Якою має бути позиція держави щодо російської літератури? Що робити з численними пам’ятниками Пушкіну? А з російськими книжками в публічних бібліотеках? Вікенд розпитав про це видавців і літераторів.
Ілля Стронґовський
поет, співзасновник видавництва «Видавництво»
— Я не розрізняю російську літературу, культуру та взагалі російське все. Власне, вони самі його не розрізняють. Рашизм постачається в найрозмаїтішому пакуванні — від яскравих мітів про мультимільярдерів у Лондоні до поневолених імперією народів, які стабільно перетворюються на добриво для нашої землі. Російська культура на цьому графіку займає більш гламурну позицію, продовжуючи переконувати світ, що награбовані скарби — її давня історія, а геноцид окупованих народів дав розвиток творчості про загадкову російську душу.
Завдяки успіхам України — як на полі бою, так і в дипломатичному просторі — вперше за тисячу років світ починає бачити правду. А правда така, що нема російської культури, є пропаганда рашизму. Нема російських митців — є спектр пропагандистів рашизму. Усі російські здобутки — це століття вбивств, тортур, ґвалту й крадіжок.
Відповідно продовжувати толерувати пропаганду рашизму в книжковій формі має бути так само неприйнятно, як і толерувати сам рашизм і його здобутки. Є обставини та лабораторії, в яких вузьке коло дослідників мало б препарувати рештки цього монструозного непорозуміння, зрештою, це не перший кривавий режим в історії й, на жаль, не останній. Нам є на що спиратися, але це точно не має бути частиною нашої ідентичності.
Тому вся продукція з Росії, зокрема й книжкова, має бути цілковито забороненою. Усі літератори, які досі толеруються нашими шкільними та університетськими програмами незалежно від періоду, мають бути цілковито вилучені. Усі мітки окупанта на нашій території — топоніми, пам’ятники та інше, — теж необхідно усунути: давніші зразки — в музеї та скульптурні парки, новіші — на брухт і переробку.
Те ж стосується й російськомовних книжок і їх україномовних перекладів. Пушкін українською лишається Пушкіним. Я не уявляю масштабів російськомовної літератури в бібліотеках, але підозрюю, що це абсолютна більшість фондів і астрономічна вага макулатури. Це полиці, вкрадені в нашої літератури та нашої мови, які ми продовжуємо зберігати та навіть оберігати. Це стокгольмський синдром небачених масштабів.
Стосовно моєї власної бібліотеки, то, оскільки ми з родиною через війну виїхали з країни, я не маю доступу до тої її частини, яка знаходиться в Житомирі. Там і справді лишилося трохи російських книжок; більшості я позбувся ще 2014-го року, але лишив чимало поетичних збірок, антологій, автографованих творів авторів, з якими колись був особисто знайомий. Тривалий час ці книжки мені важили, по поверненні я радо їх приберу. Що робити з тотожним обширом білоруськомовної літератури, яку теж колекціонував, поки не вирішив.
Ольга Карі
письменниця
— Моя думка, якщо коротко: у школі російські твори не вивчати, пам’ятники толстоєвським позносити (часто згадую пам’ятник російському імператору, який припадає пилюкою в внутрішньому дворику музею Ханенків, і нічого, ніхто від того ще не вмер!), а якщо якийсь пам’ятник пушкіну раптом ну аж прям така мистецька цінність, що ой-ой (є серед них такі?), жалко-нищити-і-взагалі-ми-ж-не-варвари, то втуліть вже його в якийсь рефрижератор із «хорошими руськими», відправте разом з кульочками на батьківщину, а там хай вже самі розбираються!
