Сварки із сусідами справа звична: у когось поруч галасливе кафе, хтось незадоволений через недоброчесних забудовників. Здається, це сучасна проблема. Але історик Олександр Вітолін нагадує про сусідів, яких у старому Києві не любили найбільше.
Прогулянки вулицями старого Києва завжди створюють особливий настрій. Минулі часи можуть видатись трохи ідилічними. Але сусіди в давнину були так само нестерпні, нахабні й галасливі. Були й такі, що слава про них увійшла в історію.
Дивно, але одними з найгірших київських сусідів були монахи. Хоча після всіх вибриків російської православної церкви це вже не так і чудернацько. Не було монастиря, який не встряг би в суперечки за суміжні землі. А чемпіоном з нахабства став домініканський монастир.
Домініканські місіонери з’явились у Києві ще за часів Русі, в 13 столітті. Але письмово їхнє існування відстежується тільки з 16 століття. Монастир домініканців став одним з найбільших землевласників у місті. Сам монастир знаходився на Подолі, і містечко, яке підпорядковувалося біскупу (католицькому єпископу) пролягало від Щекавиці до Дніпра. Разом із тим монастир володів великими землями, що пролягали від річки Сирець, вище Подолу й Кирилівського монастиря, на північному заході міста, дотикаючись на півдні до села Берковець, далі повертаючись до впадіння річки Котур у річку Ірпінь, потім йдучи вздовж Ірпеня нижче села Мостищі, прямо на схід до річки Водиця, що являло собою кордон вишгородський, а наступним берегом доходили до Дніпра. Попри чисельні привілеї та мита, які київські міщани були зобов’язані сплачувати домініканам, монастир викликав постійні скарги міщан.
У 1616 році київські міщани скаржились королівським люстраторам на такі кривди:
- розташовані поблизу Києва пущі й ґрунти, котрі належали замку, привласнили домінікани та забороняли міщанам вільно рубати дерева;
- озера поблизу міста, що здавна належали міщанам, домінікани намагалися відібрати й обернути на свій пожиток;
- усупереч міським привілеям і вольностям ченці незаконно збирали мито з суден і шинкували медом, що завдавало збитків міщанським прибуткам;
- на ґрунтах, що знаходилися на околиці Києва поблизу костелу Святого Яцька, де здавна мешкали люди магістратської юрисдикції, побудувалися домінікани й почали вимагати сплати чиншу (плату за користування землями) на свою користь, а людей міської юрисдикції, які мешкали поблизу цих земель, називали збіглими та намагалися через гродські та трибунальські суди навернути у своє підданство (тобто закріпачити);
- на «Оболоню посполитому міському київському», де віддавна міщани випасали коней і бидло, ченці перешкоджали вільному пасовиську і викрадали міщанських коней;
- податок, який мав іти на київського ката, ченці обернули на свій пожиток. Ще за кілька років київські міщани скаржились на незаконний збір домініканцями мита від хліба, що привозився до міста.
Домініканські монахи своєю чергою скаржились на київських міщан, які привласнювали їхні сінокоси, та на православні монастирі, які претендували на Кирилівське та Йорданське озера. Київські міщани також свавільно забудовували плац (двір) перед костелом Діви Марії (приблизне місце — Житній ринок). У 1611 році кияни під час сутички вбили слугу католицького єпископа. У протистоянні за землі врешті-решт перемогли кияни. У 1619-му король Сигізмунд III передав гору Щекавицю київському магістрату, а після національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького всі землі домініканського монастиря були розподілені між магістратом і православними монастирями.
Здавалося, минуть століття, і київські сусіди зміняться, але куди там! У 1900 році забудова Києва сягнула такого розмаху, що новобудови стали безпосередньо заважати сусідам. Так цукрозаводчик Гольдштейн, придбавши землю на розі вулиць Ольгинської та Миколаївської (тепер Городецького), зрив гору, як знаходилась на його землі, і звів будинок. Через це почалось сповзання ділянки, на якій знаходився будинок купця Лібермана.
Домовласник виставив новому сусіду позов на 14 тисяч рублів. У суді представник Гольдштейна поставив під сумнів експертизу, яка оцінила роботи, необхідні для припинення сповзання ґрунту, і наполягав, що ці роботи не можуть бути дорожчими за 6 тисяч рублів. Нова експертиза визначила вартість робіт з укріплення ґрунту в 12,5 тисяч рублів. Тоді представник Гольдштейна спробував повністю відкинути позов Лібермана, мотивуючи тим, що Гольдштейн діяв у межах свого права і в його діях не було жодного порушення, яке вказувало б на причинно-наслідковий зв’язок зі сповзанням сусідського будинку. Адвокат запевняв, наче це все одно, що заборонити власнику лісу рубати його, щоб він продовжував стримувати піщані вітри, які дутимуть на сусідні ділянки. Але промови й аргументи представника Гольдштейна суд не влаштували, і він ухвалив рішення на користь Лібермана.
А найбільше невдоволення в киян викликали розважальні заклади. Де б вони не були: на Трухановому острові, в Купецькому парку. Однак і серед них у старому Києві знайшовся свій чемпіон.
Ним став театр-вар’єте, або кафе-шантан «Олімп» на Костельній. «Олімп» прискіпливо відбирав оркестранток і завдяки їхній вроді став дуже популярним серед відвідувачів. Успіх «Олімпу» майже десять років приносив його власнику чималі прибутки, однак той все-таки не врахував могутність сусідів, які жили в центрі Києва. У 1910 році сам київський губернський предводитель дворянства князь Куракін подав на ім’я київського губернатора Олексія Гірса наступну скаргу: «У будинку Доброго, суміжного з будинком Дворянства, на другому й третьому поверхах розміщується глядацький зал кафе-шантан «Олімп», звідки вночі постійно чутно в прилеглих кімнатах дворянського дому музику та різноманітні верескливі й п’яні голоси. Не кращі складаються справи й на вулиці, у під’їзді, де вночі відбуваються часті сварки візників-лихачів…, а також бувають випадки, коли відвідувачі кафе-шантану наполегливо дзвонять і стукають у двері будинку дворянства, приймаючи його за вхід в «Олімп»; навіть у крильця дворянського дому та ж публіка часто справляє свої природні потреби…» Після закриття «Олімпу» в 1911 році приміщення передали Київському приватному комерційному банку, і сусіди нарешті могли спокійно спати.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: 7 правил гарного сусіда: з посмішкою та без перфоратора;
Секс, парковки та сміття: про що пишуть у сусідських чатах;
