Гравюра Гецузо «Битва при Ляояні»
Флот здобуває швидку перемогу — так уявляли собі росіяни війну з Японією. Історик Олександр Вітолін нагадує, як у тій війні Росія ганебно втрачала кораблі та публікувала новини про фейкові перемоги.
Налаштовані на перемогу
Журналіст Дмитро Іваненко в мемуарах відзначав цілковиту віру російських підданих у перемогу над японцями: «Про японців, про японську армію говорили багато, віддавали належне, але міщанське середовище ні хвилини не сумнівалося, що «япошкам» у випадку війни з Росією буде непереливки, хоча й нам, можливо, буде важкувато. І тому, якщо говорити відверто, війни не лякались, у кінцевій перемозі російської зброї не сумнівались і багато хто чекав її з цікавістю — все-таки «розвага». … Один з офіцерів загону Ліневіча, який побував у Пекіні, прибув до Полтави. Цей офіцер не сумнівався, що в майбутньому в тій близькій війні Росії з Японією переможцями стануть японці!
— Не може бути, — мимоволі виривалось у слухача, але офіцер починав довгі промови про те, що він спостерігав сам на Далекому Сході й доходив до неминучого висновку, що японці здолають росіян. Страшно ставало від цих оповідей, але ніяк не вкладалася в мозку думка, що росіян можуть перемогти, особливо японці».
Російсько-японська війна тривала з 8 лютого 1904 року до 5 вересня 1905 року.
Корупціонер, закоханий у Париж
«Пам’ятна книга Морського відомства за 1904 рік» тішила російських ура-патріотів даними про те, що російський флот був на другому місці у світі за кількістю ескадрених панцерників, міноносців і контрміноносців, на першому — за кількістю панцерників берегової охорони та крейсерів.
Морським відомством керував великий князь Олексій Олександрович. З погляду історичної точності назвати його корупціонером чи казнокрадом важко. Адже корупцією була пронизана вся система управління, й самодержавство цим не переймалося. Скандали, які сьогоднішньою термінологією назвали б «корупційними», вирішувались не стільки за допомогою судочинства, скільки за волею царя-самодержця. Тож чи можна називати людину корупціонером, коли корупція була частиною внутрішньої політики? І зараз бачимо, що путінська Росія наслідує цю систему.
Отже, великий князь Олексій міг пишатися величчю збудованого ним російського флоту. За його діяльності бюджет виріс мало не вп’ятеро. Однак великі цифри приховували те, що військові кораблі мали різну якість броні, різні типи озброєння, різні ходові характеристики. Тому ефективність їхньої взаємодії деякі фахівці оцінювали досить скептично. Іншими словами: чемпіон з боксу, з тенісу й баскетболіст не стануть чемпіонами з футболу.
Родичі з царського дому дозволяли собі більше критику. Великий князь Олександр Михайлович занотував у своїх мемуарах: «Одна думка про можливість провести рік у далечині від Парижу змусила б його подати у відставку. Але він стояв на державній службі й обіймав посаду ні більше ні менше як адмірала Російського флоту. Важко було уявити собі скромніші знання з морської справи, які були в цього адмірала могутньої держави. Одне тільки згадування про сучасні перетворення військового флоту викликали хворобливу гримасу на його красивому обличчі. Не цікавлячись жодним чином нічим, що не стосувалося б до жінок, їжі чи напоїв, він винайшов надзвичайно зручний спосіб засідань Адміралтійської ради. Він запрошував його членів до себе в палац на обід і після того, як наполеонівський коньяк потрапляв до шлунку його гостей, гостинний господар відкривав засідання Адміралтійської ради традиційним оповіданням про випадок з історії російського вітрильного флоту. Це безтурботне існування було зіпсоване, однак, трагедією: попри всі ознаки наближення війни з Японією, генерал-адмірал продовжив свої святкування, і прокинувшись одного чудового ранку, дізнався, що наш флот зазнав ганебної поразки в битві з сучасними дредноутами Мікадо».
