Невдалі назви: вулиці Києва, за якими ніхто не сумує

^{Поділ, 1900-ті роки}

Перейменування вулиць не раз ставало гарячою темою для киян. Але часом назви були настільки невдалими, що їх намагались якнайшвидше забути. Історик Олександр Вітолін нагадує про найневдаліші топоніми Києва, за якими ніхто не сумує.

Назва Чортове Беремище з’явилась у Києві за часів князя Володимира. Чортовим «бременем» назвали ідола Перуна, якого кияни за наказом князя скинули в Дніпро. Перуна позбулись, а назва за місцем капища так і залишилася. Чортове Беремище користувалось поганою славою, кияни вірили, що на місці капища збираються відьомські шабаші.

Офіційно назва урочища зустрічається в Михайлівському описі актів 1646 року, а легенду зберіг Інокентій Гізель, надрукувавши в «Синопсисі Київському» майже 30 років потому. У 1853 році кияни вже не боялись відьом і біля «поганого» місця поставили пам’ятник князю Володимиру. Про урочище згадували дедалі менше й майже забули, а Володимирська гірка стала улюбленим місцем відпочинку киян.

^{Володимирська гірка, 1853 рік}

Микола Закревський в «Описі Києва» у 1868 році серед «знатнійших» вулиць Київського Подолу називає: Олександрівську, Андріївську, Введенську, Воскресенську, Волоську, Верхній Вал, Плоску, Притискомиколаївську, Рибальську, Спаську, Трьохсвятительську, Хореву, Царекостянтинівську та Чорну Грязь. Місцевість Чорна Грязь знаходилась на місці Фролівського жіночого монастиря. Це були болота під схилом гори Киселівки. На болотах полювали дичину. Коли там почали з’являтися будинки, то нова вулиця отримала назву Гнилої.

У 15 столітті польський король дав вірменам привілей поселитися в Києві й побудувати Успенську Богородицьку церкву на Подолі, на вулиці Гнилій. Підвали будинків, зведених на цьому болоті, постійно затоплювала вода. Час від часу з землі били джерела, які заливали всю вулицю. Не дивно, що її називали Гнилою. Але церкви, близькість контрактових ярмарків, давність вулиці зробили її однією з головних на Подолі. Тоді в Гнилої вулиці з’явилися доброзвучніші назви — Покровська і Різдвяна.

У 1955 році радянська влада перейменувала Покровську вулицю на вулицю академіка Миколи Зелінського. У 1990-му Гнилій вулиці повернули її доброзвучну назву — Покровська. Чорна Грязь, яка ненадовго теж стала вулицею, з проведенням водопровідних труб стала всихати, натомість вода забила з фонтана Самсон. У 20 столітті Чорна Грязь остаточно зникла з київських мап, і слух киян стала тішити вулиця Фролівська.

^{Фролівська вулиця, 1970-ті роки}

Значно довше страждали мешканці вулиць Жидівської та Навозної. Назва вулиці Жидівська в 12 столітті не мала того негативного відтінку, який ця назва мала б сьогодні. У 15-17 століттях вулицю стали називати Львівською, а у 18 — Навозною. Назву «Навозна» можна зустріти не лише в киян. Скоріш за все цією вулицею обози вивозили непотріб на асенізаційні поля. Такі назви часто йшли в народ. Їх із задоволенням використовували щасливі мешканці милозвучніших вулиць.

На щастя жителів у 1861 році київська влада віднесла вулицю до першого розряду та дозволила забудовувати лише кам’яними будинками не менше двох поверхів. Звичайно, першорозрядну вулицю припинили називати Навозною, тож її мешканці не мали чого соромитись. У 1870 році вулицю перейменували на Малу Житомирську, а в 1963-му радянська влада сподівалась увіковічити в її назві ката українського народу Постишева. У 1990 році киянам знов повернули Малу Житомирську.

