Премія за війну: як перемагали в літературі

Одні письменники пишуть про війну та здобувають визнання, ніколи не воювавши, а іншим доводиться скуштувати всі лиха: голод, холод, воші, поранення, смерть друзів. Історик Олександр Вітолін згадує літераторів, чиї твори про війну отримали нобелівську премію.

Генріх Сенкевич

Генріх Сенкевич народився в польсько-литовській родині дворянського походження. Ще в шкільні роки проявив хист до мови й літературі. Через відсутність коштів йому довелося кинути навчання в університеті й почати кар’єру в журналістиці. Доволі швидко він заявив про себе як про здібного журналіста. Згодом Сенкевич опублікував перший роман, який отримав схвальні відгуки. Скоро письменник, який не зміг закінчити навчання, вже читав лекції у Франції та Італії.

У 1882 році він видав роман «Вогнем і мечем». У цей період у Польщі вирували політичні пристрасті, патріоти чинили опір російському імперіалізму. Подібні настрої сформували запит на актуальну літературу. У таких умовах «Вогнем і мечем» деякі критики розносили за втечу в минуле. А от читачі історичний роман оцінили.

Автор відповів критикам, що звернувся до минулого, щоб показати часи, коли поляки були в іще більшій скруті. Таким чином він хотів дати надію на кращі часи. «Потоп» і «Пан Володийовський» завершили історичну трилогію та зробили Сенкевича відомим за межами Польщі. Тоді він написав романи на актуальні теми «Без Догмата» та «Родина Полонецьких».

Після цього Сенкевич повернувся до історичних романів, написавши «Камо грядеши» і «Хрестоносці», які примножили його літературну славу. У 1905 році Сенкевич отримав нобелівську премію. Після смерті літературна слава автора продовжувала жити, а його історичні романи отримали екранізації.

Вернер фон Гейденстам

Шведський письменник Вернер фон Гейденстам отримав нобелівську премію в 1916 році. Існує думка, що того року її міг отримати Іван Франко, але він помер, а премію вручають тільки живим. Проте Франко встиг перекласти оповідання «Шведи на Україні», «Чиста біла сорочка», «Гляди, отсе мої діти» з книги «Воїнів Карла XII» Гейденстама. Схоже, він цінував прозу шведа, як і нобелівський комітет.

З погляду сьогодення можна сказати, що «Воїни Карла XII» дадуть фору Джорджу Мартіну в кровожерливості. Герої Гейденстама лають свого короля, а потім заради нього замерзають, падають під градом куль, пронизані піками, посічені шаблі і навіть гинуть від спраги під палючим сонцем. Часом смерть воїнів Карла XII пронизує буквально все оповідання, як «Чиста біла сорочка» та «Подивися, це мої діти!» А от портрети Карла XII, Петра I та Мазепи українців неабияк можуть здивувати. Замість «забронзовілих» героїв, до яких ми звикли в нашій літературі, автор змальовує їх мало не божевільними авантюристами. Але це не «зрада», а результат відсутності травматичного досвіду бездержавності у шведів і, як наслідок, спокійніше ставлення до недоліків можновладців.

Вінстон Черчилль

Вінстон Черчилль у дитинстві не подавав великих надій. Він обрав військове училище, як робив багато хто з представників британської знаті тих часів. Якщо родина не розкошувала, то військова служба забезпечувала майбутнє, а якщо в родини були зв’язки, то це був шанс зробити кар’єру. Войовничість, яку культивувала імперія, давала щедрі плоди в душах парубків.

Після училища Вінстон Черчилль із задоволенням вирушив на війну на Кубі. До його обов’язків входила перевірка боєприпасів і написання статей для газети. Але на війні ніхто не може бути в безпеці, й Черчилль ледь не загинув. З Куби він вирушив до Індії, звідки надсилав статті та привіз книгу «Малакандська польова армія», якою заявив про себе як про письменника.

З’явися шанс на політичну кар’єру, але війна все ще захоплювала Вінстона. Служба в Судані дала матеріал для книги «Річкова війна». Далі письменник, політик і воїн вирушив в Африку на війну з бурами. Потрапив у полон, але зміг втекти й повернувся до Британії героєм.

У 1900 році Черчилль потрапив у парламент від консервативної партії. Так почалася його велика політична кар’єра. У 1917-му він одразу розгледів небезпеку комуністичної доктрини й узяв курс на боротьбу з більшовизмом.