Пізніше виявилося, що великий князь самовільно змінив підрядника, який виготовляв плити для панцерників. Броня була гіршої якості та дорожчою. Частина різниці від вартості броньованих плит, снарядів, іншого морського спорядження перетворювалась на коштовні подарунки для коханок князя. Гострі язики жартували, що паризькі коханки великого князя обходяться Росії по панцернику на рік, а намисто Елізи Балетти називали «тихоокеанським флотом».
Імператор не бажав звільняти власного дядька, поки той не подав у відставку сам після поразки під Цусімою наприкінці травня 1905-го. За підрахунками істориків, у програній війні російський флот зазнав збитків на 250 мільйонів рублів, або 190 тонн золота. За такі втрати довелося відповідати не дядькові царя та його підлеглим, а євреям. Саме їх царський уряд вирішив зробити громовідводом для росіян.
Дезінформація про перемоги
Віра в перемогу часом грає з газетярами злі жарти. Так, «Киевские отклики» поспішили опублікувати телеграму: «Петербург, 28 січня. Тут щойно отримана телеграма про блискучу перемогу росіян під час морського бою біля Порт-Артура. Японці зазнали важких втрат. Один ескадрений японський панцерник і два швидких крейсери отримали такі сильні пошкодження, що вимушені були вибути зі строю. Відступаючи під охороною своїх крейсерів, згаданий панцерник і два крейсери затонули, не доходячи до Вей хай-Вея. Команда врятована.
Також і мінна японська ескадра зазнала великих втрат. Чотири великі контрміноносці приведені в повну непридатність, три міноносці затонули. На всіх російських судах за час бою вбито 19 офіцерів і 117 нижніх чинів, поранено понад 200 осіб. До Одеси з Петербурга телеграфують, що 11 японських панцерників затоплено, один російський загинув. У театрах це повідомлення зустріли з ентузіазмом, публіка цілувалася, звучала музика на вимогу публіки, виконували народні гімни».
Повідомлення передрукували інші газети, але читачам довелося швидко розчаруватись. Згодом замість новини про перемогу надійшло повідомлення про знищений панцерник «Петропавловськ». На ньому загинули адмірал Степан Макаров і художник Василь Верещагін. До речі, інші газети також годували читачів фейковими перемогами та неперевіреними чутками.
За кілька днів до битви газети повідомили, що битва вже відбулася, і російська ескадра розгромила японців. 26 (13 за старим стилем) травня 1905 року «Московські відомості» повідомили, посилаючись на чутки з Маніли: «Російська та японська ескадри зустрілись на південь від острова Формоза. Японці зазнали поразки». «Русское слово» також повідомило про морський бій, в якому японців було розбито.
А 28 (15 за старим стилем) травня 1905 року, коли російська ескадра була знищена, перші новини в газетах можна було тлумачити по-всякому: «16 травня у Владивосток прибув крейсер «Алмаз». Командир крейсера доповів: 14 травня ескадра адмірала Рождественського вступила в бій з японським флотом. У денному бою загинули панцерники «Князь Суворов», «Бородіно», «Ослябя» і крейсер «Урал», панцерник «Імператор Олександр III» мав сильні пошкодження. На початку бою був поранений генерал-адʼютант Рождественський, який був перевезений на інше судно».
Таке повідомлення інформувало про втрати, але не про повний розгром. Інша стаття із заголовком «Важкі втрати» після короткого повідомлення про поранення Рождественського та втрату кількох кораблів підбадьорювала думкою про дії на суходолі: «Надії, які покладалися всією Росією на наші морські сили, не виправдались, і весь центр тяжіння війни знову переноситься на наші сухопутні війська».