Назва Козиноболотна, на думку домовласників, заважала їм заробляти більше на оренді будинків. Вулиця отримала назву від урочища, яке знаходилося біля знесених у 1833 році Печерських воріт. На місці воріт став збиратися Хрещатицький базар. Місце притягувало багато злочинних елементів, тож назва вулиці була не найбільшою її вадою. У 1894 році київська влада на прохання домовласників все ж змінила назву на Хрещатицький провулок. А в 1954-му його перейменували на провулок Тараса Шевченка. Сьогодні пам’ятним місцем вулиці став не базар, а філіал музею Шевченка, що знаходиться в будинку №8-А.

З карти Києва зникали не лише болота й урочища, а й самі вулиці та провулки. Журливою вулицею в 1944 році назвали будинки на Вітряних горах (була ще й Сонлива), а в 1977 році вулиця зникла під час перепланування. Телячий провулок міг би нагадати, що в Києві ще в 19 столітті пасли худобу в центрі міста. У 1952 році провулок перейменували на честь комсомольця Михайла Раманського, а в 1981-му провулок зник внаслідок зміни планування навколишніх вулиць.

Важко назвати милозвучною назву вулиці Засарайна. Вулиця отримала таку назву через військові сараї на Печерську. Починалася вона як Засарайний шлях, а із забудовою Києва в 1869 році вже офіційно стала вулицею (також згадувалась як провулок). У 1904 році Засарайну вирішили перейменувати на честь коменданта Печерської фортеці генерал-лейтенанта Аносова. У 1928 році замість Аносова спробували увіковічити більшовика Ластовського. З 2016 року вулиця має назву архітектора Степана Ковніра. Чи могли уявити кияни, що місце з військовими сараями буде асоціюватися з архітектурою бароко?

^{Вулиця Ковніра, сучасність}

А от назва вулиці «Керосинная» була б набагато красивішою, якби Київ в 19 столітті був не імперським, а українським. «Гасова» звучить набагато приємніше. Нагадування про склади з гасом влаштовувало радянську владу досить довго. У 1942-1943 роках німці перейменували вулицю на Фермесунгсштрасе (Геодезичну), бо на ній розмістилося Геодезична служба військової картографії. З якої спроби кияни могли вимовити німецьку назву — історикам невідомо. З 1957 року вулиця отримала назву Героя Радянського Союзу Шолуденка.

Вулиця Поліцейська, як ви певно здогадалися, завдячувала назвою розташуванню біля поліцейської дільниці. У царські часи поліцейських не любили не лише кримінальні злочинці, але й добропорядні громадяни, адже поліцейські були уособленням царського режиму. На додачу вони були відвертими хабарниками.

Єдиним скандальним процесом в Києві став суд над поліцейським, який оббирав однаково купців православного сповідання і євреїв. Цей хабарник провинився тим, що забагато брав. Його наступник продовжив брати хабарі, але в менших розмірах. У 1919 році вулицю перейменували на честь діяча Центральної Ради України Богдана-Олександра Зарудного. У 1938-му — на честь полярного дослідника Євгена Федорова. У 1941-1943 роках під час німецької окупації вона мала ім’я Григорія Чупринки. У 1977 році замість полярного дослідника вирішили вшанувати першодрукаря Івана Федорова.

Схожа історія перейменування і в Циганського провулку. Він виник в яру біля Житнього ринку. Київська влада заборонила зводити там нові будинки й мала намір знести ті, що вже були збудовані. Назва вулиці виникла, бо в яру зупинявся циганський табір. Але походження назви пов’язують лише з одним циганом, який закохався у місцеву дівчину, одружився з нею та, осівши, став шити черевики.

У 1952 році провулок перейменували на Цимлянський. Є версія, що Цимлянський був власником землі. Таке пояснення здається малоймовірним, бо в радянській системі ініціатор подібного перейменування одразу був би записаний у контрреволюціонери. Більш імовірною є назва на честь Цимлянська в Ростовській області, яке виникло на березі річка Цимла. Та місцевість відома однойменним сортом винограду й вином. У 1952 році під час перейменування Цимлянськ це був все ще селом. Тож схоже провулок перейменували на честь вина і певно через схожість назв. Сьогодні назва «циганська» вважається недоречною, тому повернення історичної назви навряд чи можливо.