Золоті ворота
Київ памʼятає чимало споруд, які руйнували вороги. Але деякі з них вдалося відбудувати. Що саме відбудовували та чому? Як відбудова змінювала культові споруди? Історик Олександр Вітолін розповідає, які шедеври повернули киянам.
Експерти-мистецтвознавці стверджують, що повна відбудова зруйнованої пам’ятки практично неможлива. Навіть найкраща буде лише симуляцією історичної пам’ятки, бо однією з головних властивостей пам’яток є їхня унікальність, а унікальне неможливо скопіювати. Київ уже має великий досвід відбудови. Пропонуємо читачам подумати, чи вдалося місту відтворити свої пам’ятки.
Успенський собор Києво-Печерської Лаври
Успенський собор Києво-Печерської Лаври побудований у 1073-1078 роках на замовлення князя Святослава II Ярославича. У 17 столітті Успенський собор добудували, в нього з’явилися нові бані й він став пам’яткою українського бароко. У 1718-му Києво-Печерська Лавра постраждала від пожежі. У 1722-1731 роках Собор знову добудували. 3 листопада 1941-го собор підірвали вибухівкою, яку радянська влада заклала перед відступом з міста.
За тридцять років, у 1971-му, археологи провели розкопки й законсервували фундамент собору. До 1000-річчя Хрещення Русі радянська влада вирішила відбудувати Києво-Печерську Лавру, але з низки причин проєкт не втілили в життя. Згодом після проголошення незалежності України в 1998 році почалася відбудова пам’ятки. 24 серпня 2000 року Успенський собор освятили. Реставрація інтер’єру тривала після цього десятиліття.
Відбудований Успенський собор став не лише центром релігійного життя, а й привабливим туристичним об’єктом. Відбудований, він, безперечно, не став ідентичним раніше зруйнованому, але слід пам’ятати, що Успенський собор відбудовувався й добудовувався протягом усієї його історії.
Михайлівський Золотоверхий собор
Михайлівський Золотоверхий собор збудували в 1108-1113 роках на замовлення князя Святополка Ізяславовича. Тоді це був єдиний київський храм із золотими банями, тому він ввійшов в історію як золотоверхий. Під час монгольської навали храм зазнав руйнувань, його розграбували.
Як і Успенський собор, храм постійно відбудовувався й добудовувався, поступово став архітектурною окрасою Києва. У 1930-х роках на місці Михайлівського собору планували збудувати урядовий квартал. У 1934-му Михайлівський собор знищили, а тим часом через брак фінансування будівництво Урядового кварталу відклали. Це врятувало від знесення Софію Київську.
Після проголошення незалежності України відбудова Михайлівського Золотоверхого монастиря стала загальнодержавним пріоритетом. У 1998-му відбудований Михайлівський Золотоверхий собор відкрився до Дня Києва. На дзвіниці собору встановили годинник-куранти, який може програвати мелодії. Під час Революції Гідності Михайлівський собор став важливим центром опору. На мурах у серпні 2015 році з’явилася Стіна пам’яті загиблих захисників України. Так Михайлівський Золотоверхий собор і після відбудови продовжує писати свою історію.
Церква Успіння Богородиці Пирогощої
Одна з найоригінальніших церков на Подолі була закладена в 1131 році за правління Мстислава Володимировича. Вона стала першою церквою, збудованою винятково з цегли. Її багато разів відбудовували: спершу після розорення Києва Батиєм у 1240 році, потім після розорення Менґлі Гіреєм у 1482-му. У 1613 році італійський архітектор Себастьяно Бракі перебудував церкву в ренесансному стилі на п’ятибаневу. У 1770-х звели дзвіницю. Після пожежі в 1809 році завалилася центральна баня. Тоді церкву знову перебудували й залишили лише один купол, стару дзвіницю розібрали та звели нову. Також церква мала один з найкращих іконостасів у Києві. У 1935 році радянська влада її зруйнувала. У 1997-му почалась відбудова Церкви Успіння Богородиці Пирогощої. Будівля вирізняється незвичним виглядом, але все-таки викликає сумніви у фахівців щодо історичності її вигляду.
Золоті ворота
Поява Золотих воріт датується приблизно 1017-1024 роками. Золоті, Лядські та Жидівські ворота захищали місто там, де цього не міг зробити ландшафт. Золоті ворота були єдиними неприступними, хан Батий навіть не намагався штурмувати місто через них і почав штурм з боку Лядських воріт. Після розорення Києва згадки про Золоті ворота надовго зникли. З посиленням міжнародних контактів мальовничі руїни впадали в око подорожнім, завдяки чому до нашого часу збереглися їхні зображення.
У 18 столітті їх вирішили засипати землею. У 19 столітті, коли в міщан з’явився інтерес до старовини, Золоті ворота розкопали. Руїни огородили й укріпили металевими конструкціями. Під дією погоди залишки Золотих воріт продовжували руйнуватися. Тому в 1970-х роках радянська влада вирішила звести павільйон, який захищав би залишки воріт. Його спорудили в 1982 році, до 1500-річчя Києва. За іронією долі павільйон допомагає зберігати залишки Золотих воріт, але саме він, а не залишки воріт, став улюбленою фотозоною киян і гостей міста.
Кловський палац
Кловський палац збудований за ініціативи керівництва Києво-Печерської Лаври в 1753-61-х роках як готель для важливих гостей. Палац був оточений садом, де росли навіть апельсини й мандарини, але сад не зберігся. У 19 столітті Кловський палац змінив призначення: його віддали під гімназію. У 1858 році палац постраждав від великої пожежі на Липках, від нього залишились лише стіни. За п’ять років пам’ятку відбудували. Після цього вона зазнала декількох перебудов, внаслідок чого перетворилася з простого двоповерхового будинку на триповерхову будівлю у формі «П».
