Маленькі перемоги: як українці рятували полонених

Маленькі перемоги: як українці рятували полонених

Українці мають чималий досвід витягання своїх побратимів з ворожих тюрем та полону. Наші відчайдухи звільнювали своїх багато років і різними способами. Історик Олександр Вітолін зібрав такі надихаючі історії.

Кожен обмін військовополонених схожий на диво. Мине ще багато часу, перш ми дізнаємося, яких зусиль дипломатів, спецслужб і міжнародних партнерів коштувало повернення кожного українця. Україні доведеться докласти ще багато зусиль, щоб повернути додому усіх полонених і депортованих. Але були часи, коли українці не могли й сподіватися на підтримку держави, однак і тоді не складали рук і докладали зусиль, щоб звільнити побратимів із полону. Українським відчайдухам навіть вдалося звільнити Степана Бандеру!

У 1936 році польська влада засудила Степана Бандеру до смертної кари, а потім змінила вирок на довічне ув’язнення. Лідера українських націоналістів тримали в суворих умовах, але не втримали. В «Автобіографії» Степан Бандера коротко оповів про своє звільнення.

«Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала мене у Берестю над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецьким летунством. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі операції противника, вʼязнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і я, разом з іншими вʼязнями, в тому числі й українськими націоналістами, дістався на волю. (Мене визволили вʼязні націоналісти, які якось довідалися, що я там сиджу в суворій ізоляції). З гуртом кільканадцятьох звільнених з вʼязниці українських націоналістів я подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів».

Звичайно, нам хотілося б довідатися інтригуючі подробиці, але Степан Бандера, як і інші українські націоналісти, з конспіративних міркувань у мемуарах мав приховувати подробиці, щоб не завдати шкоди підпіллю (ОУН діяло на території Білорусі до 1953 року).

У вересні 1939 року з польських тюрем звільнилося багато українських націоналістів. Засуджених на невеликі терміни польська влада звільнила сама, а засуджені на великі терміни, відчувши деморалізований стан своїх вартових, використовували найменшу можливість для втечі. Та щастило не всім. Наприклад, Роман Мигаль, засуджений на одному процесі зі Степаном Бандерою, був убитий під час перегону в’язнів.

Після встановлення на Західній Україні радянської влади жертвами репресій стали навіть комуністи, які сиділи в польських тюрмах і чекали на «визволителів зі Сходу». На тлі знищення однодумців переслідування українських націоналістів, євреїв і поляків навіть не здається дивним. Оскільки польські архіви потрапили до НКВС, українським націоналістам доводилось або йти в підпілля, або нелегально тікати за кордон. Після нападу Третього Рейху НКВС по-варварськи влаштувало бійні у в’язницях.

Кількість замордованих НКВС і досі вражає. Якщо в панській Польщі засуджених на невеликі строки відпускали, то в радянських в’язницях розстрілювали навіть не засуджених, тих, кого затримали напередодні й устигли лише списати анкетні дані, жодного разу не допитавши. Однак були й ті, кому пощастило врятуватися.

У Львові ОУН здійснило кілька нападів на в’язницю «Бригідки». Перший напад оунівці здійснили в ніч з 23 на 24 червня. У рапортах конвойних військ різняться дані про кількість звільнених в’язнів від 270 до 362. Напади здійснювалися під час авіанальотів. Вибухи бомб наводили на конвой паніку, і завдяки цьому боївкарям ОУН було легко змусити противника тікати. Треба розуміти, що німецькі бомби таку саму загрозу становили й для українських визволителів, однак вони мужньо робили свою справу. 26 червня під час чергового бомбардування пощастило звільнитись Катерині Зарицькій, яка в майбутньому стала зв’язковою Романа Шухевича.

В’язниця «Бригідки».

