Князь Острозький: ігри престолів та подарована Щекавиця

Князівський рід Острозьких

Про нього слід знімати блокбастери і історичні серіали, бо це талановитий воєначальник, сильний політик і розумний господар. Історик Олександр Вітолін розповідає про сповнене пригод і досягнень життя князя Василя Острозького.

На початку 18 століття, коли Україна була у складі Московського царства, в Києві з’явилася вулиця Московська. У 2022-му вулицю Московську перейменували на вулицю князів Острозьких. Перейменування як ніколи вдале, адже князь Василь-Костянтин Острозький був київським воєводою та брав участь у походах проти московських військ.

Київ не був улюбленим містом київського воєводи. Серце його тягнулося до Острога, який за життя князя перетворився на потужний культурно-просвітницький центр. Але й Києву нема на що нарікати. За часів Острозького його почали відбудовувати після розорення в 1482 році кримським ханом Менглі I Ґіреєм. Зростала політична роль українського козацтва. А православне духовенство перебувало під покровительством князя, який міг би стати королем Польщі, якби змінив віру.

Князь Василь Острозький народився в лютому 1526 року. Рід Острозьких походив з Волині, його пов’язують з династією Мономаховичів, які своєю чергою походили від Рюриковичів. Складність дослідження генеалогії Острозьких пояснюється тим, що після згасання роду по чоловічій лінії архіви були розпорошені.

Батько майбутнього воєводи — Костянтин Іванович Острозький, переможець битви під Оршею, де він розгромив московське військо. За це польський король відзначив його тріумфальним в’їздом до Кракова й Вільно та надав право ставити свою печатку на червоному воску (червоний віск був привілеєм короля та магнатів, які відзначились у військових битвах). Син Костянтина — князь Василь — переміг татар у більш як тридцяти битвах.

Костянтин Острозький помер у 1530 році. З пошани до його заслуг Василь отримав королівське визнання повноліття у віці 15 років. Після смерті старшого брата Іллі він став єдиним нащадком. Юнак вирішив тримати всі батьківські землі разом, тому майже до самої смертні вів судові тяжби й пускався в авантюри, щоб добитися свого. Опіка князя Василя Острозького над його племінницею Гальшкою дала тему для пліток по всій Європі й неодноразово згадувалась у художній літературі. Однак земельні суперечки й авантюри ніколи не давалися взнаки на ставленні князя до претендентів на землі, які він вважав своїми, він завжди поводився гідно. Величезні статки не були головною чеснотою князя, але дали можливість проявити себе як політика, військового та покровителя православ’я.

У 18 років Острозький поступив на військову службу до князя Федора Сангушка. У 1550 році він уже обіймає посаду старости Володимирського та маршалка Волинського, яку свого часу обіймав його батько. Бажаючи в усьому походити на Костянтина, Василь Острозький бере подвійне ім’я Василь-Костянтин, і згодом багато істориків згадуватимуть його винятково як Костянтина.

5 грудня 1559 року Василь-Костянтин Острозький здобуває посаду Київського воєводи. Це була найвища посада на руських землях, що входили до складу Литви. З одного боку вона гарантувала добрий дохід, але з іншого покладала відповідальність за оборону прикордоння. За рік до цього 20-тисячне татарське військо під час походу на Волинь захопило 40 тисяч бранців.

Тепер, щоб правильно зрозуміти роль князя Василя Острозького не лише для Києва, а й усієї України, варто звернути увагу на особливості політичного устрою Речі Посполитої. Влада польського короля не переходила у спадок. Короля обирала шляхта. Шляхта мала право на рокош — повстання. Влада короля була далеко не абсолютною, особливо у володіннях шляхти. Король міг надавати привілеї та землі, але щоб їх утримати, шляхта більше покладалася на свої шаблі, ніж на королівський суд. Таким чином устрій Речі Посполитої не можна охарактеризувати ні як монархію, ні як демократію. Можна назвати його олігархічною федерацією, чиї внутрішні кордони постійно змінювались унаслідок внутрішніх конфліктів, шлюбів, продажу й успадкування землі. За такого політичного устрою князь Василь-Костянтин Острозький міг розраховувати тільки на себе. І судячи з його вчинків, він це чудово розумів. Тож все, що відбувалося на Київщині та Волині, було наслідком діянь князя Острозького.