Що ще? З бібліотек — російські книжки прибрати, віддати на вторинну переробку, а потім надрукувати на тому папері нові українські книжки — про оборону Маріуполя, Києва, Чернігова, правду про Бучу, чесні історії героїв Азовсталі. Але це якщо коротко. Бо, за великим рахунком, я розумію: подібний максималізм (хоча я його таким і не вважаю) вчергове підніме буйне виття з боліт на тему «чєм-вам-пушкін-неугаділ!». Попри те, що війна триває вже вісім років, а перші пекельні кладовища замучених і закатованих, вбитих, зґвалтованих, знищених бучан, ірпінців, бородянців ми побачили сім місяців тому, мусімо прийняти факт: «совковій ментальності» багатьох співгромадян і досі нічого ніде не тисне, на відміну від відсутності «Лукоморья під дубом» у шкільній програмі чи «Лускунчика» на сцені оперного. І конвульсивно чіпляються вони за ту Катерину так, наче то остання надія людства, а Одеса збідніє мало не на цілий Лувр за її відсутності, мертвою хваткою хапаються з тих булгакоєвських, наче шкільний курс літератури без них змарніє та вилиняє, залишивши по собі порожнє ніщо, ну й трохи там якогось Шекспіра.
Я вважаю, що російську літературу якщо й вивчати, то, боронь боже, не в школі. Бо, на жаль, ми ще маємо дуже мало вчителів, які здатні адекватно пояснити дитині, чим же нам «нє угаділі пушкін і лєрмантов», а без цього просто бездумно відчитати хай навіть один урок про «вєлікіх паєтав, каторіх должен знать каждий культурний чєлавєк», з моєї точки зору, це те саме, що влаштувати пікнік в Ізюмському лісі на місці недавніх могил. Російська література, особливо зараз, потребує дуже адекватного коментаря навіть для дорослої людини, не кажучи про дітей, про те, чому і як вона колонізувала українське мистецтво, нівелювала українську літературу, українську мову, а заразом просто нищила — морально й фізично її носіїв, і що з того вийшло. Без фахового коментаря, без знання історичного тла та хоча б базового розуміння загроз, які несе «російський мір», це буде нескінченно розмноження наративу про те, що у світі є якась «вєлікая літєратура» і решта літератур, чомусь не таких «вєлікіх», які мають хіба що скромно собі тулиться в тіні огогого-якого-пушкіна.
У моїй домашній книгозбірні ще є старі совєцькі російськомовні видання, але не тому, що вони мають для мене літературну цінність, а тому що були подаровані членами родини, з ними пов’язані спогади про дитинство, але на тому й усе. Досі не віднесла оті кілька книжок до книгарні, яка приймає їх на переробку, лише тому, що поки що наше помешкання має «воєнний вигляд»: якісь речі з початком війни пересувались, вікна барикадувалися, і в цьому розгардіяші я поки фізично не можу дістатися до антресолі, де ті книжки лежать. Але за першої нагоди вони залишать мій дім назавжди. А нові книжки російськомовні, чи навіть перекладені на українську, але від російських авторів не купую з 2014 року. Навіть ті, які мені дуже треба було прочитати по роботі, я втрималась від спокуси їх принести в дім, сказавши собі: «Нічого, обійдусь, пошукаю інші джерела».
А щодо пам’ятників скажу таке: коли з ніш на станції метро «Університет» приберуть всю цю мразотну «горьківщину» та «толстоєвщину», коли ми побачимо хоча б у столиці із сотню пам’ятників закатованим митцям Сандармоху, коли замість «вєртінських» і «булгакових» ми зустрінемо на туристичних маршрутах (не по «зажопьях»!) пам’ятники Аллі Горській, Василю Стусу, Юрію Шевельову, усім Косачам та всім, всім іншим «нашим», от тоді я погоджусь, щоб може років через сто ми повернулися до питання, чи треба в Україні ставити пам’ятники російським діячам, щоб із категоричною впевненістю відказати — ні, не треба.
Світлана Тараторіна
письменниця
— Позиція держави щодо російської літератури вже закріплена у законах України. Зокрема, у законі «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який регламентує використання державної мови у сфері книговидання та книгорозповсюдження. Закон передбачає, що не менше половини всіх виданих упродовж року видавцем назв книг має бути українською мовою, також не менше 50% назв книг, що продаються у книгарнях чи інших місцях розповсюдження, мають бути державною мовою.
19 червня Верховна Рада ухвалила закон про «Про внесення змін до деяких законів України щодо встановлення обмежень на ввезення та розповсюдження видавничої продукції, що стосується держави-агресора, Республіки Білорусь, тимчасово окупованої території України». Цей Закон передбачає як заборону ввезення російських книжок із країн-агресорів та тимчасово окупованих територій, так і заборону на розповсюдження раніше ввезених книг. Мова йде про книги, випущені РФ відразу після розпаду СРСР. Крім того, закон забороняє книги авторів — громадян РФ. Тобто, в сукупності з попереднім, цей закон сприяв би швидкому очищенню ринку від російської книги. Проте, на жаль, президент його поки так і не підписав. Користуючись нагодою, закликаю президента все ж таки звернути увагу на цей закон і якнайшвидше його легітимізувати.
