Кінопрокляття Довбуша: як страждали режисери

Кадр з фільму «Довбуш», який анонсовано на 24 серпня 2023 року

У серпні виходить стрічка про героя-гуцула Олексу Довбуша. Це далеко не перша спроба зняти кіно про горянина. Але раніше будь-які знімання оберталися для режисерів на справжні катастрофи. Історик Олександр Вітолін розповідає, як це було.

За народними легендами Довбуш був безсмертним. Існував лише один спосіб його вбити: вирвати три срібні волосини з голови, покласти їх у кулю, додати туди ж зерня пшениці. Потім відправити над тією кулею дванадцять служб. І лише тоді кулею можна було вбити Довбуша.

Здається, магія постаті Довбуша існує й досі та впливає на кіношників, які знімають кіно про нього. Інакше як пояснити, чому світ навколо них починає котитися в тартари?

Режисер і скульптор Іван Кавалерідзе навіть уві сні марив зняти фільм про Олексу Довбуша та взяти на головну роль свого друга й актора театру «Березіль» Степана Шагайду. Однак від цієї мрії довелося відмовитися, коли березільця заарештували. 20 січня 1938 року Степана Шагайду розстріляли в Києві за сфабрикованими обвинуваченнями у націоналізмі, контрреволюційній діяльності та шпигунстві.

Після того, як СРСР разом із Німеччиною напав на Польщу й окупував Західну Україну, радянська влада згадала про Олексу Довбуша — він добре вписувався в ідеологію класової боротьби. У 1941-му Іван Кавалерідзе набрав знімальну групу й вирушив знімати «Пісню про Довбуша» в Жаб’є (зараз — Верховина). Ці плани змінила Друга світова війна. 22 червня 1941 року Німеччина напала на СРСР. Від знімальної групи швидко залишилася тільки половина. Кавалерідзе та його колеги мали покинути район бойових дій. Дороги були забиті військами, але дістати бензин для двох автомобілів кіношники не могли. І хоч як група Кавалерідзе поспішала, та німецька армія рухалась швидше, тож митці потрапили в оточення.

Їх обстріляв німецький танк, але кілька акторів змогли втекти. Решта групи потрапила на допит. Дізнавшись, що перед ними актори, німці трохи змінили настрій, але все ж забрали відзнятий кіноматеріал. Знайшли при огляді реквізиту стару шинель, але Кавалерідзе переконав німців, що це лише реквізит. Тоді вони забрали дві машини й усе, що мали кіношники, крім особистих речей акторів, і відпустили. Група рушила далі. Це був їхніх перший допит.

Далі довелося йти пішки. Знімальна група Кавалерідзе зупинилася в селі Житне, де заночували в клуні.

«Ми не могли заснути, але забувались хвилинами. Так в цьому стані, в цій обстановці ми прийняли перше бойове хрещення. На село Житне раптом, і з неба, і з землі, полетів вогонь, все село було охоплено пожежою, від села залишився попіл. Багато людей загинуло, які не встигли втекти, і можна вважати лише великим дивом, вціліла лише одна хата і клуня, в якій ми були. При цьому в клуні була вирвана одна стіна, вибитий шматок «лісів», вбита відгодована свиня і пронеслося понад нашими головами небачене нами до цього море вогню і розпеченої сталі. … Після урагану, який зніс будинки, сади, огороди, квіти, ми йшли по попелу серед трупів і розвалин, серед розбитих машин, кинутих гармат, танків і танкеток, мотоциклів, трупів, трупів і трупів! Наших людей і фашистів — гори трупів!»

А тоді знімальну групу знову затримали для допиту.

«Дванадцять кілометрів пройшли. Залишилося менше сорока кілометрів до Ровно. А там Новгород-Волинський, Житомир… Ми йдемо законно по шоссе, навколо фашисти, ми не маємо право помічати їх, дивитися в їх сторону. Не маємо права пришвидшувати, чи сповільняти крок, махнути раптом рукою. Всього, що може викликати у фашистів своєю раптовістю підозру… В чому?… В чому-небудь, що його схвилює, а хвилювати фашиста неможна, він має тоді право вбити тебе. Яке право? — Йому здалося.

Ось зараз йому здалося… Він поставив нас, здалося, що ми шпигуни.

— Ви хто такі?
— Кінематографісти.
— Так! Ну, йдіть!

І раптом рядовий солдат (потім, випадково, ми дізналися, він з німців-колоністів) говорить чистою російською, безапеляційно нам заявляє: «Ви шпигуни, більшовики під виглядом «нема», ви не кінематографісти, ви шпигуни». Він звертається до коменданта:

— Рекомендує їх відправити назад до Дубна в комендатуру. Комендант допитає їх і розстріляє, так буде правильніше!»

У Дубні знімальній групі пощастило. Українці з місцевої комендатури впізнали Кавалерідзе. Знімальну групу звільнили, поселили в маєтку та забезпечили харчами. За місяць кінематографістам з Києва дозволили продовжити рух. Дорогою їх втретє затримали й після прискіпливого допиту відпустили.

Урешті-решт групі вдалося дістатися Києва, але це вже було зовсім інше місто: Хрещатик лежав у руїнах, одяг і постіль режисеру доводилося міняти на хліб, у квартирах чаділи «буржуйки», на вулицях без довідки про працевлаштування могли забрати на роботу в Німеччині. Щоб не пропасти з голоду й не потрапити в Німеччину, Кавалерідзе був змушений працевлаштуватися. За це його одного разу мало не вбили підпільники. Після відновлення радянської влади режисер потрапив в опалу як такий, що перебував в окупації, хоча залишатися під німцями він не хотів. Кавалерідзе на довгі роки був позбавлений можливості нормально творити, його викинули з квартири. Звичайно, про продовження роботи над фільмом про Довбуша мови вже не було.

Сценарій «Олекса Довбуша», написаний Любомиром Дмитерком, все-таки екранізував у 1959-му Віктор Іванов.

Фільм надихнув Сергія Параджанова зняти «Тіні забутих предків», яка пронизана любов’ю до гуцулів. І хоч Параджанов дружив із режисером Віктором Івановим, але його кінофільм оцінив доволі критично.

«Був фільм «Олекса Довбуш» — про гуцульського народного героя. Автори його спробували відкрити Карпати, але знову ж в рамках старої драматургії, старої образотворчої культури. Вони одягли Довбуша в червоний колір, що означало, як видно, революційний дух героя. Вони створили традиційні комплекси — панський і народний. Вони прийшли в Карпати кінематографічно освіченими. Більше всього їх привабив екзотичний декоративний мотив, і ми не пізнали в їх фільмі гуцулів — не побачили їх ходи, не вловили чарівності мови, їх думки. Коли гуцул говорить при зустрічі «здравствуй» замість «Слава Ісу» — це неправда життя і неправда мистецтва».

Після проголошення незалежності України фільм про Довбуша вирішив зняти режисер Леонід Осика. Він навіть зібрав талановиту знімальну команду, але спонсори збанкрутували. Потім Осика зламав хребет, пізніше переніс інсульт, тож замість творчості був приречений провести останні роки життя в ліжку.

Нарешті у 2018-му зйомки нового байопіку про Олексу Довбуша почав Олесь Санін. Пандемія та карантин перервали знімання фільму, а коли стрічка нарешті була завершена й готувалася прем’єра, Росія почала повномасштабну війну. Прем’єру фільму довелося відкласти.

Але тепер сподіваємося, що кінопрокляття Довбуша нарешті знято!