Ставши київським воєводою, князь Острозький отримував доходи від 13 сіл, що належали Київському староству, сплату від київських корчем, мозирську медову данину, мито від купців, рибне мито. Для збільшення прибутків князь Острозький освоював пустоші й запрошував купців до міста. Проте 1560 року він не надав Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирю сінокоси Милославщини (ця місцевість згодом стала відома киянам як Вигурівщина). А в 1581 році храму Усипіння Пресвятої Богородиці князь передав землі на горі Щекавиця.

Немало уваги приділяв він обороні міста. Київський замок відбудували у 1532-1545 роках, і новий воєвода мав підтримувати його в доброму стані. Замок був великим — 16 тисяч квадратних метрів — і дерев’яним. На підтримку обороноздатності Києва Острозькому доводилося постійно випрошувати гроші в короля та сейму. В одному листі князь навіть написав, що його останні київські коні здихають. Очевидно, це було перебільшення, й Острозький, певне, діяв за принципом: проси більше — й отримаєш скільки треба.

Перша загроза, яку довелося долати, прийшла з півночі. У 1562 році чернігівський воєвода (з 1500 року Чернігів перебував у складі Московського царства) рушив на Остер. Але остерський урядник Філон Кміт розгромив нападників. У Любечі до війська Кміта приєдналися 300 білгородських татар, які були на утриманні київського воєводи, і вони разом розбили друге московське військо, очолюване князем Мещерським.

Великі землеволодіння, прив’язаність до Острога й активна участь у політичному житті відволікали князя Острозького, і він дедалі менше проводив часу в Києві. У 1572 році обов’язки київського воєводи став виконувати його намісник, у 1576 році намісником став син князя Януш. Тим часом Острог перетворився на центр ремесел і торгівлі, релігійний, просвітницький і культурний центр.

У 1575 році князь оселив у Дерманському монастирі друкаря Івана Федорова. Завдяки князівській підтримці Іван Федоров у 1578 році надрукував «Буквар» для Острозької школи. А в 1580-1581 роках надрукував Біблію, яка поповнила бібліотеки київського духовенства. Сьогодні колекція примірників острозької «Біблії» зберігається в Києві в бібліотеці імені Вернадського, а ми можемо роздивлятися цей шедевр онлайн.

У 1573 році після смерті короля Сигізмунда II Августа князь Костянтин Острозький взяв участь у виборах короля. Головними фаворитами були Генріх Валуа й Ернст Австрійський. Претенденти з Польщі підтримки від своїх земляків не отримали. Генріх Валуа зміг переконати польську шляхту, що він як француз розуміє значення національної церкви, і католицька партія підтримала його кандидатуру. Костянтин Острозький як захисник православ’я чинив спроби зірвати обрання Генріха Валуа. Урешті француз пообіцяв православним і протестантам дотримання релігійних свобод.

Обіцянки французького кандидата важко назвати щирими. Генріх Валуа в боротьбі за трон погодився на нові обмеження королівської влади, що було закріплено «Генріховими артикулами». Отже, порядки, за яких католицька шляхта й духовенство могли чинити сваволю, а королівські присуди можна було ігнорувати, збереглися. Православні мали сподіватися тільки на себе.

З 28 лютого до 4 квітня 1574 року в Кракові відбувся коронаційний сейм. Князь Костянтин Острозький прибув на нього разом із синами, щоб налагодити стосунки з учорашнім політичним опонентом. Новому королю Острозький подарував п’ять верблюдів. Та вже 19 червня того ж року Генріх Валуа втік з польського трону, щойно дізнався про смерть брата, короля Карла IX, щоб зайняти престол Франції.

У 1575 році Костянтин Острозький не брав участі у виборах нового короля Польщі. Великий набіг татар змусив його залишитися для виконання обов’язків воєводи. Звернувши погляд на Київ, Острозький домігся усунення з посади київського війта Гаврила Роя та магістрату в повному складі. Тим часом новим королем Польщі став трансильванський князь Стефан Баторій. Лише в 1578 році Баторій створив комісію з розгляду справи Гаврила Роя. Це демонструє, з якими складнощами киянам доводилося відстоювати свої політичні права.

У 1577 році передові загони Острозького спершу дали відсіч загонам орди, але стримати натиск всіх сил, що наступали, було неможливо. Київському воєводі вдалося дипломатією врятувати Острог. Літописець залишив цікаві свідчення.

«Того же року татаре маснії Острога добували і мало не добули, аж князь Василій поєднал їх і частовал в замку і вмісті з людьми татаре їли і пили».