Щодо шкільної програми. Напередодні початку навчального року була тривала дискусія про можливість/доцільність вивчення російськомовних текстів у школі. Зрештою, залишили кілька творів. Моя персональна позиція — шкільна програма має керуватися принципами доцільності. Ми маємо чітко розуміти, для чого дітям вивчати твори з російської літератури? Тому що вони мають високі мистецькі якості (на мою думку, залишені у програмі тексти, такими не є)? Мали чи мають вплив на українську культуру? Тому що автор народився/хрестився/якийсь час жив в Україні? Сьогоднішня програма відповідей на ці питання не дає. То чи не краще, поки їх немає та йде війна, взагалі не вивчати російські тексти у школі?
Тим більше, що світова література настільки багата та різноманітна, а шкільна програма така перенасичена, що тільки заради звільнення місця під щось вартісніше варто пожертвувати російськими текстами. До всього ми маємо розуміти, що навіть позірне вивчення російської літератури має супроводжуватися коментарями з галузі постколоніальних студій. Ми маємо пояснювати дітям, що таке імперська культура та чому в деяких українців досі до неї особливе ставлення, чому ми досі подекуди залишаємося в полоні міфу про «велику російську культуру». Насправді з російською культурою та сама проблема, що й з «другою армією світу». При близькому розгляді це набір імперських штампів, бажання стерти культуру підкорених народів, а у випадку з Росією ще й психотравматичний погляд на світ, коли «велика» дорівнює, «нехай загине світ, в якому немає Росії». Діти мають розуміти шкідливість цієї літератури для України.
З усієї російської літератури я особисто залишила б малоросійські тексти Гоголя в українському перекладі. І навіть ці тексти потребують коментарів. Гоголь обрав бути малоросом, але його геніальність виросла на українському ґрунті. Діти мають розуміти історичну зумовленість і водночас трагедію такого вибору.
Я не прихильник фізичного знищення пам’ятників. Ще з ленінами лунала думка, що всі його скульптури варто зібрати за колючим дротом в умовному парку радянського періоду. Але реальність така, що пам’ятники розплачуються за діяння тих, кому вони були присвячені, та за вчинки тих, хто ними надихалися. Імперія, як шкідливий самовпевнений кіт, мітила завойовані території своїми численними символами. А Пушкін — безперечний символ Росії. Навіть зараз завойовник разом із триколором повертає на старі місця скинутих українцями облізлих ленінів. Тому варіант з парком скульптур не пройде. Символи ворога мають бути знищені.
Тому, хоч і не поділяю руйнівних ініціатив (на мою думку, краще б пам’ятники прибирали уповноважені державні структури), розумію, що пушкінопад неминучий. Коли ворог цілить у музеї, бібліотеки, школи, коли до Києва їде прошитий кулями пам’ятник Сковороді, а у голові Шевченка з Бородянки зіяють дірки від зустрічі з окупантами, пам’ятники російським символам мають впасти.
Що ж до російських книг у приватних бібліотеках, можу поділитися власною історією. Я виросла в Криму. Усе моє дитинство мама дбайливо збирала книги. Здебільшого російські, які на півострові були значно доступніші за українські. У 2015-му, коли моя мама втекла з Криму до Києва, одне з небагатьох надбань, що їй вдалося вивезти, — ці книги. Але 24 лютого вона сама попросила мене зняти їх з полиць. Частину ми з легкою душею передали на макулатуру. Частина досі залишається в коробках, і не думаю, що колись ми їх звідти дістанемо. У часи, коли від ворожих обстрілів тисячі шкіл, лікарень, бібліотек залишаються без світла та опалення, російськомовна література може прислужитися. Стати, наприклад, палетами. Або щитами для вікон, щоб у разі обстрілів скло залишалося у російських книжках, а у не головах українців.