У Дубно частина в’язнів змогла врятуватись завдяки вилазці оунівців із Рачина. Розстріли в’язнів у Дубно почалися 24 червня. Тоді ж місцева влада мобілізувала для перевезень Гавриїла Кривчуна з Рачина з возом і парою коней. Почувши про розстріли в в’язниці, Кривчун повернувся до Рачина й зібрав озброєних товаришів. Скільки в’язнів 25 червня врятувала вилазка хоробрих селян, достеменно невідомо. Після війни радянська влада повторно заарештувала тих, хто вижив, розповіді про розстріли в 1941-му слідчі на допиті трактували як наклеп на радянську владу.

5 липня 1941 року НКВС підпалили в’язницю в Бердичеві. В’язням не було на кого розраховувати, крім себе. Чоловіки виламали двері своїх камер, а тоді звільнили жінок. Але на дворі на них чатували кулеметники. Багато в’язнів загинули при спробі вирватися на волю. У цей час німці підступили до міста й почали його обстрілювати. Розстрільна команда відступила, і вцілілі після пожежі й кулеметних черг нарешті вибралися на волю. Серед тих, хто врятувався, був Дмитро Клячківський, який через два роки став організатором і першим командиром УПА на Волині.

З утворенням УПА звільнення полонених вийшло на новий рівень. Оскільки німці використовували працю в’язнів для заготівлі дров, то одною з найефективніших тактик були засідки. Напади на конвої з полоненими відносно безпечними, але упівці були готові й до бою з ворогом на його території.

Про перший напад УПА на тюрму в Дубно відомо мало. Лише, що боївкою керував Олексій Цивак «Орлик», і після того нападу німці почали готувати арештованих до розстрілу в інших в’язницях. Зовсім скоро в ніч з 19 на 20 лютого загін під командуванням Івана Климишина «Крука» здійснив добре підготовлений напад на в’язницю в Кременці. Спочатку повстанці перерізали телефонні дроти й зробили проходи через колючий дріт. З першого разу їм не вдалося захопити в’язницю, і німці приготувалися до облоги. Тоді повстанці скористались підводами з дубовими колодами, які селяни були змушені возити на залізничну станцію, сховавши на підводах драбини та зброю. За допомогою драбин повстанці проникли через 3,5-метровий мур у тюремний двір. В’язні, яких уже готували до розстрілу, були врятовані. Тим часом інші повстанці поперекидали на вулицях підводи з колодами й улаштували барикади для ефективнішого відступу.

Табличка в Кременці

24 березня 1943 року приблизно 200 упівців зробили наскок на німецький концтабір Осада Креховецька, в якому знаходилися 176 в’язнів. Охороні концтабору повстанці завдали великих втрат. Частина звільнених в’язнів приєдналася до лав УПА. У квітні повстанці заволоділи містом Горохів і звільнили нещасних, яких німецька адміністрація збиралась відправити на роботи в Німеччину. У жовтні повстанці звільнили в’язнів у Вишнівцях, крім того, заволоділи великою кількістю зброї, амуніції та продовольства. 10 листопада 1943-го упівці напали на Катербург (тепер Катеринівка) та звільнили ув’язнених. 25 лютого 1944 року повстанці відбили в’язнів привезених із Жаб’є до Косова. Ще 30 в’язнів здобули волю після нападу повстанців на Сокаль. Але це далеко не всі акції УПА. Знадобиться багато часу, щоб перелічити атаки повстанців на малочисельні гарнізони, розміщені в селах.

УПА діяло не тільки силою, але й хитрістю. Здобувши форму солдатів і офіцерів німецької СД і підроблені документи, перевдягнутим націоналістам вдалося визволити не одного в’язня у Львові та Дрогобичі. Василь Левкович залишив спогади пр звільнення бранців під час служби в шуцманшафті.