Брехлива пісня про «Варяг»
Пісня «Врагу не сдается наш гордый „Варяг“» була надзвичайно популярною не лише в Російській імперії, а й у Радянському Союзі. Але пісня мало чим відрізняється від брехливих газетних повідомлень. Крейсер «Варяг» був спущений на воду в США у Філадельфії. Битва, в якій йому довелося взяти участь, не мала стратегічного значення. Це був заздалегідь програшний бій проти переважних сил японців. Власне цим новина й надихнула німецького поета Рудольфа Грейнца на вірш, який спочатку з’явився в німецькому журналі. Російською піснею «Варяг» став завдяки вдалому перекладу.
Але повернімося до бою, який дав «Варяг». Йому так і не вдалося потопити жодного японського корабля. Команда «Варягу» зазнала втрат, але воювала не до останнього матроса. Капітану Всеволоду Рудньову та його команді дозволили евакуюватися за умови, що вони дадуть слово честі не воювати проти Японії — такі тоді були часи.
І Руднєв, і його команда дотрималися цієї обіцянки. Капітана Руднєва японці навіть нагородили за хоробрість, визнаючи його готовність до бою проти переважних сил противника, але він цю нагороду не носив. Окремих учасників бою нагородили за 50 років у Радянському Союзі. Та й сам «Варяг» японці підняли з мілини, на якій він затонув, відремонтували, дали назву «Сойя» і плавали на ньому ще десять років. Як бачимо, ця історія мало схожа на «врагу не сдается».
У часи Першої світової війни, коли Японія та Росія стали союзниками, японці навіть дозволили викупити росіянам «Сойя»-«Варяг», а от ім’я Рудольфа Грейнца, який збагатив російську військово-історичну міфологію піснею про перебільшений подвиг, росіяни якраз і забули, бо автор був німцем.
Українці на тій війні
Багато учасників російсько-японської війни були українцями. Особливо відзначився генерал-лейтенант козацького роду Роман Кондратенко, під командуванням якого в Порт-Артурі проводили фортифікаційні роботи. П’ять місяців його гарнізон успішно відбивав атаки японців. Але 15 грудня 1904 року талановитий нащадок козаків загинув. А вже за два тижні його наступник Стессель вже здав Порт-Артур японцям. Другим найвідомішим учасником російсько-японської війни був Павло Скоропадський, який пізніше став гетьманом Української держави.
Через участь українців у російсько-японській війні розпалась театральна трупа братів Тобілевичів. Микола Садовський (Тобілевич) радів кожній невдачі російської зброї, його настрої підтримував Панас Саксаганський (Тобілевич). Але Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) переживав за сина Юрія, якому довелося взяти участь у тій війні. Брати й раніше знаходили привід посваритися, але врешті решт мирилися. Але через війну вони розсварилися. Юрій Тобілевич повернувся додому пораненим і контуженим, але його одужанню сприяла радісна звістка про народження сина.
Нещаслива Z
Головною битвою тієї війни стала відома битва при Цусімі. Це був останній і визначальний бій між флотами російської і японської імперій біля острова Цусіма. Тоді японський адмірал Тоґо Хейхатіро розгромив дві третини 2-ї Тихоокеанської ескадри російського флоту.
Існує відоме зображення адмірала Тоґо на борту Мікаса, дредноута імператорського флоту Японії. На полотні бачимо піднятий сигнальний прапор з чотирьох кольорових трикутників: чорний, червоний, блакитний, жовтий. Це міжнародний морський сигнал, який передає іншим судам послання «мені потрібен буксир». За морською абеткою його називають «прапор сигналу Z».
Але тоді Z не став для росіян символом перемоги. Не стане і зараз. Ганебну поразку від японців вони отримали на морі, а зараз під тим самим символом отримують поразки від України та ганьбу на весь світ.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Привиди, снайпери та чужі літаки: як фіни дали чортів радянській армії;
Від Чудського озера до Чечні: фейкові тріумфи росіян;
Українські цінності в російських музеях: топ вкрадених скарбів;
Фейкові тріумфи радянської економіки: між калюжею та каналом;