Що стосується публічних бібліотек, я думаю, що у центральній бібліотеці країни могла б залишитися комірчина з такими книгами, щоб дослідники майбутнього знали, з чим ми мали справу. Це для тих, хто колись захоче зрозуміти, звідки беруть витоки російсько-імперського міфу, оцього руського міру, який прагне знищувати, підкорювати та володіти. Усі відповіді у мільйонних тиражах толстоєвських. Але районні, міські й інші публічні бібліотеки також мають переглянути свої фонди. Тут знову нагадаю про палети.
Але якщо без жартів, війна — це стиснутий час, нема коли плекати сентименти юності, молодості. Ми маємо усвідомити, що любов до російської літератури — це нав’язана імперією омана. У нас просто не було альтернатив, читали те, що нам впихували у голові. Тепер перед нами весь світ і його надбання. А головне — українська книга. Українська культура не менш багата за будь-яку іншу. Питання у нашому незнанні її скарбів. У нав’язаній меншовартості, у тому, що імперія завжди голосніше кричить про себе, ніж підкорений. Але обстріли ворожої артилерії перекрили ці крики. Ми маємо знищити у собі російську культуру, російську мову, звільнитися від нав’язаного, відчути себе вільними, а тоді вже оцінювати власну та інші культури.
Олексій Ерінчак
засновник книгарні «Сенс»
— На мою думку, позиція держави щодо російської літератури має бути такою: ми не вітаємо, не підтримуємо та не популяризуємо нічого російського. Зокрема й літературу.
Протягом війни з Росією все, що так чи інакше повʼязано з цією державою, має бути переміщено на такий собі «штрафний майданчик». Після перемоги будемо розбиратись, що з того потрібно нашій культурі, а що ні.
Затягування процесу тільки поглиблюватиме конфлікти в суспільстві. Рано чи пізно хтось почне вирішувати це самостійно, як сталось з пам’ятником Пушкіну біля нашої книгарні.
Російські твори в курсі шкільної зарубіжної літератури треба прибирати. У світі немає дефіциту крутої літератури, яку варто читати та вивчати в школі. Тому триматися за російські твори не бачу ніякого сенсу.
Російські книжки в публічних бібліотеках хай собі будуть. Рано чи пізно попит на них впаде. А якщо не впаде, то книжки стануть настільки «зачитаними», що зникнуть самі собою.
Якщо книжка світової класики є в якісному українському перекладі, то її аналог російською з бібліотеки має бути вилучений, як непотрібний та щоб не займав місця. Якісна пропозиція сформує й попит. В Україні немає людей, які не можуть читати українською.
У моїй приватній бібліотеці немає російських книжок. Я вже понад вісім років не купую та не читаю видане російською, а всі книжки, які мав, давно розійшлися по знайомим, їхня доля мені нецікава.
Михайло Назаренко
літературознавець, кандидат філологічних наук, доцент, фахівець із російської та української літератур.
— На щастя, ані держава, ані суспільство не повинні мати єдину думку щодо будь-якої літератури. Навіть російської. Навіть української.
Російська література (ширше — культура) є однією з літератур (культур) світу, окремі представники якої справили значний вплив на інші літератури світу, зокрема на українську. Проблема й провина російської культури — в тому, що вона навіть не намагалася відрефлексувати власну імперську природу, що й призвело її, а разом із нею й суспільство, і державу, до нинішнього фашистського стану. Зауважу, це не означає, що кожен представник цієї культури є автоматично зараженим імперською чумою. Але здорових меншість, і якраз вони рефлексують і розуміють, що таке колективна відповідальність.
Під час війни російська культура має бути предметом досліджень фахівців: ми маємо розуміти їхні базові культурні механізми (вони ж наші, на щастя, не розуміють зовсім). Публічні й колективні заперечення «толстоєвських» натомість не потрібні зовсім. Певен, що рано чи пізно російська література стане тим, чим і має стати — однією з багатьох. Не тією, яка затуляє для нас усі інші. Не тією, саму пам’ять про яку треба стерти. Однією з багатьох. З пам’яттю про те, що саме російська імперія та її культура робили на наших теренах.
