Де та як українці видобували сіль? Як чумаки ставали героями народного епосу, втрачали все або добували мільйони? Якими були соляні війни та чому старше покоління має звичку тримати вдома запаси солі? Історик Олександр Вітолін нагадує про українські соляні шляхи.
Для бідняків і моряків
У давні часи сіль була набагато більше ніж приправа. Сіль була просто необхідна у скотарстві (добова норма для коня — 6-8 грамів солі). Її використовували у сироварінні, заготівлі м’яса й риби, щоб створювати запаси для зимівлі та торгівлі. Солонина дозволила підкорити моря й океани. Що більше з’являлось морських маршрутів, то більшою була потреба в солонині. Тож піднесення мореплавства у 15 столітті призвело до збільшення попиту на солонину.
А потім солоне м’ясо проникло в раціон бідняків, які не могли собі дозволити свіжини. Дослідник повсякденного життя людей середніх віків Фернан Бродель писав: «Солона яловичина й ще більше — солона свинина — належала до вбогого м’ясного раціону європейської бідноти від Неаполя до Гамбурга й від Франції до околиць Санкт-Петербурга». Бродель також не оминув бідняцьку кашу — в Європі з її несмачною борошнистою кашею спостерігалося високе споживання солі — 20 грамів на день на людину (сьогодні середньодобова норма на людину — 6-8 грамів на день).
Наші пращури добували сіль на узбережжі Чорного моря й торгували з греками, а солевари Мармароської котловини на Закарпатті вели справи з римлянами. З розвитком писемності відомостей про сіль стало значно більше.
Хліб і сіль від Прохора
Про те, що сіль була такою ж важливою, як і хліб, свідчить легенда «Про Прохора чорноризця, котрий з молитвою із трави, що називається лободою, пік хліб, і з попелу сіль [робив]», записана в Києво-Печерському патерику. У 1098 році князі Святополк і Давид не пустили до Києва торговців із Галича та Перемишля, і не стало солі по всій Русі. Торговці, які мали сіль, просили куну за дві міри солі. Через війну в місті також зникла пшениця й почався голод. Тоді блаженний Прохір зібрав попіл з монастирських келій і роздавав тим, хто приходив, і всім була чиста сіль молитвами його.
Торговці сіллю тепер не могли вторгувати дві куни й за десять мір солі. Довідавшись про Прохора, поскаржилися князю Святополку, що той розорив їх. Радники підказали Святополку забрати в Прохора всю сіль і продати її. «Задля вас пограблю чернеця», — заявив князь. Але прийшовши до монаха, знайшов у того лише попіл. Святополк все одно забрав попіл і тримав його у себе три дні, а коли звелів викинути попіл — той обернувся на сіль. Тоді ж Святополк дізнався, що Прохор з лободи пік хліб, а тим, хто брав хліб без благословення, він був гірким, а не солодким.
Михайло Грушевський не став глибоко розбирати, скільки правди, а скільки вигадки в київській легенді. Але саме з підвищенням цін на сіль в 1098 році він пов’язує єврейський погром у Києві в 1113-му, який стався одразу після смерті князя Святополка. На думку Грушевського, так кияни помстилися купцям, які переконали князя зробити їх монополістами в місті.
Війни, князівська сваволя, погроми — далеко не весь перелік бід, які могли спіткати торговців сіллю. З літописів відомо про величезну повідь на Дністрі поблизу Галича в 1164 році. Тоді потонуло більш як 300 людей, що везли сіль із карпатських солеварень: «багато людей і вози знімали з дерев, де їх вода покидала».
Солити по-кримськи та по-галичанськи
Крім галицької солі, була ще кримська. Її привозили Соляним шляхом. Перша згадка про нього датується 1170 роком, але цей шлях, звичайно, був набагато давнішим. Соляний шлях із Києва пролягав через лівий берег Дніпра до гирла Ворскли, де переходив на правий берег, там оминав велике коліно Дніпра, щоб біля гирла річки Конки на Кам’янському перевозі знову перейти на лівий берег, звідти прямував на Перекоп і далі на Крим. Чорноморські лимани були багаті на сіль, тож Соляний шлях був не єдиним, яким вона постачалась.
