Квиток на читання. Як в Києві слухають вірші

Мене і раніше заворожувало, що люди готові платити, щоб послухати вірші. Зараз, під час великої війни, ці повні зали — щось дуже важливе, цінне про нас. Чому я, редакторка Вікенда, купую квитки на ті читання?

Довгий час ми слухали лише Жадана. Мабуть, не лишилося в країні людини, яка не слухала його, сміються подруги. Довгий час так і було. Я багато разів ходила. Бачила, як стають все більшими зали, різноманітнішою публіка і все довшими — черги за автографом.

Але давно, давно вже не Жаданом єдиним. І це прекрасно! Так само прекрасно, як жити з ними в одному місті. Зустрічати в кав’ярнях чи на вулицях. Читати улюблених у фейсбуці. І неулюблених також. Знати, що вони думають про важливе і яку дурню можуть нести часом.

Спостерігати, як вони воюють, волонтерять, п’ють та працюють. Ясно ж, поети й пияцтво — свята суміш! А ким працюють поети в житті? Аби не читала, то не знала б, що вони бувають бібліотекарями, копірайтерами, екологами, піарниками та ще бозна-ким.

Моя улюблена поетка днями читала разом з двома іншими. Я купила квиток в майже пусту залу. А вже за кілька днів був солдаут: всі квитки продані. Я йшла сама, нікого не кликала. В театрі зустріла подруг і знайомих. Ми віталися, обіймалися і не питали «чого ти тут». Ми знали, чому прийшли.

_{Фото Ольги Сошенко з поетичного вечора Мирослави Ільтьо, Тетяни Власової та Марини Пономаренко}

Коли вечір закінчився, ми з подругою кинулися одна до одної, забилися в куток, щоб захлинатися, обмінюючись враженнями. Продовжили до опівночі в переписці.

Колись я слухала розповіді про поетів, на чиї читання збиралися натовпи. Або про тих, яких приходили слухати лише сміливі. Колись бути поетом було наївно чи гіково. Колись літературна, поетична тусовка була закритим клубом суто для своїх. Зараз вона вийшла назовні.

Поетам потрібна публіка. А нам потрібні поети. В театрі, підпільному барі, на концертній сцені чи в темному ангарі. Йду слухати їх, вдягнених у вишукані сукні, піксель чи потерті джинси. Прямо зараз вони збирають повні зали, веселять чи рвуть душу, донатять на важливе.

А ми можемо бути снобами, які не люблять живих поетів і визнають лише бронзових класиків. Можемо бути заздрісниками, які б написали краще, прочитали виразніше. А можемо — вдячними завороженими слухачами, які щоразу офігєвають від дива, занурюються в нього з перших рядків.

Я обираю останнє.