Секс і Русь: як це було у наших предків

Секс і Русь: як це було у наших предків

Цнотливими були наші предки чи розпусними? Історик Олександр Вітолін пропонує читачам Вікенду згадати князівські гареми, перелюб, двоєженства церковників, публічні дома та епідемію сифілісу. А висновки робіть самі.

Князь Володимир Великий до прийняття християнства мав великий гарем і мусив відмовитися від нього, одружившись з візантійською цісарівною Анною Порфірогенеті. Проте деякі сучасні історики висловлюють думку, що ніяких гаремів у князя не було, а літописець просто перелицював історію біблійного царя Соломона, який також мав гарем.

Можливо, історикам дійсно вдалося розгадати біблійний код наших літописів, але варто звернути увагу на те, що правителі минулого нечасто обмежували тягу до жінок. Ось і князь Володимир до прийняття християнства мав шість (або вісім) дружин. І знову одружився після смерті Анни, коли йому було вже за п’ятдесят — у ті часи далеко не всі доживали до такого «похилого» віку.

Шлюб тоді був в першу чергу інструментом геополітики, а не приводом для сексу. Свідчення літописців вказують на те, що християнство навіть з проповідями, штрафами та єпитиміями не змогло вгамувати потяг наших предків «стрибати в гречку».

Так Всеволод Ольгович, який княжив у Києві з 1139 до 1146 року, був далекий від гамування плоті й інстинктів.

«Сей великий князь зростом був велик муж і вельми товстий, власів мало на голові мав, борода широка, очі не малі, ніс довгий. Мудрий був у радах і судах — для того, кого хотів, того міг оправдати або звинуватити. Багато наложниць мав і більше у веселощах ніж розправах вправлявся. Через сіє киянинам від нього тягість була велика. І як вмер, то навряд чи хто по ньому, крім баб любимих, заплакав, а більше були раді».

Прості люди були так само далекі від християнської моралі та залишали церковне вінчання великим князям. Михайло Грушевський у багатотомній «Історії України-Руси» присвятив окремий розділ пережиткам родового ладу й зокрема свободі сексуальних стосунків, конкубінату (спільне мешкання без оформлення шлюбу), багатоженству та «срамославію», які збереглися в 11-13 століттях попри прийняття християнства. Грушевський наголошував, що духовенство було змушене заплющувати очі на нешлюбні стосунки, які широко практикувалися.

Досліджуючи правові документи тієї епохи, він виявив, що там не було осуду конкубінату — натомість регулювалося становище дітей, народжених поза шлюбом, і навів випадки, коли князі передавали владу у спадщину бастардам. Духовенство не ризикувало виступити проти такої поведінки князів, але не стримувалося у критиці, коли так поводилися прості люди. Народні пісні й танці, які збереглися з язичницьких часів, духовенство називало «срамославієм» (таке визначення може наштовхнути на думку про справжні оргії, але насправді все було набагато скромніше).

Церква взяла на себе функцію ревнителя моралі, разом із правом висвячувати шлюб отримала право давати розлучення. Але підстави для розлучення були настільки суворі, що жінки були готові звинуватити чоловіка навіть у змові проти князя. Своєю чергою чоловіки теж оговорювали своїх дружин і відправляли їх до монастирів. Якщо взяти до уваги, що заможні роди практикували шлюби з розрахунку, то стає зрозуміло, що для них церковний шлюб виявлявся не розрадою, а пеклом. Тож намагання церкви утвердити церковний шлюб як ідеал родини лише підбурювали до нових гріхів. Насправді подружня невірність видається доволі невинним порушенням на тлі справжніх збочень, які карались церквою штрафами: скотолозтво, інцест, снохацтво.

Минали століття, і інститут єдиного шлюбу поволі прижився в народі, а перелюб засуджувався не тільки церквою, а й суспільством. Водночас священнослужителі дедалі частіше самі стали давати підстави для пліток. У 1583 році митрополитом Київським, Галицьким і всіє Русі став Онисифір. За шість років константинопольський патріарх позбавив його митрополичої кафедри спеціальним декретом за «двоєженство».

Документи свідчать, що двоєженцем був не тільки митрополит Онисифір, але і єпископи, яких він висвячував.

«У духовному стані умножилися безлади при худому пастирстві Київського і Галицького митрополита Онисифора (Дівочки), двоєженця і людини віри сумнівної. Він дозволив єпископам бути двоєженцями, а іншим єпископам жити з дружинами, не зважаючи на чернечі обітниці».

Через 50 років митрополитом став Петро Могила. Він був змушений боротися не тільки проти унії, але й проти двоєженства серед священнослужителів. Та ця боротьба не зробила попів менш пристрасними. В українській літературі важко зустріти безгрішного попа, а от карикатурних образів хоч греблю гати. Першим посміявся над священниками Микола Гоголь, засунувши дяка в мішок Солохи. Остап Вишня в усмішці «Чудака, їй богу», якою зажив собі літературної слави, мабуть, найкраще висміяв слабкість попів до жіночої статі.

Та перелюби й подружні зради обернулися «карою господньою». Саме так люди назвали сифіліс, який почав поширюватися на наших землях з кінця 16 століття. Війни, розпуста панівної верхівки, темність соціальних низів і нерозуміння природи хвороби призвели до її поширення як у містах, так і в селах.

Постійне зростання кількості хворих підштовхнуло в 19 столітті імператора Миколу I до думки, що дозвіл на відкриття публічних будинків і контроль за ними дозволить приборкати хворобу. Але розвиток економічних відносин інтенсифікував рух робочої сили. Сезонні робітники, захворівши на сифіліс у місті, поверталися додому й заражали домашніх. Трагічну картину дуже добре зобразив Панас Мирний в «Повії».

У 1884 році в Київському університеті почала діяти кафедра шкірних і венеричних хвороб. Але ще двадцять років людство не могло виявити збудника та знайти правильні ліки. Тож сифіліс поширювався й далі. У російських губерніях на нього хворіло до 2% населення. Київська й інші українські губернії на їхньому тлі були трохи краще, але це порівняння доволі умовне. Особливо багато хворих було серед військових. У різні роки в російському війську виявляли від 5 до 10% людей з сифілісом — це означало справжню епідемію.

Публічні будинки тільки сприяли її поширенню. Приблизно 40% повій у публічних домах хворіли на сифіліс. Але спеціальні комісії контролювали тільки повій, а не їхніх клієнтів. Звичайно, проституція існувала й поза легальними публічними домами, і що дешевша та доступніша була повія, то більше клієнтів вона заражала. Імовірно від повії заразився сифілісом Володимир Винниченко. Свій досвід він використав для написання «Заповіту батькам» та інших творів.

На традиції шлюбу вплинув розвиток преси, адже тепер можна було легко зруйнувати репутацію будь-якого ловеласа. Хоч позашлюбні звʼязки не зникли, їх стали більше засуджувати. І що більше суспільство наголошувало на чистоті шлюбних звʼязків, то активніше минуле обростало міфами про «святу» Русь і віковічні сімейні традиції.

Сподобалася стаття? Подякуй автору!

   

Читайте також: Без сімʼї та онанізму: як київські комсомольці вирішували статеве питання;

Не для всіх: будинки, в яких жила радянська еліта в Києві;

Гроші давати — Київ будувати: як донатили козаки;

Зроблено в Києві: топ товарів, за якими їхали звідусіль;

Діди руйнували: як радянські вандали нищили наші пам’ятки.