А от Дубенський замок став міцним горішком для ворога. У ньому знаходились скарби князя Острозького, тож на його укріплення князь не шкодував грошей. Ливарна майстерня, яка виготовляла гармати, завжди йшла в ногу з часом. Тож хоч як не хотіли татари здобути Дубно, та все-таки довелося відступити. Оборона Дубна навіть перетворилася на легенду про наречену, яка прогнала татар. Бо саме тоді в замку йшли приготування до весілля Беати Дольської, родички князя. Коли наречена побачила табір, який татари розбили під стінами замку, її охопила неймовірна лють, що весілля буде зіпсоване, і вона власноруч підпалила ґніт до гармати. Перше ж ядро влучило в шатро. Гарнізон Дубна був певен, що тепер татари нікого в живих не залишать, але татари навпаки повтікали з переляку. Після чого наречена радісно заявила: «А тепер можна й вінчатися». Однак це лише легенда.

Недоброзичливці почали розпускати плітки. Одні дорікали князю, що задля порятунку міста він не лише відкупився від татар, а й частував їх у замку. Інші мало не обвинувачували його в таємному союзі з татарами, бо начебто його землі менше постраждали під час набігів. На щастя, плітки не вплинули на становище князя.

Новий король Польщі Стефан Баторій виявив таку ж схильність до дипломатичних маневрів і, бажаючи зробити кримського хана своїм союзником, запропонував хану упоминки — відкуп. Тож князь вчинив так, як вчинив король (або король вчинив так, як вчинив Острозький). Дипломатичні маневри Стефана Баторія торкнулись і київського воєводи. На догоду кримському хану київський воєвода мав карати на горло низових козаків, які влаштовували походи на Крим. Утім, враховуючи те, що влада короля в Польщі була не абсолютною, князь Острозький за кожної нагоди ігнорував цю вимогу.

У 1578 році кримський хан, який був васалом турецького султана, за його наказом відправився у військовий похід на Іран. Завдяки цьому українські та польські землі змогли почуватися безпечніше, а польський король Стефан Баторій отримав можливість дати відсіч агресивній політиці Івана Грозного на його території, не турбуючись про можливість удару з тилу. Київський воєвода також взяв участь у цьому етапі Лівонської війни, яка з перервами тривала з 1558 року. У 1579 році князь Острозький здійснив похід на Чернігівщину й спалив посади, але самі укріплення міста штурмувати не став. У 1580 році його армія дійшла до околиць Брянська й Орла.

Тим часом князь Острозький зблизився з коронним канцлером Яном Замойським і завдяки цьому політичному союзу в 1584 році Януш Острозький став воєводою волинським. За протекцію сина батько швидко віддячив. Коли в канцлера виник конфлікт із родом Зборовських і шляхта стала дедалі голосніше виступати проти канцлера, київський воєвода для підтримки Замойського прибув на сейм з півторатисячним військом. На сеймі Острозький також виступив з підтримкою канцлера.

Після Януша Острозького в Києві залишилося вакантним місце підвоєводи. На це місце воєвода назначив князя Матуша Воронецького. Князь Матуш Воронецький заохочував переселення на пустирі між валами біля Софійського собору. Для цього надавав новим поселенцям пільги на 24 роки. Минуло всього кілька років — і в Києві з’явилася нова слобода з шинками. Поява шинків вдарила по прибутках привілейованих киян. І вже в листопаді 1585 року кияни подали на Воронецького скаргу, що він не припиняє шинкування у слободах. Крім того, слуги Воронецького пограбували міщан, забравши з їхніх будинків меду й горілки на 500 золотих.

Якщо з київським магістратом відносини не складалися ні у воєводи, ні у його намісників, то до козаків Острозький і його слуги ставилися прихильно, хоча за наказом короля мали керувати каральними акціями проти них. Яскравим прикладом підтримки козацтва є скарга міщан на Матуша Воронецького, датована 1585 роком. Тоді до Києва доставили козаків, заарештованих за вбивство королівського посла. Але Воронецький відмовився доправити їх в замок і переклав відповідальність вартувати на міщан. Київських міщан перспектива караулити козаків лякала. Хоч київські міщани й доводили Воронецькому, що це не їхній обов’язок і київська ратуша не зможе тримати облогу, якщо арештованих вирішать відбити, але намісник, як кажуть, умив руки. Характерно, що київським міщанам не вдалося навіть записати скаргу до київської замкової книги, тому вона зберіглася в житомирській. Історики впевненні, що Воронецький ніколи не вчинив би так без згоди Острозького. Цей випадок також ілюструє певну анархічність політичної системи Польщі.

