Жінки пишуть: 7 книжок про війну

Як звучить війна жіночим голосом? Письменниця Ольга Карі спеціально для Вікенду склала добірку жіночих книжок про війну — не тільки нашу сьогоднішню, а й минулі, світові. Бо осмислення війни однаково важливе для автора, читачів та наступних поколінь.

Писати про війну важко, читати — ще важче. Знаю з власного досвіду. Втім, зафіксовані на папері рефлексії, спогади, досвіди проживання війни є своєрідною терапією, і для автора, і для читачів. Бо війну мало перемогти — її важливо осмислити та перетравити, і, хай би як пафосно це звучало, усвідомити своє місце в ній. Жіноче письмо про війну вже переросло стереотип другорядності, а жіночі голоси у війні набувають сили та гучності. Добірка книг про війну — не лише сьогоднішню, але ту, яка триває століттями і обов’язково мусить закінчитися нашою перемогою, а не вчергове перейти у спадок наступним поколінням.

«Писати війну»

Ганна Улюра

Для мене це одна з найважливіших книг про Війну — не конкретну цю, в якій ми живемо, а про Війну як хронічний стан людського існування. Книга літературної критикині починається з констатації факту: с¹таном на 31 березня 2023 року на планеті точилося одночасно 25 воєн. Це одночасно і страшно, і буденно, бо ми вже подорослішали достатньо, щоб зрозуміти: твоя війна — лише твоя, світові байдуже, хоч він заколисуватиме «занепокоєнням» і дипломатичною балаканиною.

Перетравлений літературою досвід війни, упорядкований і зафіксований на папері, дає розуміння: всі війни справді однакові — однаково страшні, моторошні і всі вони про однаково байдужий світ, який воліє удавати, що «війна — не про них і не з ними, то лише уділ лузерів, а вони ж то не лузери». Ганна Улюра веде книжковими полицями світового літературного канону сучасних воєн і конфліктів — від «Інтерната» Жадана до «Ловця повітряних зміїв» Госсейні, від «Захороненої лози» Джаджанідзе до «Дороги на Асмару» Сингаївського. Важко одним словом описати, про що ці тексти: про невивчені уроки війни? про неможливість їх вивчити та засвоїти в принципі? про людську природу? про позалюдську подобу воєн і геноцидів? взагалі про літературу як останній форпост справедливості? Ця книга не дає відповідей, попереджає авторка, проте змушує ставити питання й шукати, що ж на них відповісти.

#МояУПА

Любов Загоровська

Читала цю книгу під час першого моторошного блекауту в листопаді 2022 року, при свічках, у місті, яке накрила тиша й темрява. І я не могла відірватися! Це збірка спогадів людей, які воювали в УПА або допомагали воїнам боротися за вільну Україну: носили їжу, переховували й лікували поранених, передавали листи, берегли таємниці, пережили тортури, табори, забуття.

Книга принесла два великих відкриття. Перше — ось же історія про те, як зароджувався волонтерський рух в Україні! У нас не тільки ворог не помінявся. Не змінилась і здатність людей гуртуватися, ставати плечем до плеча, віддавати останнє, ділитися — їжею, ресурсами, грошима. Друге — коли читаєш, в яких умовах повстанці (зокрема жінки підпілля) жили, зимували, воювали, як витримували тюрми й табори, розумієш, що ми мали пристойні побутові вигоди, які не втратили навіть із блекаутом, і нам є, за що дякувати і комунальникам, і електрикам, а найперше — ЗСУ. Книга про наше минуле й про нашу сьогоднішню надію та віру в перемогу.

«Параска Гоголь», «На новосіллю»

Катря Гриневичева

Хотілося, щоб Катря Гриневичева повернулась у канон читання так само, як повернулися Наталія Кобринська, Олена Пчілка, Ірина Вільде. Звісно, ми знаємо цих авторок як класиків жіночого письма, але донедавна як багато читачів цікавилися прозою Олени Пчілки чи, наприклад, Наталени Королеви (ще однієї авторки, якій належить повернутися і на книжкові полиці, і в літературний дискурс)? Катря Гриневичева писала зокрема й про війну — не ту, що на лінії зіткнення, а ту, що чигає розбомбленими й поруйнованими селами, по біженських таборах Європи часів Першої світової війни.