«Недалеко від Дубна в околицях Кременця в місцевості, здається, Криниця (точно не пам’ятаю) німці організували “батальйон шуцманшафту”. Ця частина готувалась для боротьби з червоними партизанами, які вже діяли на Поліссі і просувалися ближче до нас. Вони, як і наші шуцмани, були в шинелях і шапках радянської армії та мали білі пов’язки з віддрукованим на них номером. З того шуцбатальйону підійшло до мене два хлопці (я тоді був комендантом шуцманшафту), щоб допомогти вирвати тих двох хлопців з тюрми. Це були їхні знайомі. Прізвище одного з них було Пасічник, другого не пам’ятаю. Я скористався з того, що мені наперед від жандармерії повідомили, що сьогодні о 24:00 годині прийшли два шуцмани, щоб вони пішли в тюрму і привели в жандармерію чоловіка. Прізвище чоловіка вони давали шуцманам безпосередньо перед відходом з канцелярії жандармерії в тюрму. Комендантові вартівничої служби я сказав перед відходом на чергування, що вночі прийдуть по людей, а двом хлопцям з батальйону передав, щоб зайшли в тюрму не пізніше як о 22–23.00 годині і забрали потрібних їм ув’язнених хлопців. Двері тюрми відкрили, бо я сказав комендантові, що прийдуть по людей, ті (Пасічник і другий чоловік) зайшли і сказали на чальникові тюрми видати їм такихто двох чоловік. Свої пов’язки з трицифровими числами вони перешили так, що видно було тільки дві цифри (у нас були пов’язки тільки з двоцифровим номером). Начальник тюрми записав їхні номери пов’язок і віддав їм під розписку вказаних людей, ті вивели їх з тюрми, посідали на ровери по двоє на один ровер і поїхали. Після 24 години зайшло в тюрму двоє шуцманів за чоловіком, потрібним жандармерії, той тільки запитав, а чому разом не брали. Ті, нічого не знаючи, сказали, що мають привести в жандармерію тільки того чоловіка. Мені вранці доповіли, що перед ними взяли двох чоловіків з тюрми. Я, вдаючи, що нічого не знаю, пішов перевірити по написах, хто і кого взяв. У результаті винним залишився начальник тюрми — фольксдойчер, якому все рівно нічого не зробили».

А коли українські шуцмани отримали від ОУН наказ перейти в підпілля, то шуцмани, які були на чергуванні в тюрмі забрали з собою всіх в’язнів.

«У ніч з 16 на І7 березня 1943 р. я отримав від ОУН наказ іти в підпілля і повести з собою увесь шуцманшафт (всього до 60 чол.). … У ту ніч увесь “шуцманшафт” Волині перейшов у підпілля. Жандармерія дзвонила по телефонах: “Alle Schutzmannschaft Banditen!” (увесь шуцманшафт — бандити). Дубенський гільфсвахманшафт мав у своєму розпорядженні ще харчовий склад, так що вийшли вони не тільки зі зброєю, а ще й з деяким запасом харчів. Командантом там був Казван, який пізніше під псевдом “Черник” був шефом штабу “Енея” — к-ра Воєнної Округи південна Рівненщина – Дубно – Крем’янець. Шуцмани, які чергували в той час у тюрмі, відкрили двері камер і випустили всіх в’язнів, тим більше, що в цій тюрмі сиділо тоді кілька українців. У тюрмі остався сам начальник тюрми фольксдойчер, який там і спав.Так закінчилась у мене епопея з шуцманшафтом та почалась відкрита збройна боротьба з окупантами України німцями, а відтак і з большевика ми, де основний девіз був: «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї».

Коли ж для нападу чи організації втечі не було жодних можливостей, командири УПА вдавались до дипломатії та домовлялися про обмін полонених.

Після відновлення радянської влади знову почалися масові арешти й висилка членів сімей націоналістів у Сибір. Партизанська боротьба розтягнулася на роки, тож зупинимося лише на легендарній силовій акції зі звільнення селян, яких радянська влада хотіла депортувати.