У залежності від того, як змінювалося призначення палацу, він зазнавав нових і нових змін. У 1920-му через війну Кловський палац був пошкоджений, і його почали розбирати на цеглу. Збиралися навіть знести, але комісія наполягла на його збережені. Однак місто не мало було грошей на відбудову. Це відбулося лише в 1930 році. У 2003-2009 роках провели чергову реконструкцію. Унаслідок зник самобутній інтер’єр, зробили чергове перепланування. Так, після кожної відбудови Кловський палац змінював свій вигляд через побажання нових утримувачів.
Будинок-музей Заньковецької
У 1922 році, ще за життя видатної артистки Марії Заньковецької, почав формуватися музейний фонд, спрямований на висвітлення її творчого шляху. Довгий час фонди змінювали місцеперебування, поки в 1960 році під музей не віддали будинок на вулиці Великій Васильківській, 121, в якому мешкала Заньковецька з 1918-го до 1934 року. Це був перший меморіальний акторський музей.
В 1979-му музей став заважати радянській владі. Спочатку його планували знести, але громадськість виступила проти. Тоді будинок-музей згорів. На щастя, музейний фонд перед цим змінив адресу. У 1983 році були знищені й рештки будинку. Але вже в 1986 році місто вирішило відбудувати будинок-музей, і за три роки він знову відкрив свої двері. Цей будинок не претендував на історичну і культурну унікальність, тому його відбудова не викликала в мистецтвознавців жодної критики, у цьому випадку головною пам’яткою була остання адреса проживання.
Будинок на Сагайдачного, 4
Так само відбудували будинок на вулиці Сагайдачного, 4. Тут розташовувався готель «Дніпровський порт», один з найдешевших з відповідною публікою й обслуговуванням. Відбудові сприяло те, що в готелі мешкав російський письменник Олександр Купрін. У 1981 році для меморіалізації російської присутності в Україні вирішили відбудувати будинок, у 1985-му на ньому з’явилася меморіальна табличка на честь Олександра Купріна. У 2009 році відбудований будинок внесли до переліку пам’яток історії. Хоч будинок на Сагайдачного, 4 не має жодних архітектурних і культурних родзинок, він все ж таки дозволив зберегти єдиний архітектурний ансамбль на вулиці Сагайдачного.
Консерваторія
Про готель «Континенталь» говорив увесь Київ. У його стінах також знаходилося музичне училище, яке в 1913 році отримало статус консерваторії. У 1941-му консерваторію евакуювали. Після масштабного вибуху, який влаштувала радянська влада, від будинку залишилися самі стіни. Інтер’єри, які колись приваблювали пожильців, не збереглися. Відбудова затягувалась через брак ресурсів, коштів і робочих рук. Процес почався лише в 1951 році й завершився в 1959-му. Планування та оздоблення фасаду були змінені. Говорити про збереження будинку як історичної пам’ятки можна з великою натяжкою. Головна історична цінність будинку тепер у консерваторії.
Фонтан Самсон
У 1749 році на Подолі встановили скульптуру біблійного Самсона, який роздирає пащу лева. Скульптура чудово прикрасила альтанку з сонячним годинником. У 1811 році Поділ постраждав від пожежі, яка знищила сонячний годинник, у 1934-му альтанку розібрали. Майже за п’ятдесят років, до 1500-річчя Києва, альтанку з Самсоном відбудували заново. Скульптуру Самсона важко назвати шедевром образотворчого мистецтва, однак він швидко став знаковим фотомісцем і просто незамінним орієнтиром для зустрічей і побачень.
Пасаж
У 1913 році страхове товариство «Россія» почало будівництва Пасажу. Газети з цікавістю стежили за будівництвом, але війна завадила закінчити будівництво. Але це не завадило роботі крамниць, які розмістилися на першому поверсі.
Після встановлення радянської влади будинок так і простояв недобудованим до 1941 році, а тоді від Хрещатика майже нічого не залишилося. Через нестачу матеріалів одні будинки відбудовували з залишків інших, тому Пасаж теж опинився під загрозою знесення. Але київські архітектори прийняли виклик і розробили проєкт реставрації фасаду та добудували до старого будинку ще один будинок з аркою. Радянський Пасаж дещо відрізнявся від того проєкту, за яким почали будувати в 1913-му, але він чудово вписався в Хрещатик і став таким самим знаковим місцем, як фонтан «Самсон». У 1990-х перед Пасажем збудували фонтан, і на тлі нього двадцять років проходили знімання передачі «Караоке на майдані».
Як бачимо, бездоганних відбудов не буває, бо щоразу відтворення пам’ятки теж буде унікальним. Усе залежатиме від того, як буде використовуватися споруда після відбудови й фінансування, на яке може вплинути бажання міста заощадити на матеріалах і зарплатах фахівців-реставраторів. Очевидно, що будинки й пам’ятки, які відтворювали в першу чергу з практичних потреб (збільшення житлового фонду, розміщення установ і організацій, для господарських потреб) і не претендують на статус сакральної пам’ятки, відтворювати набагато легше. А от відбудова більш унікальних пам’яток потребує багато ресурсів, зокрема й інтелектуальних. Та, схоже, найскладнішим моментом залишається вибір громади, що саме з багаторічної історії пам’ятки містяни хочуть повернути до життя.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Повернені шедеври: міста та пам’ятки, які відбудували заново;
Діди руйнували: як радянські вандали нищили наші пам’ятки;
Гроші давати — Київ будувати: як донатили козаки;