Та більше відомостей збереглося про галицькі солеварні. Австрійський історик і географ Бальтазар Гекет двісті п’ятдесят років тому пов’язував назву «Галич» із грецьким словом «сіль». Найдавнішою вважається Дрогобицька солеварня, хоча знов-таки, 1250 рік — лише час першої згадки. На той час солеваріння в галицьких краях було давно розвинуте, а на прибутки від солеварень утримувалось військо.
У 14 столітті галицькі землі опинились під владою польського короля. Наступні два століття солеварні були здані в оренду італійським купцям з Генуї та Флоренції. Тогочасні підприємці вважали, що статки можуть гарантувати лише королівські привілеї. У результаті виникла складна система привілеїв, від якої може піти голова обертом: у Коломиї знаходився «вічний склад солі», але сіль можна було продавати тільки в місті й тільки коломийським міщанам, але не в повіті; те саме стосувалось торгівлі сіллю в Кремінці. І це ж ми згадали тільки Коломию та Кременець, у решту заглиблюватися не будемо.
Нема дров — нема солі
Дуже скоро дрова виявилися важливішими за королівські привілеї. Адже особливістю галицьких солеварень було те, що вони підіймали з колодязя глибиною 40-50 метрів солону ропу, в якій містилось 250 грамів солі на літр, і випарювали її на пательні. Для випарювання були потрібні дрова, отже, що більше розвивалась торгівля галицькою солю, то більше було потрібно дров. Мова йде про десятки тисяч возів дров.
Частину дров постачали селяни, які відробляли панщину. Але постійно так тривати не могло. Ліси по сусідству з солеварнями рідшали й рідшали. Управителям солеварень довелося купувати ліс за гроші. Через це солеварні не розорилися, однак показали своє вразливе місце. Коли Польща разом із галицькими землями стала частиною Австро-Угорської імперії, галицькі солеварні занепали, не витримавши появи нових конкурентів.
Донецька домінанта
А у складі Радянського Союзу галицьким солеварам випало стати свідками піднесення добування солі на Донеччині. Воно обходилось набагато дешевше, а місцеві поклади називали нескінченними. Тож після розпаду комуністичної системи галицькі солевари не могли сподіватися на піднесення промислу й вимушені були орієнтуватись лише на туристів. Ніхто й не думав, що сьогодні дрогобицька сіль знов повернеться на полиці магазинів.
Шляхом чумаків
Чорноморська сіль теж мала тисячолітню історію добування, але її так само витіснила донецька. Чорноморській солі ми завдячуємо появою чумацтва. Лінгвісти переконанні, що слово «чумак» прийшло до нас із турецької мови, в якій воно означає «булаву» або «палицю», необхідні погоничам у дорозі. А українська народна етимологія пов’язала «чумаків» із назвою страшної хвороби, тим самим підкресливши небезпеки, які чекали на торговців солю в дорозі.
Тому у фольклорі образ чумака, який не рахує грошей і легко з ними розстається у шинку після успішного повернення з Криму, часто змінюється тужливими піснями про тих, кому не пощастило повернутися:
Їхали чумаки та й у Крим по сіль, Та й воли пристали, чумак заболів. Чумак заболів та й під возом лежить, Ніхто не спитає, що в його болить. Болять руки-ноги, ой болить голова, Вдома малі діти, жінка молода. Ой ви чумаченьки, ой ви браття мої, Воли напуваєте — напоїть мої. Не п’ють воли води, не п’ють та й ревуть. Нема чумаченька — самі вгору йдуть. Прийшли сірі воли до свого двора, Заплакали діти, що батька й нема.
Чорноморська сіль не потребувала випаровування (власне для випаровування в місцевих степах просто не вистачило б дерев). Її добували в лиманах просто лопатами та підіймали на вози вилами, після чого сіль швидко тверділа й обсихала. Важко сказати, яка робота була шкідливішою: біля розпеченої пательні чи в солоному лимані. Однак охочих до цієї роботи ніколи не бракувало.