Перевіркою для Черчилля стала Друга світова війна. У боротьбі з Третім рейхом йому довелося об’єднатися з ненависними комуністами. Можливо, вимушена зміна риторики та новий образ Сталіна як «доброго дядечка Джо» вплинув на настрої робітничої Британії та спричинив поразку консерваторів на повоєнних виборах. Але Черчилль продовжив активну політичну діяльність на міжнародній арені.

У 1953 році він здобув Нобелівську премію в галузі літератури. Нагородження Черчилля вважають одним із найрезонансніших і ангажованим. Є свідчення, що спершу йому планували вручити премію миру. Але тоді ще не було практики нагородження можновладців, які самі брали участь у війнах. Премію миру для Черчилля не зрозуміли б не лише поборники британського імперіалізму, від неї міг відмовитися й сам Черчилль, який не цурався свого військового минулого. Тому політику вручили премію з літератури, хоча раніше нобелівський комітет визнав його роботи недостатньо цінними.

Ернест Гемінґвей

Дев’ятнадцятирічний Ернест Гемінґвей вирушив на італійський фронт Першої світової, записавшись водієм від американського Червоного Хреста. Під час евакуації поранених сам отримав важкі поранення в ноги. Після одужання Гемінгвей повернувся до США героєм із травмованою психікою.

Коли скінчилася війна, Ернест знову зайнявся журналістикою, якою захоплювався зі школи, але письменництво поступово перемогло. Роман «Прощавай, зброя!» приніс молодому автору визнання. Громадянська війна в Іспанії змусила Гемінґвея повернутися до журналістики й дала матеріал для наступного всесвітньо відомого твору «По кому подзвін».

У 1939 році Гемінґвей оселився на Кубі та мешкав там під час Другої світової війни. Він намагався ловити німецьких шпигунів, потім почав «полювати» на підводні човни. Топити підводні човни він збирався за допомогою гранат і рибацького катера «Пілар». Біографи радіють, що Гемінґвей за два роки так і не «вполював» жодної підлодки, інакше він навряд чи залишився б живим. Як би комічно не виглядало «полювання» на субмарини, але під час висадки союзників у Нормандії Гемінґвей уже не грівся під кубинським сонцем, а писав репортажі з фронту.

1954 року Ернесту Гемінґвею присудили нобелівську премію за повість «Старий і море». Гемінґвей подякував і зазначив, що є більш гідні письменники. Навіть на банкет він не з’явився, а американський посол у Швеції зачитав промову від його імені, де були такі слова: «Жоден автор, який знає великих письменників, що так і не отримали премії, не може відчувати нічого, крім смирення. Немає потреби перераховувати імена — кожен з нас, згідно з власними знаннями та сумлінням, може укласти свій власний список письменників, гідних цієї нагороди». Після самогубства видатного письменника світ побачив роман «Острова в океані», в якому нобелівський лавреат використав свій «кубинський досвід» полювання на субмарини.

Генріх Белль

Генріх Белль народився в кайзерівській Німеччині, трохи не загинув у Третьому Рейху та прославився у ФРН. У 22 роки його забрали з університетської лави до лав вермахту. Під час Другої світової піхотинець Белль воював на українському фронті та чотири рази був поранений. А ще неодноразово намагався симулювати, щоб уникнути служби. Врешті решт Белль потрапив у полон до американців і після кількох місяців повернувся додому.

У 1947 році Белль почав друкуватися. Він належав до літературної групи, яка прагнула живо реагувати на актуальні проблеми повоєнної Німеччини. Але час від часу письменник Белль звертався до військової тематики. Власне осмислення служби у вермахті теж можна віднести до актуальних тем. Белль зображував німецького солдата, який був одночасно й зачинщиком війни, й жертвою. Це, разом із критикою порядків нової Німеччини, сподобалося СРСР. І Генріх Белль став другом Радянського Союзу. Під час одного з візитів він почув: «Ми з вами здається воювали на одному фронті. Добре, що я вас не вбив».

Під час придушення Празької весни Генріх Белль опинився в самому центрі подій. Після цього його відносини з СРСР зіпсувались. Він став звертати увагу на «вільні» переклади його творів радянськими видавництвами. Тоді радянські спецслужби показали іноземному гостю справжню «дружбу»: за ним відверто стежили, заважали нормально проводити час. Дійшло до того, що письменник із діабетом не отримував необхідну їжу. Загроза інсулінової коми все ж змусила КДБ отямитись. Згодом письменнику вдалося покинути СРСР. Але Белль ще попсував радянській владі нерви, турбуючись про долю Василя Стуса.