«Праска Гоголь» — болюча та страшна, але «про нас сьогоднішніх». Історія жінки, яка з дитиною на руках опинилась у вирі історичних подій, з якими тепер змушена давати раду. Оповідання, попри моторошність воєнного побуту, щедро приправлене надією та потужною волею до життя, що надихає через друковані сторінки. «На новосіллю» — коротеньке оповідання про те, що на руїнах — фізичних і метафоричних — теж можна звести нову хату й насіяти квітів. Якщо зараз ви проживаєте момент зневіри та занепаду, спробуйте віднайти свої опори, прочитавши цю замальовку.

«Маріуполь. Надія»

Надія Сухорукова

Знаю, як болісно зараз дається читання про війну «наживо», тобто про війну, якій ще кінця не видно, а надто коли мова іде про найчорніші її сторінки. Це тяжкий читацький досвід, бо для багатьох людей книги стали віконечком в «нормальність», втечею у світи, де твоє місто не обстрілюють щоночі. І останнє, що хотілося б зробити зараз, це затуляти єдиний промінчик «невоєнного світла» чорними запонами реальності. Але цю книгу прочитати варто. Це воєнний щоденник маріупольської журналістки, якій вдалося врятуватися з маріупольського пекла разом із лабрадоркою Енджі й кількома друзями. Книга-свідчення. Книга-біль. Книга-усвідомлення. Книга-щеплення від меншовартості та віри в міфічних «харошіх рускіх». Я не знаю, де брати сили читати цю книгу, але читати її треба, щоб до кісток пройняло усвідомленням, яка страшна трагедія сталася в Маріуполі, і який страшний злочин вчинили росіяни.

Дівчата зрізають коси

Євгенія Подобна

Книга спогадів 25 жінок-воїнок — мінометниць, снайперок, медикинь, кулеметниць, які долучилися до лав Збройних сил України ще на початку вторгнення у 2014 році. Воєнна кореспондентка Євгенія Подобна записувала розмови з жінками-військовими протягом 2017-2018 років. Тут можна прочитати не лише про бойові операції різних років на Луганщині та Донеччині та звільнення українських міст і містечок від російської окупації, а й про воєнний побут, а ще дізнатися трошки більше про те, яким є становище жінки в українському війську. У 2020 році за цю книгу журналістку нагородили Шевченківською премією.

Безплатно завантажити й прочитати книгу можна на сайті Інституту Національної Пам’яті за посиланням.

Київ. Жінки. Війна

Збірка спогадів і роздумів жінок про життя у столиці в період повномасштабного вторгнення. Це маленький київський літопис періоду березневої облоги та окупації прилеглих до Києва міст і містечок. Щоденники, спогади, есеї, листи, нотатки, репортажі, написані як жінками, дотичними до письма — журналістками, поетками, письменницями, так і тими, хто вперше брався за ручку чи сідав за комп’ютера, щоб упорядкувати й осмислити страшні події лютого-березня 2022 року. Тут є розповіді волонтерок, медикинь, жінок-військових, мистецтвознавиць, жінок, які водномить стали переселенками й біженками, жінок, які були поруч, трималися за своїх, підтримували тих, хто були у відчаї і занепали духом.

Як одній зі співавторок книги мені пощастило потрапити на урочистості до презентації видання. І відгукнулося побажання упорядниці збірки, письменниці Міли Іванцової про те, щоб наступна збірка вже мала назву: «Київ. Жінки. Перемога». Хай так і буде. Амінь.

Книга видана за підтримки КМДА, є некомерційним проєктом і доступна у столичних бібліотеках.