Завдяки морю поклади солі-«кримки» відносять до невичерпних. Тому під час домінування донецької солі «кримка» й одеська сіль стали ресурсом місцевих мешканців для задоволення власних потреб. А соляні лимани стали відкривати свій потенціал для косметології та санаторного лікування.
Суперечки за сіль
Соляні родовища на Донеччині стали розробляти найпізніше — наприкінці 16 століття з «солених озер» у Торі (тепер Слов’янськ), першому місті Донеччини. Згодом солевари виявили родовища в Бахмуті. Тож саме соляний промисел стимулював розвиток Донецького регіону.
Відібрана сіль
Донецька сіль стала приводом для суперечок між слобожанськими та донськими козаками. Суперечка за «золоту» сіль дійшла до російського царя, який повністю перевів соляний промисел під контроль держави — «Соляного правління», що знаходилось у Петербурзі. За якийсь час донецькі солеварні зіштовхнулись з тією ж проблемою, що й галичани, — нестачею деревини. Час вугілля ще не настав, а чумаки постачали на ринок «кримку», яка збивала ціну. Через це слов’янська й бахмутські казенні солеварні стали занепадати.
Від солі до цукру
Але нові геологічні розвідки, удосконалення техніки та передача казенних солеварень в оренду повернуло соляну промисловість Донеччини до життя. Серед тих, хто вклав свої гроші у бахмутські солеварні, був відомий киянам Микола Терещенко. Хоча тоді він був звичайним чумаком, що чумакував, як і його предки. Спочатку возив до Криму хліб, а звідти привозив сіль і рибу.
А в 1853-1856 роках під час Кримської війни отримав вигідний підряд на постачання російської армії. Микола Терещенко довів, що не всі чумаки такі марнотратники, як оповідає народна творчість, і вклав гроші в соляні розробки в Бахмуті. А вже прибутки від солі вклав у цукровий завод, після чого й прославився як цукровий мільйонер.
Соляні синдикати
Бахмутська солеварня на початку 20 століття довела, що з часів князя Святополка та королівських привілеїв на торгівлю солевари завжди будуть шукати, як вторгувати більший прибуток. Результатом боротьби за ринок стало утворення соляних синдикатів.
Українці проти уральців
Синдикати діяли таємно. У 1904 році почав діяльність Бахмутський соляний синдикат, до якого увійшло п’ятеро власників солеварень. Бахмутські солевари конкурували з Товариством солепромисловців Євпаторійсько-Одеського району, мали філії у Варшаві, Харкові, Євпаторії, Феодосії, намагалися підпорядкувати собі Південноросійське соляне промислове товариство. За п’ять років через внутрішні суперечки синдикат розпався.
Відомо, що українські солевари протидіяли проникненню на ринок продукції уральських солеварень. Оскільки діяльність синдикатів була таємна, то ця сторінка «соляних війн» істориками ще недостатньо вивчена.
З кінця 19 століття донецька сіль стала домінувати на Наддніпрянщині дедалі більше. У революційні 1917-1921 роки через хаос, який панував на залізниці, сіль знову стала зникати з продажу. Але в ті часи набагато важливіше було просто мати що їсти. Ситуація повторилася під час Другої світової війни. Відтоді у старшого покоління з’явилася звичка тримати запаси солі, сухарів і сірників. Звичка, з якої ми тихцем посміювалися, а дарма.
За підрахунками вчених, тільки солі з Артемівського та Слов’янського родовищ досить, щоб кожен з семи мільярдів людей отримав більше як тонну солі. Проте наші невичерпні соляні поклади перетворилися на марево, коли росіяни прийшли за нашими унітазами. Та нас захищає ЗСУ, а дрогобицькі солевари шанують ремесло своїх предків!
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: 7 кольорових візитівок Києва: як фарбували та байки складали;
Тримайся, пташко. Як у Києві розводили голубів для війни та пошти;
Європейський чи російський: яким був Київ початку 20 століття;
Пристойно і не дуже. Як розважалися кияни на Трухановому острові;