12 грудня 1586 року Стефан Баторій помер. Треба було знову обирати короля. Популярною була думка, що якби князь Острозький змінив віру, то мав би шанс теж стати королем Польщі. Секретар папського нунція Горацій Спаноцці теж був такої думки.

«Що стосується Костянтина князя Острозького, дві речі, здається, говорять за нього. Одна — що вважається за найбагатшого та наймогутнішого пана в цілому королівстві, друга — що є загальновизнаним, за чоловіка розумного, щирого, відвертого, відважного і доброго у найвищому ступені. Проте дві інші речі будуть на перешкоді, одна — що він є русином і з того можна судити, що не дуже будуть хотіти його поляки, як і литвини, які так само будуть домагатися трону. Інша — що сповідує релігію грецьку і є головним заступником і оборонцем схизматів».

Вибори нового короля поставили Польщу перед загрозою внутрішньої війни. Князь Острозький узяв у них активну участь, але лише як прибічник шведського принца Сигізмунда Вази. Син Януш підтримав ерцгерцога Максиміліана Австрійського з династії Габсбургів. Обрання Сигізмунда III ще більше розпалила ворожнечу канцлера Замойського й Зборовського, які сподівалися руками короля позбавитись своїх ворогів. Зборовські закликали до рокошу (повстання), а ерцгерцог Максиміліан зібрав в Австрії війська. Але просунутися далі Сілезії австрійцям не вдалося, їхню піхоту блискуче розбили польські гусари. Через конфлікт за престол українська шляхта та козаки вирішили не визнавати жодного короля. І тоді київський воєвода добився визнання Сигізмунда III як дипломата на українських землях. Справу було залагоджено завдяки подарункам. Литовці теж не одразу визнали Сигізмунда III.

Сигізмунд III Ваза, зійшовши на престол, став ревно підтримувати католицизм. Важко сказати, чи помилився князь Острозький зі своїм вибором, адже Габсбурги також були католиками. А підтримавши кандидатуру Сигізмунда Вази, він все ж міг сподіватись на його прихильність в окремих справах. Князю Острозькому не залишалось нічого іншого як взяти ініціативу захисту православ’я у свої руки.

У грудні 1589 року константинопольський патріарх Єремія II відвідав Острог і зустрівся з князем Василем-Костянтином Острозьким. А ще він врахував думку князя Островського при виборах нового митрополит. Підтримав цю кандидатуру і король Сигізмунд III. Так зусиллями Острозького київським митрополитом став Михайло Рагоза.

У 1591 році в Януша Острозького виникла суперечка з Криштофом Косинським за Рокитне. Косинський скористався настроєм козаків і підняв повстання під орудою 5000 війська. 29 грудня 1591 року козаки Косинського штурмом заволоділи Білою Церквою і захопили в маєтку Булиги (слуги Острозького) зброю та харчі. Білоцерківці підтримали повстанців, бо раніше Януш Острозький добився від короля Сигізмунда III скасування Магдебурзького права. Легка перемога та можливість отримати здобич стала притягувати інших охочих до швидкої поживи.

Повстанці вислали послів до Києва, але Острозький не став домовлятися, а заарештував послів і піддав тортурам. Тоді козаки рушили на Київ. Київська шляхта розбіглася «не хотячи з урядом замковим пити того пива, яке він наварив». Київ взяли в облогу й відступили тільки коли отримали відкуп 12 тисяч золотих. На сеймі 1592 року київський воєвода закликав влаштувати спільний похід проти повстанців і просив зняти з нього відповідальність за те, що може не впоратися з Київським і Білоцерківським замком через їхнє занедбане становище. У 1596 році Рейнольд Гайденштайн описав київський замок наступними словами: «Над містом стоїть дерев’яний замок, який не вартий назви замка. Він зовсім закинутий і майже зовсім згнив». Польська шляхта сприймала виступ Криштофа Косинського як особисту справу між ним і Острозьким. Тому спільний похід організували тільки після універсалу Сигізмунда III, який закликав шляхту Волинського, Брацлавського та Київського воєводства зібратися під команду князя Острозького.