Принаймні під час війни й мови не має бути про те, щоб російська літератури лишалася у шкільній програмі. В університетській філологічній — тією мірою, якою російська стала частиною світової й важлива для розуміння історії вітчизняної культури. Бо для розуміння Боровиковського потрібно знати Жуковського, «Вальдшнепів» Хвильового — романи Достоєвського і навіть ранньої Лесі Українки — Надсона. Так само, як необхідно знати Міцкевича, Пшибишевського, Гауптмана тощо. Що буде після війни — подивимося.
За можливістю, всі твори треба читати в оригіналі. Але зрозуміло, що сьогодні мало хто з учнів зможе читати Шекспіра англійською. Це означає, що школи мають бути забезпечені якісними перекладами, яких переважно вистачає. Проте лакуни досі є, їх треба заповнювати.
Безумовно, пам’ятники Пушкіну (чи — в останні роки в Києві — Ахматовій) були засобом маркування російського імперського простору. Зрозуміло, що пам’ятники українським діячам культури в міському, та й не тільки міському просторі значно важливіші. У Києві — Нечуй-Левицький, Чикаленко, неокласики, Стус… Де вони? Лише кілька меморіальних дощок і пам’ятна стела Стусу. Цього замало.
Що робити з «Пушкіними»? Це залежить від багатьох факторів. Ті пам’ятки, що мають художню або історичну цінність, варто передавати музеям, як-от бюст, встановлений у Києві 1899 року — що важливо, за ініціативою знизу, а не наказом держави. Скажу більше: вважаю необхідним їх залишити в місцях, безпосередньо пов’язаних із їхніми життям і творчістю, як-от Булгакова на Андріївському узвозі, а Пушкіна в Одесі. Натомість три «Льва Толстих» у центрі Києва — вулиця, площа і станція метро — не потрібні зовсім.
Хотілося б вірити, що на дев’ятому році війни в наших бібліотеках не залишилося книжок Лук’яненка чи Прилєпіна. Тобто питання насправді в тому, що робити з умовними чи цілком конкретними «Пушкіним», «Львом Толстим» чи «Стівеном Кінгом у московських виданнях». Ми можемо всього цього позбутися й лишимося без чималої частини світової класики. Можна вдавати, що Фолкнеру, Томасу Манну і Хвильовому Достоєвський був потрібен, але ми, бач, його вже переросли, але це якось непереконливо. Не забуваємо, втім, про заклик Манна «Достоєвський — але в міру».
І, на жаль, досі багато важливих книжок або не перекладено українською взагалі, або з російської («дякую» видавництву «Фоліо»), або так, що краще б не перекладали взагалі. І це поряд з абсолютно першорядними роботами українських перекладачів — класиків і сучасників: «Дон Кіхот» Миколи Лукаша й Анатоля Перепаді, сонети Шекспіра в перекладах Ігоря Костецького, Верлен в перекладах Григорія Кочура, Рільке в перекладах Мойсея Фішбейна, «Гобіт» Олександра Мокровольського… Не всі з них легко знайти в публічних бібліотеках, і це, звісно, ганьба. Тому треба відбирати справді потрібне, перекладати, видавати й передавати в бібліотеки те, чого ми досі не маємо.
Я — історик російської, української та англомовних літератур, тож, звісно, в моїй домашній бібліотеці багато російсько-, україно- і англомовних книжок, і художніх, і фахових. Намагаюся залишати на полицях оригінали найулюбленіших і найважливіших творів та їхні найкращі переклади. Взагалі, як казав сто років тому Зеров, — «а що Шкловського мені приємніше читати, ніж Коряка, а Ейхенбаум мені у двадцять разів приємніший, ніж Загул, — то це тому, що Шкловський з Ейхенбаумом будять думку, стимулюють її, витончують моє сприйняття літературного факту. А Коряк з Загулом видаються просто немудрими зубряками немудрих молитовників». Тож «Коряка і Загула» — тобто примітивних, непрофесійних, але дуже гучних псевдофілологів — у мене на полицях немає. Натомість є Тинянов і Лотман, Барт і Еко, Зеров і Шевельов.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Таємниці КДБ, Цукерберга та хірурга: 8 новинок від Vivat;
Премія за війну: як перемагали в літературі;
Книжки, пуфи та розваги: 5 улюблених бібліотек Києва;
Історії та вигадки: які книжки про Київ почитати;
