Анатолій Базилевич. Ілюстрація до «Кайдашевої сім’ї»
Що важливіше: аргументи чи гучність? Хто виграє у сварці? Історик Олександр Вітолін розповідає про традиції української сварки, які дуже схожі на те, що ми й самі можемо спостерігати щодня.
Терміни «аб’юзинг», «булінг», «газлайтинг», «токсині стосунки» звучать напрочуд сюрреалістично, якщо характеризувати ними «Кайдашеву сім’ю», чи інші українські літературні шедеври, які рясніють прокльонами, сварками та лайкою. Та варто визнати: ці новомодні терміни напрочуд точно передають дух української сварки. Але як же бути тим, хто не хоче вступати у сварку?
Українські письменники теж торкалися цієї теми. Характерно, що літературні персонажі, які уникали сварок, найчастіше робили це не через небажання сваритися, а через розуміння нерівності сил. Так Кайдашиха Нечуй-Левицького бідкалася через невістку, що на кожне її слово в неї знайдеться десять, але при першій-ліпшій нагоді сама встрягала в сварку.
Українська сварка в письменників асоціюється саме з крикливістю, а не з умінням сторін наводити аргументи. Відповідно їхні герої пасують не через сумніви у своїй правоті, а через сумніви у здатності перекричати. Опанас Бобрик з оповідання Марко Вовчок «Козачка», коли його попросили втрутитися, дав зрозуміти, що правда буде того, хто перекричить.
«Оце! щоб то для жінок раду скликати! Вже б то й громада була як синиця без глузду! Зберіться самі, та яка всіх перекричить, тої і правда буде».
Коли ж Опанас Бобрик таки погодився напоумити дівчину, яка заради шлюбу вирішила добровільно стати кріпачкою, то був змушений визнати, що не в змозі її переговорити.
«Тебе, дівчино, як я бачу, й за рік не переговориш, а за два не переслухаєш, — каже Опанас Бобрик. — Сказано: жіноцький розум на що добре здатний? От любий, любий, та й годі! А любого того які обсіли, на се не вважаєш? Та що я маю слова дурно тратить! Вона й не слухає! Бувайте ж здорові, та, не питаючи броду, не суньтесь у воду, бо втопитесь!»
Анатолій Дімаров в романі «Ідол» теж пояснив небажання своєї героїні сваритися через не можливість перекричати кривдницю.
«Тітка Горпина мала такого язика, що хоч вулицю підмітай. Бралася в боки, виставляла вперед могутні груди, роззявляла зубатого, як у щуки, рота:
— А щоб тебе покорчило, та ще й посудомило! Щоб тебе усі корови потоптали, яких ти щоночі, відьмахо, видоюєш! І ти дурна, і твій батько дурний, і діти твої дурнями ростимуть! Сатана ти єгипетська!..
Мати відгукувалася, але хіба перекричиш клятущу тітку Горпину.
— Тьху! Тьху! Іще раз тьху на тебе! — плювалася через перелаз тітка. — І на дітей твоїх — тьху. І на дячка твого тьху!
Тоді мати затуляла вуха і втікала до хати».
У романі Семена Скляренка «Святослав» чоловіки також були готові перекрикувати інших або ж відігравалися на слабших.
«А Добриня їхав, гордовито тримаючи поперед себе в лівій руці щит, правицею грав легенько списом. Ось копита коня затупотіли по мосту, на якому стоїть кілька сторожів города, ось ворота, біля них ще кілька сторожів. Але Добриня не помилився, він все зробив так, як замислив. Сторожі, які стояли на воротях, подивилися на Добриню, що, гордовито сидячи на коні й тримаючи щит перед собою, їхав мостом, але нічого в нього не запитали. Мовчали сторожі й тоді, коли кінь Добрині рушив у ворота. Скільки тих гриднів проїжджає цими ворітьми — один туди, другий сюди, з Гори їдуть — коні гарцюють, від Подолу підіймаються — коні ледве йдуть. А кожен гридень щось везе з собою — той козу, інший — вівцю, ще один — бранку з поля. Спробуй поговорити з ними — не перекричиш, клопоту не оберешся, ще й до князя на суд потягнуть. А хто в князя за гридня дорожчий? інша справа ремісник з передграддя чи купець з Подолу. З них можна запитати, з них можна і взяти. Для того й стоїть на воротях сторожа — береже князя со дружиною, але й себе не забуває».
Коли сваряться не за правду, а заради того, щоб посваритися, нездатним перекричати кривдників залишається тільки гірко скаржитися на силу їх крику: «Горласта». А якщо не боялися, що крик перейде в бійку, то можна було кинути «Чорнорота!» або «Гадюка!» Чоловіки ж у сварці з жінками, не в змозі перекричати їх, щиро промовляли: «Відьма!»
Як бачимо, нездатні перекричати просто вдавалися до інших форм образ. Відповідно в залежності від обставин «токсичне спілкування» могли завершити словами:
Я з тобою на одному гектарі срати не сяду!
(якщо готові розсваритися надовго)
Не плети гівно дівці в коси!
(про брехню або плітки)
Що не балачка — то срачка!
(іронічно про сварки, не варті уваги)
Йди висерися — на голову легшее!
(грубощі, які може дозволити собі сказати не кожен, або справжній хам)
Заший ротяку по саму сраку!
(до такого, певно, треба вміти довести)
Насрав у турбо та й ся гонорує!
(жарт, який вартий того, щоб посваритися ще раз)
Читаючи народні приказки стає зрозуміло, чому наші письменники так затято описують сварки.
Інші приказки можуть здатися надзвичайно витонченими і кмітливими:
Собака гавкає, а бари їдуть.
або
Собака гавкає, вітер носить.
Але порівняння з собакою в минулому було також важкою образою. Отже, це більше правило життя, ніж образа, якою треба розкидатися.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Дулі тикати та сраку показати: як сварилися українці до інтернету;
Незнайко та зебрині кавелдики: яскраві історії Ірпеня;
Жартуй по-київськи: як сміялися у столиці;
Іван Котляревський: неймовірні баляндраси про життєві вихиляси;