Напад на Радехів був ретельно запланований. У ніч з 26 на 27 квітня 1945 року повстанці перерізали телефонне й телеграфне сполучення, встановили на шосе й залізниці пости, які мали стримувати підмогу, а тоді з ручних протитанкових гранатометів вдарили по будівлі НКВС, НКДБ і електростанції. Тоді вже оточили тюрму та визволили селян. Відступ українських повстанців був так само ретельно спланований. Завдяки нападу на Радехів було визволено 200 бранців, крім того, акція стала відома за межами Радехівщини й підняла бойовий дух УПА.

За німецької окупації ОУН засилали своїх членів в шуцманшафти, а за радянської за наказом Проводу націоналісти вступали до лав винищувальних батальйонів, або «стребків» (ястребків від «истребительный батальйон»). Як і шуцманам, «стрибкам» було небезпечно допомагати в’язням, але вони мужньо виконували свою справу.

Історією порятунку Євгенії Романиної поділилася у своїх спогадах її сестра Ярослава Романина-Левкович.

«При тюремному нагляді тоді був “стрибком” шкільний товариш Гені Євген Костюк з Радехова. Говорили, що його наші послали туди. Він як тільки побачив Геню, відразу сказав, що не допустить до того, щоб її засудили. Те саме він твердив мамі, коли вона приносила передачі для Гені. Мама йому не вірила, бо вона бачила в ньому “стрибка”. Він справді помагав в’язням, записки передавав на волю, передачі приносив, словом, був людиною. Одного разу він бачив, як Геню вели на слідство і там сильно били, аж крики було чути. Він якось скомбінував поломку в світловій системі, так що слідчі припинили допит і побиття. Геню того вечора сильно побили. Завдяки поломці світлової системи Геню кілька днів не викликали на допит. Одного разу, коли основна маса чекістів була на облавах, Євген сказав у камері дівчатам, що в туалеті відбиті дошки (туалет надворі), і хто хоче, хай утікає через приготований отвір. Дівчат вийшло четверо, розбилися на дві групи, і Геня зі Славою Топицею подалися через поле в бік с. Кривого, інші подалися в місто, щоб замішатися між людей. Тих у місті зловили, а Гені зі Славою вдалося втекти і з пригодами добратися до Нестанич. Мама з наймолодшою сестрою Ганею принесли передачу для Гені. “Стрибок” Євген сказав мамі, що Гені немає, щоб мама йшла додому. А мама ще й розізлилася, сварилася. Інші почули, вийшли й арештували маму, а маленька Ганя втекла. Мамі заявили, що її будуть тримати, поки Геня не зголоситься або її не знайдуть. Мама відповіла: “Я стара, можу сидіти за доньку, а вона нехай буде на волі”. Маму протримали три місяці й відпустили».

Євгенія Романина після втечі ще довго перебувала в підпіллі, допомагала лікувати поранених повстанців. Після розгрому українського підпілля продовжила перебувати на нелегальному становищі. У 1956 році її знов заарештували за доносом, але згодом звільнили.

А от на обміни полоненими за радянської влади українське підпілля не сподівалося. На відміну від гітлерівської Німеччини, Радянський Союз був байдужий до життя своїх солдатів і офіцерів, і всіх, хто потрапляв у полон, партія вважала зрадниками. Однак дослідники УПА все-таки зустріли спогади про референта Служби Безпеки ОУН Романа Різняка «Макомацького», якому поталанило викрасти начальника Управління НКВС Дрогобицької області (1959 року ввійшла до складу Львівської) генерала Олександра Сабурова й обміняти його на 200 арештантів. Ця історія здається фантастичною, однак якщо УПА вбила генерала Ватутіна, генерала Сверчевського та змусило здригнутися ГУЛАГ, то чом би й ні?

Сподобалася стаття? Подякуй автору!

   

Читайте також: Батько Бандери: як вбивали та висилали членів відомої родини;

Герой, в’язень, депутат: як жив і боровся син Романа Шухевича;

Однією ногою в могилі: як кремлівські старці воюють зі світом;

Незручні ветерани. Як карали переможців Гітлера;

Варшава після війни: як відбудовували місто.