювань і підписана на декількох майстрів в інстаграмі. Якось залипала у сторіз, і одна київська майстриня викладала вільні ескізи, казала, що робить за добровільну пожертву та більшу частину відправляє ЗСУ. У неї я і побачила свою «паляницю», в яку одразу ж закохалася. Я зараз знаходжусь у Польщі, а майстриня — у Франківську, тож набити у неї ніяк не вийшло би. Я написала їй і запропонувала викупити ескіз, а потім знайти майстра тут, який погодився б набити. Домовилися.

Через інстаграм знайшла майстра тут, у Кракові, який погодився набити. Він теж українець, але не біженець, працює у Кракові вже деякий час.

Чому набила тату саме зараз і лишила на тілі згадку про цей важкий час — це складне питання, яке мені ще належить відрефлексувати. Адже ми всі і без татуювань цю війну ніколи не забудемо. Але от так я відчула, що мені це потрібно.

Анна Ілляшенко

Коли я буду розраховуватися, тримаючи у руці з татуюванням картку з малюнком «русский корабль, иди нахуй», мій меседж росіянам в черзі буде значно підсилений

Я взагалі не по тату. Але позавчора побачила в інстаграмі фотку з татуюванням, що припало мені до душі. Пішла в аккаунт майстрині. В Анталії українських майстрів не бачила ще, але в цієї майстрині було кілька дуже витончених робіт саме на українську тематику. Я одразу написала їй і вже наступного дня зробила. Прям от спонтанно. Відчула, що це «воно».

Вже з декількома друзями тут і в Україні обговорювали тату саме на патріотичну тематику. Це дуже актуальна тема. Я бачу в ній бажання самоідентифікації та якийсь елемент єднання водночас.

У Туреччині поки питань не було. Тільки від своїх — хто робив. Та тепер, коли я буду розраховуватися, тримаючи телефон у правій руці, карткою з малюнком «русский корабль, иди нахуй», мій меседж росіянам в черзі буде значно підсилений.

Максим Марко

Татуювання буде згадкою, як у велике європейське місто, в якому я живу, прийшла війна та всі були вимушені ховатися у сховищах

Моя подруга розповіла про ініціативу від тату-майстра Євгена Грюнвальда, який робить татуювання у воєнний період за допомогу місцевій обороні.

Коли я почув про це, вирішив приєднатись до ініціативи. Тату завжди роблю спонтанно і таку можливість пропустити не хотів. Звичайно, це мало бути татуювання на згадку про війну. Ідею про актуально працюючі лінії київського метро підкинула подруга Ліана, яка зробила для мене ескіз, що вже через кілька годин перетворився на тату.

Татуювання буде згадкою, як у велике європейське місто, в якому я живу прийшла війна, та всі були вимушені ховатися у сховищах. Воно на видному місці, я часто подорожую і хочу, щоб ніхто, ніколи не забував, якою ціною Україна отримала свою свободу. Впевнений, так і буде.