Код Яновського: любити наш степ і гидувати росліт

Спілка письменників шельмувала його, влада вимагала підкоритися російському впливу. Але він залишався собою та відмовлявся рівнятися на росіян. Історик Олександр Вітолін пропонує забути суперечки про Булгакова та згадати нашого Юрія Яновського.

Хоч наш літератор Юрій Яновський значну частину творчості присвятив бойовищам у степах на півдні Україні, але сьогодні він не має й десятої частини тої уваги суспільства, яку має Булгаков.

Культ Булгакова та жевріння пам’яті про Яновського — це результат того, що сто років тому Яновський лише в листах до Миколи Хвильового міг дозволити собі критикувати російських класиків: «Я вас хочу зрозуміти. Може, це тому, що любите ви Тургенєва й Достоєвського? Може, граф Лев Толстой захопив вас своїми суходільними монументами? Я ніколи не любив їх читати. «Хаджі-Мурат» у Толстого та «Записки из мертвого дома» у Достоєвського — тільки це на мене справило вражіння. Любив я англійців та американців. Їхні твори правили мені за вікно до великого світу».

«Любив я англійців та американців» — невинна в наш час фраза за радянських часів розглядалась як зрада. Критики пильно слідкували, щоб письменники не відбивалися від загалу, нормою вважалося вибудовувати зв’язки з російською літературою. Сам Яновський подібні підходи розглядав як провінціалізм: «Сьогодні мені передали, що в «Літературній газеті» Київського ВУСПП хтось ізгадав за цю книжку. Ізгадав як жалюгідний провінціял. «Англія — морська країна, значить, там можна писати про море, — сказав він, граціозно зіпершися на пужално, — а Україна — край не морський — значить ніззя». Як вам подобається діялектика? Далі цей провінціял наївно згадує, що декотрі з віршів моїх нагадують Асеєва й Ґумільова — розміром. Я поважаю Асеєва, але чому провінціял не звернеться до більших майстрів: Едґара По, Теннісона, Бровнінґа, Шеллі, Кіплінґа? Незвичайні мистці, володарі романтичного слова, я читав їх із захопленням. Треба перш, ніж братися до критики навіть слабої книжки (а свою я, без скромности вважаю за слабу) — треба почитати західню літературу».

При цьому захоплення Яновського західною літературою не затьмарило йому розум, і він не став цуратися свого українства. Як ніхто інший, він сповідував заповіт Шевченка — «і чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь».

«Чотири шаблі», написанні під впливом отамана Тютюнника, стали одним із найсильніших творів Яновського. І коли автор перемістив свого головного героя в Париж, то замість захоплення той тужив за українським степом: «Остюк пригадав чисті степові озера, і йому здалося, що він бачить у Сені морду свого «Фльоріди». Місто затискало в лапах Остюкову степову душу, обламувало його крила і обмежувало розмах очей. Вітри над Парижем дмухали чужі й нерівні, сонце сходило за хмарами і лягало в дим вечорів. Остюкові іноді хотілося промчати вулицями міста зі своєю непереможною кінною бригадою, блиснути клинками серед веселих темпераментних натовпів і свиснути — крикнути степовим покриком, щоб зникло заворожене місто і повстала чудесна, мудра ковила».

Яновський дозволив своєму герою насолодитись джазом, але і тоді він не міг не згадати бандуру: «На його честь зараз же заграв джаз. Остюк пив потрохи вино, як пив він його колись із французької фляги після Успенівки, і думав про музику. Слухаючи сольо на банджо, він пригадав бандуру, яка водилася в його полках. Бандура була кращою за банджо. Бандура брала серце безліччю сухих, коротких та болючих звуків. Її породив степ, вона передає трохи одноманітний гомін його, вона співає, як мужній і скромний степ. Їй припадало завши співати про неволю і поневолення цілого народу, вона примітивна, як і кожна печаль. Остюкові не подобається банджо. Зате флексто і цугсфлейта Остюка зачаровують. Підкреслюючи металічні тембри джазу, ці інструменти вивершують їх, закручуються спіралями і облітають кафе. Так Остюкові здається. Він жалкує, що не запровадив джаза у своїх бригадах. Це справді музика енергії, машин і пристрастного безуму. З такою музикою кожен ескадрон бився б, як цілий полк, — подумав Остюк і вийшов з кафе та пішов бульваром далі».

На якусь мить француженки вразили Остюка: «Жінки поминали його, сяяли оголеними руками. Жіночі голови щебетали і кликали. Голоси чудово гаркавили, літера «р» переливалася в ніжних жіночих устах, як мелодійна пісня води. Коли жінка сміялася, вона, здавалось, тримає в своїх руках пів земної кулі. Маршал пожалкував, що його нарід не мав таких жінок. Його країна — країна плідних матерів. Печальна матір вирощує дітей, годує молоком і колише безліччю добрих мелодій. Та на старість немає кому її годувати — пішли сини в найми і соромляться матерніх пісень. Остюк пригадав своє жіноцтво — його доля була терпіння. З народження до смерти працювати в полі і вдома, молитися і плакати, класти життям за дітей, ледве розцвівши — бути вже безіменною річчю — таку жінку мав маршалів нарід».

