Казимир Малевич, картина «Селяни»
Чим дослідники доводять світу, що Малевич не російський художник? Як музеї світу змінюють дані про автора «Чорного квадрату»? Історик Олександр Вітолін згадує біографію народженого в Києві художника.
У 2023 році світові музеї слід за Україною деколонізують мистецтво від російських наративів. Міський музей Амстердама звернув увагу, що Казимир Малевич — не російський художник і змінив інформацію про нього. «Ми зараз говоримо так: народився в Україні від батьків польського походження», — зазначає співробітник музею.
Серед критиків «Чорного квадрату» Казимир Малевича завжди можна зустріти тих, хто вважає, що художник міг би краще постаратися. Але оцінювати «Чорний квадрат» за насиченістю кольору, технікою мазка чи розміром полотна — все одно, що судити про ікону, не знаючи Біблії. Навіть не всім мистецтвознавцям вдалося повністю збагнути Малевича. Бо для того, щоб його збагнути, треба знати, як любив він Україну.
Казимир Малевич народився в Києві в родині польського шляхтича. Батько Северин Малевич був інженером і працював на цукроварнях. Тому дитинство та юність Казимира пройшли в селах Поділля, Харківщини та Чернігівщини. Довгий час він залишався двомовним: вдома розмовляв польською, а на вулиці — українською. Уперше почув російську мову від художників, які приїхали розписувати іконостас в церкві.
Українська мова Малевича бажала кращого, але треба пам’ятати, що він закінчив лише п’ять класів у селі Пархомівка, а потім став вчитися малювання. Тому українська мова Казимира не академічна, а народна (більшість українців того часу також не мали можливість здобути нормальну освіту та володіли рідною мовою на відповідному рівні).
Польський хлопчик став тягнутися до українського селянства, а згодом і до його мистецтва. «Селянам не страшні жодні гудки (тобто заводські гудки) – їх тихо кличе сонце своїм промінням до праці й сонце ж кличе до сну, ховаючи проміння своє за кулю земну», — писав Малевич в автобіографії, пояснюючи своє захоплення селом, коли решта малювала труби заводів і захоплювалися шаленим ритмом міста. Українське село стало однією з основних тем творчості художника.
Саме в українських народних орнаментах, знайомих Казимиру з дитячих років, дослідники вбачають джерела його супрематизму. Характерно, що не всі професійні дослідники творчості Малевича одразу відстежують еволюцію творчості супрематиста. Відповіді на багато питань прийшли лише після відкриття українства художника. Американський славіст і мистецтвознавець Джон Болт довгий час не розумів, чому творчість Малевича з безбарвної перетворилась на барвисту. І лише коли дослідники звернули увагу на повернення художника з Ленінграда до Києва, відновлення зв’язків з українським мистецтвом, стали зрозумілими й зміни у творчості.
Художник Малевич використав можливість відплатити селянам за натхнення, яке отримував від народного мистецтва. У 1906 році виникло Київське кустарне товариство, яке підтримувало розвиток народних промислів у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській губернії.
Очолила товариство Наталія Давидова. У маєтку в селі Вербівці на Черкащині вона створила артіль. У 1915 році художниця Олександра Естер на запрошення Давидової стала художньою керівницею артілі. Почалася співпраця народних майстрів і професійних художників, до якої залучили й Казимира Малевича. Він запропонував три супрематичні ескізи для подушок і два для шаликів.
Вироби українських майстринь вразили Київ, Москву та мали попит за кордоном. Але після революції в 1917 році 400 експонатів, які знаходились на виставці в Москві, так і не повернулися. Витвори українських майстрів потрапили до фондів Третьяковської галереї і приватних колекцій.
Маєток Давидових у Вербівці розграбували, зібрання ескізів і полотен згинули.
Сьогодні картини Казимира Малевича коштують мільйони. Але сам він жив без розкоші, як і всі художники радянських часів, які присвятили життя мистецтву, а не оспівуванню комуністичної партії та її вождів. Спочатку радянська влада не звертала увагу на інакшість робіт Малевича і його поглядів на мистецтво, але така вольниця швидко закінчилася. На художника стали вішати ярлики «містика», «буржуазного інтелігента», «лівака». Простий народ не відставав від партії та називав авангардистів божевільними. Водночас радянська влада толерувала відвертого комуніста Пабло Пікассо, який мав великий авторитет у світі. З 1925 року влада вимагала від митців виробити єдину мову, зрозумілу мільйонам. Малевич не підкорився волі партії й залишився відданим авангардизму.
Його двічі звільняли з роботи, його ідеї відкидали. Малевич сподівався виправити своє становище, продавши роботи київській галереї. Але керівництво побоялося купувати картини художника, що викликав незадоволення влади. Так Київ залишився без картин киянина, який став одним з найвідоміших у світі митців. А Малевичу довелося шукати інших заробітків.
Тільки поїхав з виставками до Європи, як йому наказали повернутися. Передчував, що його арештують, але все одно повернувся. Художника дійсно арештували та звинуватили в шпигунстві, але згодом звільнили. В’язниця не злякала Малевича, він продовжив створювати картини, які вибивались з одноманітних картин в дусі соцреалізму. Картина «Людина, що біжить» на думку українських мистецтвознавців стала реакцією художника на Голодомор.
Останні роки життя видались для Малевича особливо скрутними. Радянська влада не дала йому пенсію. А рак передміхурової залози повільно вбивав. Продовжував малювати, спираючись на більярдний кий. З 1935 року він фактично не вставав з ліжка. 15 травня 1935 року один із найвідоміших художників світу помер в бідності і без пошани.
У 1936 році спадкоємці Малевича передали його картини на тимчасове зберігання до Російського музею. У 1976 році, за сорок років після смерті митця, залишилося три спадкоємиці. Двоє з них вирішили повернути картини Малевича. Керівництво музею натомість вимагало продати картини за сміховинну низьку ціну. «Чорний квадрат» оцінили в 300 рублів. Директор Музею Василій Пушкарьов у 1991 році зізнався: «Шляхом тиску й шантажу міністерство культури змусило продати 91 роботу Малевича державі за нікчемну суму — 21 000 рублів». Але й зізнання Пушкарьова не допомогло спадкоємцям добитися справедливості.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Без терору та російського зла: як Драгоманов бачив майбутнє;
Засудити Кремль: як українці домоглися трибуналу;
Повернути пророка: як Чикаленко змінював життя українців;
Заборонене весілля та шпигунські скандали: радянський крінж в ООН;
