Діди руйнували: як радянські вандали нищили наші пам’ятки

Десятинна церква. 1911 рік

За минулий рік російські терористи розграбували та знищили десятки українських храмів, музеїв і шкіл. Вандалізм завжди був однією зі «скрєп» Радянського Союзу, який так хочуть відродити росіяни. Історик Олександр Вітолін нагадує про «скрєпи» руйнівників.

Радянський вандалізм мав свою страшну логіку — знищити все, що хоч трохи виділяється від загалу і таким чином створити ілюзію значущості «шедеврів» радянських псевдомитців. Саме встановлення радянської влади почалося саме зі знищення пам’яток культури.

7 лютого 1918 року внаслідок обстрілу більшовицьких військ згорів шестиповерховий прибутковий будинок Михайла Грушевського, збудований за проєктом Василя Кричевського. Будинок Грушевського започаткував український модерн і став окрасою Паньківської вулиці. Більшовики обстріляли будинок запальними снарядами з бронепотяга. Щоб пожежна команда не гасила полум’я, їй пригрозили розправою.

Командувач більшовицьких військ Михайло Муравйов надзвичайно радів і хизувався, що будинок Грушевського горів три дні. З палаючого будинку ледве врятували матір Грушевського, але через пережите потрясіння вона за кілька днів померла. Болючою втратою стало знищення мистецьких та історичних колекцій Грушевського та Кричевського, які зберігалися в їхніх помешканнях. Серед цінностей були українські стародруки 17-18 століття, старовинні портрети, листування козацьких старшин, величезна бібліотека та картини Кричевського.

*^{Дім Грушевських після артобстрілу. Фото: Ф.Ернст, 1918}*

Рештки обгорілих стін простояли до 1921 року, і вже тоді їх остаточно знесли. Вороги Грушевського спочатку дуже раділи його втраті, але швидко виявилося, що більшовики здатні побачити буржуя чи мазепинця-петлюрівця в кому завгодно.

Боротьба за встановлення радянської влади супроводжувалася нищенням маєтків і особняків. Прийшовши до влади, більшовики на якийсь час заспокоїлись, але новий чудовий світ, яким вони так марили, виявився недосяжним. Тоді почалися пошуки винних навіть серед митців, які не становили жодної загрози для радянської системи, а часто були її вірними слугами.

Таким цапом-відбувайлом став видатний маляр-монументаліст, засновник власної мистецької школи Михайло Бойчук. У 1936-му митця заарештували та вибили з нього зізнання в контрреволюційній діяльності. Наступного року Бойчука, його дружину Софію та учнів Івана Падалку, Василя Седляра та Івана Липківського розстріляли. Після розправи радянська влада почала нищити роботи бойчукістів. Так, у Києві заштукатурили розписи Луцьких казарм на вулиці Дегтярівській. У 1952-му знищили роботи Михайла Бойчука, які зберігалися в Національному музею у Львові.

Радянська влада, яка мала доволі демократичну конституцію та визнавала свободу релігійних сповідань, на справі ніколи дотримувалася власних законів. Руйнування церков, синагог і мечетей демонструвало справжнє ставлення до релігійних свобод. За роки радянської влади тільки в Києві було знищено майже 100 релігійних споруд. Найбільших втрат Київ зазнав у 1930-х роках.

У 1936 році висадили в повітря Золотоверхий Михайлівський монастир, заснований у 1108 році. Він був не просто культовою спорудою, а неоціненною пам’яткою архітектури та мистецтва. Монастир зруйнували з метою повної реконструкції центру Києва. Також збиралися знести Софійський собор, але, на щастя, до цього не дійшло. Урядовий квартал, заради якого знесли Золотоверхий Михайлівський монастир, так і не збудували через надмірну вартість проєкту. Так само були знесені в 1930-х роках Трьохсвятительська, Богородиці Пирогощі та Десятинна церкви.

Софію Київську вдруге спробували знищити в 1941-му. При відступі собор збиралися замінувати, але, як писав потім у своїх спогадах Олекса Повстенко, який тоді був директором архітектурно-історичного музею, він збрехав саперам, що в соборі нема підвалів, де вони могли б закласти вибухівку.

Софія Київська залишилася стояти, але сапери замінували й підірвали вулиці Хрещатик, Миколаївську, Мерінгівску, Ольгинську та частину вулиць Інститутської, Лютеранської, Прорізної, Пушкінської, Фундуклеївської та Думської площі. Цей підрив не завдав великої шкоди німецькому вермахту, але знищив величезну кількість архітектурних пам’яток і колекцій, які зберігалися в центрі. Німці своєю чергою використали підрив Хрещатику для розправи над єврейським населенням Києва.

3 листопада 1941 року вибух знищив ще одну перлину української архітектури — Успенський собор Києво-Печерської Лаври. Існують різні версії того, хто підірвав Лавру — німці чи радянські диверсанти. Точно відомо, що Лавра була замінована ще до приходу німців. А далі чи то не встигли підірвати, чи не спрацював детонатор.

Друга світова війна завдала величезних руйнувань, але радянська влада навіть після цього продовжила політику вандалізму. Особливо цинічним і аморальним стало знищення Єврейського кладовища на Лук’янівці після масового винищення євреїв у Бабиному яру. Радянська влада наче демонструвала, що вона — близнюк нацизму. Тільки нацисти знищували євреїв, керуючись расовою теорією, а комуністи знищували євреїв, які хотіли зберегти свою національність і релігію. Євреї, які вважали себе «радянським народом», їх цілком влаштовували. З цих же міркувань були знищені поховання на Аскольдовій могилі.

У 1964 році КДБ завдало чергового удару по історичній пам’яті українського народу, влаштувавши підпал у відділі мистецтв, стародруків і рукописів Державної публічної бібліотеки АН УРСР. Тут зберігалися найцінніші документи з історії України. Цей підпал викликав збурення шістдесятників, а памфлет Євгена Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським» став одним зі знакових текстів тієї доби.

Відтоді КДБ почало використовувати підпали як метод боротьбі проти пам’яті українського народу. У 1968-му був ще один підпал на складі старовинних книг у Видубицькому монастирі. У результаті пожежі всередині все вигоріло. Цей підпал комуністи також цинічно використали, щоб приховати знищення унікального іконостаса ще в 1930-х роках, старий злочин списали на пожежу.

Коли середня школа №92 в центрі Києва на вулиці Богдана Хмельницького, 11 стала занадто вирізнятися своєю українськістю, її теж спалили. Спочатку надокучали різними перевірками та комісіями, але ніяк не знаходили причини, щоб закрити. У школі вчилися багато дітей українських письменників, тож батьки протестували проти спроб закрити школу.

Раптова пожежа не залишила жодних сумнівів у тому, хто в ній винен. Олесь Гончар писав у своєму щоденнику: «Після підпалу університетської бібліотеки, після пожежі у Видубицькому монастирі (де теж горіло книгосховище) тепер ще й ця, третя, пожежа… Ніби якась мафія. Один зловісний почерк». Коли в 1980 році згорів музей Марії Заньковецької, письменник так само не сумнівався, що це справа рук однієї «мафії».

Руйнування, підпали та нищення пам’яток культури допомагали комуністам ростити «радянську людину». Ця «людина» була нетерпимою до інакшості й готова робити все, що скаже партія — нищити, вбивати та загинути самому. «Радянська людина», вихована на прикладах вандалізму, — найефективніше й водночас найстрашніше, що змогла зробити радянська влада. Саме тому Росія готова це повторити.