Але вже зовсім скоро, він розчарувався і став захоплюватися українськими жінками ще більше:

«— Ти вбила свою дитину, — сказав Остюк і одвернувся од жінки на хвилину, — і мою дитину також. Я не піп, і мені немає діла до гріха. Але моя батьківщина — країна плідних матерів. Мій нарід — немає в світі більш плідного народу. Ти не сказала мені й слова і загубила дитинча. Ти маєш право так діяти, і я заховав невимовний біль в собі. Дітей убивати не можна, Льоретто, — це загибель для народу.

— Воно загубило б моє життя, Мішель, — одповіла жінка.

Остюк пригадав своє захоплення з краси парижанок і жахнувся того, що краса та мертва і неплідна. То ходили вулицями трупи, нафарбувавши губи і прикрасивши обличчя. Усміх з’являвся на губах їхніх, але то був усміх, що загине з красунями. Та гаркава, граціозна й мила мова не покладеться в дитячі уста, бо діти тисячами котяться з брудних каналізаційних труб дном мутної Сени. «Ні, не треба нам таких жінок, — зідхнув Остюк, — хай живе одвічна страдниця Матір!»

«Чотири шаблі» Яновського змогли причарувати навіть українську еміграцію. Книгу стали перекладати, що розсердило радянську владу. Популярність занадто талановитого й занадто українського за духом твору не відповідала справжнім поглядам радянської влади на українську культуру. Яновського почали нещадно критикувати та переслідувати. Найчастіше його порятунок у найлихіші роки сталінізму приписують позитивному відгуку Максима Горького на його творчість. Бо для порятунку необхідно було мати російське схвалення!

Французький письменник Луї Арагон довго вірив в ідеали соціалізму та був знайомий з творчістю Яновського, навіть зустрічався з ним під час візитів в СРСР. Луї Арагон побачив окремий шлях української літератури в радянській системі. Згодом він переклав «Вершників» французькою, написав вступне слово до них і назвав Яновського українським Геродотом.

Що ж врятувало Яновського? Точно не знайомство з Арагоном. Можливо, йому просто пощастило? Репресивна система тоталітарної машини діяла за власною логікою: планові посадки, планові помилування й навіть планові внутрішні чистки. Ніхто не міг бути впевнений, хто завтра опиниться ворогом народу.

Плановість радянської системи Яновський знову відчув на собі в 1947 році, коли радянський партійний діяч Лазар Каганович вирішив нагадати Спілці письменників, що література має бути або талановитою, або українською за духом, а поєднання таланту й українськості буде розцінюватися як ворожа вилазка. Олесь Гончар барвисто описав розлюченого Кагановича: «Червонопикий, розлючений, як різник, метався по сцені, лаявся, а Хрущов сидів мовчки, ніяково, втупивши очі в стіл».

Письменники, яких оминула лиха доля, теж мали затаврувати своїх колег по перу. Миколі Бажану та Гончару довелося також взяти участь у шельмуванні. Олесь Гончар пізніше виправдовувався, що йому вдалося оминути критики «Вершників» (які були справжньою причиною утисків Яновського) й зачепив лише по-справжньому літературно слабкі твори.

Водночас і Бажан, і Гончар, яким довелося картати Яновського, приховували своє справжнє ставлення до «великої російської літератури». Пізніше, в безпечніші роки, Олесь Гончар занотував у щоденнику: «Був у Бажана. Говорили про Достоєвського (він теж його зараз читає), розповів, що з молодих літ автор цей викликав у нього своїми романами болісне, просто таки мазохістське почуття. І ще розповів, що Блок був українофобом. Для мене це новина, — досить неприємна! Нібито відповів Горькому хамським листом, коли той запропонував щось для збірника перекласти з українських поетів (здається, Франка). Отакий інтелігентик. А наші перед ним стеляться без усякої міри.

Однак ось — знову ж у зв’язку з ювілеєм Достоєвського — скільки гвалту в пресі «о всечеловечности как о сущности нашего национального (читай — великоруського) самосознания», скільки пихи чванства, розбалакувань «о вселенской миссии», «о превосходстве русской культуры над всеми другими». І пишуть це ті, котрі називають себе інтрнаціоналістами! Позатикали носи й не чують, як смердить від їхніх розглагольствувань звичайним шовінізмом, пошлим, тупим, допотопним.

Втративши сором, товчуть і товчуть про свою винятковість, вищість, перевагу над всім іншим, хто поза межами небесної імперії. Не бачите навіть тих, хто поруч, не здатні відчути, чим живуть ваші ж брати єдинокровні, до їхньої мови й пісні глухі, а товчете про «всечеловечность», про місію винятковості. А чи не краще б замість цієї інтелігентської базіканини, від якої так і тхне расистською маячнею, і китайською, і всякою іншою, — та більше б справжньої уваги й поваги до тих, хто з вами зв’язав свою долю, хто й справді дорожить почуттям братерства, котре до речі, завжди означало і взаємність, і рівність теж».

Тепер настав час, коли про гримаси та мармизи «великої російської літератури» можна говорити вголос. Головне в гонитві, хто голосніше вкаже напрям росіянам, не забувати шанувати власних класиків.