*^{Краєвид на Замкову гору й Київський замок. З малюнка Абрагама ван Вестерфельда. 1651 рік}*

У січні 1593 року сили Криштофа Косинського були розбиті. Цікаво, що переможці не стали карати організатора повстання. Криштофу Косинському довелося схилити коліно й тричі ударити чолом перед Острозьким, що відповідало рицарському звичаю, який символізував покору васала перед сюзереном. Але пізніше Косинський вирішив ще раз спробувати щастя, знов підняв повстання і тоді вже загинув під Черкасами. Після перемоги над повстанцями авторитет Острозьких збільшився, і Януш Острозький отримав посаду краківського каштеляна. Того ж року на Волині на маєтки Острозького напали 20-тисячні сили татар. Існує думка, що під час цієї навали найбільше постраждали маєтки князя Острозького, бо їх провели козаки в помсту за Косинського.

У придушенні повстання Косинського брав участь Северин Наливайко як слуга князя Острозького. У 1594 році Наливайко почав організовувати похід козаків на Молдову, яка була васалом турецького султана. Можливо, спочатку Наливайко діяв за вказівкою київського воєводи, який вирішив проявити себе в геополітиці й стати ініціатором утворення антитурецької ліги. Та польська шляхта була проти походу козаків, побоюючись наступної відплати турецького султана. У результаті частина козацьких сил рушила на Молдову, а частина почала розоряти польські маєтності. Спершу Наливайко розграбував маєтки Марціна Калиновського, який був винний у смерті його батька. Калиновський потім скаржився, що його втрати через козаків становили 50000 золотих. Багата здобич козаків і цього разу стала притягувати охочих до поживи. «Вся Україна покозачилася!» — сповіщав короля гетьман коронних військ Станіслав Жолкевський. Покозачилася й Київщина. Повстанці зайняли Київ, але коли війська Жолкевського підійшли до міста, вони не стали утримувати його, а відступили на лівий берег, а потім до Переяслава. Завдяки інтригам Жолкевському вдалося розбити повстанців під Лубнами.

Тим часом князь Острозький на Берестейському соборі активно виступив проти церковної унії. Це використали його вороги для поширення пліток, що повстання Наливайка організував князь, щоб напасти на прихильників унії й маєтки князя начебто зовсім не постраждали. Насправді маєтки Острозького страждали від повстанців, як і маєтки польської шляхти, але ж повстання набуло такого розмаху, що збурених козаків і селян вже було неможливо контролювати. Навіть сьогодні історики висувають найрізноманітніші версії щодо відносин між Острозьким і його колишнім слугою.

Київський митрополит Михайло Рагоза, який отримав кафедру за протекції Острозького, прийняв унію та став активно її поширювати. Київські храми й монастирі переходили до унії. За підтримки київського воєводи монахам і козакам все ж вдалося відстояти Києво-Печерську лавру та Кирилівський монастир (у 1605 році князь фінансував його відбудову). Острозький домігся обрання на посаду архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького, який міцно стояв на засадах православ’я. Але після проголошення Берестейської унії доля Києво-Печерської Лаври опинилася в руках Ватикану. Князь Острозький доклав усіх своїх дипломатичних здібностей, щоб Папа Римський Климент VIII у 1603 році скасував свою буллу про передачу Лаври уніатам і погодився на кандидатуру Плетенецького. У 1605 році король Сигізмунд також затвердив кандидатуру Плетенецького. Так князю Острозькому вдалося зберегти в Києві православну церкву в найнесприятливіші для цього часи. Єлисею Плетенецькому довелося не один раз зіштовхнутися з інтригами уніатів, але це не завадило йому заснувати Лаврську друкарню та паперову фабрику.

Не забуваймо й про світські справи. У 1605 році Київський замок згорів від удару блискавки, його відбудова почалася лише в 1616 році, після смерті Острозького.

У 1606 році татари напали на Київщину, та їх розбили біля Білої Церкви. У 1607-му татари знов здійснили напад на Київщину та Поділля, цього разу їм вдалося розорити околиці Вінниці, Гайсина та Шаргорода. У ці роки здоров’я князя було підірване, але він залишався на посаді київського воєводи. Великим ударом для князя стала смерть його молодшого сина Олександра в 1603 році (його могли отруїти). У 1604 році київського воєводу вже розбив параліч, і він більше не покидав меж Волині. Точна дата смерті князя Василя-Костянтина Острозького невідома — між 23 і 28 лютого 1608 року.

Після смерті князя залишився спадок, який налічував 80 міст, 2760 сіл, 600 тисяч золотих, 400 тисяч талерів, 30 бочок ламаного срібла, 700 їздових коней, 4 тисячі кобил та інші багатства. Але найголовнішим спадком князя Острозького був внесок у розвиток української культури й освіти.