У 1972 році Белль отримав Нобелівську премію та здивувався, чому її не отримав Ґюнтер Ґрасс. Це нагородження дехто вважає кон’юнктурним. Нобелівському комітету треба було продемонструвати німцям, що вони знову рівні серед рівних. І в цьому випадку позиція жертви й водночас зачинщика війни, яку проповідував Белль, подобалася Нобелівському комітету. Чи справді Беллю дали премію за те, що він «хороший німець», чи таки за внесок в літературу, вирішуйте самі. Проза Белля легка для читання та доволі цікава, але все ж таки їй далеко до багатьох письменників, яким не пощастило отримати Нобелівську премію з літератури: Еріха Марія Ремарка, Курта Воннегута, Джеймса Олдріджа, Олдоса Гакслі, Уласа Самчука.

Ґюнтер Ґрасс

Ґюнтер Ґрасс, який на думку Белля точно заслужив премію з літератури, отримав її аж у 1999 році. На відміну від Белля, Ґрасс вступив до юнгфольку, потім до гітлерʼюгенду. З огляду на це військова служба Ґрасса виглядає цілком закономірною (як і те, що йому дали премію пізніше за Белля). Як і Белль, Ґюнтер потрапив до американського полону та звільнився завдяки вивиху плеча. Тільки побачивши концтабір у Дахау, письменник втратив політичні ілюзії.

У 1959 році вийшов його дебютний роман «Бляшаний барабан», в якому автобіографічні й історичні факти автор поєднав із сюрреалістичними фантазіями й рефлексіями. Головний герой — трирічна дитина, яка спостерігає за Німеччиною тридцятих і сорокових років і відмовляється дорослішати. За двадцять років екранізація роману отримала «Золоту пальмову гілку» Каннського фестивалю та премію «Оскар». Після «Бляшаного барабана» Ґюнтер Ґрасс швидко написав «Кішка і миша» та «Собачі роки», які стали єдиною трилогією.

Сюрреалістична подача подій, які довелось пережити цілому поколінню, стала частиною стиля автора. А талант Ґрасса визнали не лише німецькі читачі, а й увесь світ. При цьому сам письменник казав: «Я не жива совість і не поводир. Я просто людина, яка розповідає про страхи та ілюзії свого покоління».

У 1999-му Ґрасс нарешті отримав Нобелівську премію, через три роки очолив рейтинг німецьких інтелектуалів. А в 2006 році у автобіографічній книзі «Цибулина пам’яті» розповів про свою службу в СС. Звичайно, розгорівся скандал. Дехто вимагав повернути нобелівську медаль, а Лех Валенса — відмовитися від титулу почесного громадянина польського Гданська (Ґюнтер Ґрасс народився там, коли то було вільним містом Данціг). Ґюнтер Ґрасс заявив, що не був причетним до воєнних злочинів, але зробив помилку, коли не ставив питань про те, куди зникають люди.

Світлана Алексієвич

Світлана Алексієвич народилась у 1948 році в місті Станіславів (тепер Івано-Франківськ). Після закінчення військової служби батька родина переїхала до радянської Білорусі. Робота в журналістиці сформувала особливий стиль Алексієвич. В її книгах немає вигадок, усі герої справжні. Перша книга «У війни не жіноче обличчя» не виходила два роки, поки не почалися процеси перебудови. Письменницю-журналістку звинуватили, що книга пронизана настроями пацифізму, натуралізму, в ній відсутня героїзація радянських жінок. Військову тему продовжили книги «Останні свідки. Соло для дитячого голосу» та «Цинкові хлопчики». Остання розповідала про війну в Афганістані. «Чорнобильська молитва» привертає увагу до України. «Час секонд-хенд. Кінець червоної людини» є спробою препарувати «людину радянську».

Нагородження Алексієвич нобелівською премією у 2013 році в Росії та Білорусі вирішили не помічати, хоча творчий шлях авторки й тематика книг тісно пов’язані з цими країнами. Хоча книги Алексієвич пронизані критикою радянською системи, авторка продовжує сповідувати певні ідеологічні штампи радянських часів. За це її часто критикують небайдужі українці. Проросійські (але не пропутінські) погляди Алексієвич в умовах війни також не толеруються українцями. Попри окремі непорозуміння, нобелівська лауреатка з Білорусі підтримує Україну й українців.