Чи буває цей вік комфортним? Можна тихо вгасати. Можна буркотіти й казати іншим, як треба жити. А можна світити, жити цікаво, розбуркувати світ навколо, навіть розслідувати вбивства. Письменниця Ольга Карі розбирає питання питання книжкових бабусь і дідусів.
«Непрохані поради для вбивць від Віри Вон»
Джессі Сутанто
Свіженький детектив з вреднючою бабцею, яка бере на себе клопіт розслідувати ціле убивство. Береться не з доброго дива, просто труп чекав посеред чайної, що їй належить і яку вона зухвало називає «всесвітньо відомою», хай і має всього одного-єдиного відвідувача на день.
Пані Віра Вон — така собі стереотипна «азійська жіночка», яка живе в Нью-Йорку та скрушно скаржиться, що «діти вже не ті, що були в наші часи дитинства», «ніхто не слухається старших», «дати б їм добрячого лупня!» Взагалі в багатонаціональних США феномен Asian parents, «азійських батьків» — беземоційних, жорстких, контролюючих, націлених на безумовний кар’єрний успіх всіх своїх дітей — ціле культурологічне явище, а ще — привід для численної кількості жартів, мемів та стендапів. Тому історія про «вредну бабуську-детективку» стає ще й таким собі ознайомчим екскурсом у суть згаданого феномену, де нав’язливість, помножена на затятість і щиру впевненість у власній правоті таки дає щедрі плоди: вбивство розкрите, невинних врятовано від несправедливих підозр і звинувачень, а чайна таки справді стає всесвітньо відомою — і цього разу без жодних лапок.
«Смажені зелені помідори в кафе „Зупинка”»
Фенні Флегг
Ця книга, що вже встигла стати американським і світовим каноном класики, має дві сюжетні лінії. Основна — історія родини, яка володіла знаменитим придорожнім кафе «Зупинка», та другорядна — історія самої оповідачки, що доживає віку у геріатричному пансіонаті. Поступово другорядна щільно вплітається в канву і стає чи не важливішою за основну.
Евелін, пані середнього віку, яка любить солоденьке і смачненьке, і мусить щотижня разом із чоловіком навідувати стару родичку в пансіонаті, випадково знайомиться із старенькою мешканкою пансіонату Нінні, котра не лише розповідає їй приголомшливо-захопливу історію свого життя, а й витягає Евелін із життєвого болота менопаузи й безмежного відчаю. Своєю розважливістю і мудрістю старенька Нінні вдихає в Евелін, по суті випадкову й чужу їй людину, бажання змінити свою долю на краще, взяти життя до своїх рук і навести в ньому лад.
Фенні Флегг у своїх книгах з великою любов’ю виписує саме персонажів у віці — трошки ідеалізує і прикрашає їх, але хіба це не чудово — мати приклад книжкової старості, заради якої справді хочеться дожити до глибоких літ? Як дочитаєте «Зелені помідори», беріться за її «Різдво із червоним кардиналом», там теж про стариганів, які з буркотунів і вередунів перетворюються на дуже класних людей у віці, які твердо вирішують не помирати.
«Клуб убивств по четвергах», «Людина, яка померла двічі», «Куля, що не влучила», «Останній демон»
Річард Осман
Що поробиш, якщо класичний літературний канон резервує за людями пенсійного віку найпринаднійший фах — розслідувачів злочинів. І не просто дрібних переступів, а часом і кривавих вбивств. У принципі, це логічно: хто, як не старі люди, мають достатньо проникливості, життєвого досвіду й необмеженого часу, щоб догледіти те, що проґавили хвацькі детективи і поліція?
«Клуб убивств по четвергах» починався як маленька спільнота стареньких людей, які пробують теоретично й умовивідно розв’язувати старі закинуті справи, хоча вони і не мають змоги перевірити, чи справді розплутали справу та вгадали, хто ж убивця. Така собі забавка на вечір четверга. Аж поки не стається справжнє вбивство, і членам клубу раптом спадає на думку, а чого це ми марнуємо час на давно забуті архівні справи, коли ж ось тут без нас поліція збилася з ніг, шукаючи вбивцю? У циклі вже чотири книги, і цього року має вийти п’ята.
«Марловський кримінальний клуб»
Тарагуд Роберт
Джудіт було сімдесят, коли їй випало розслідувати перше вбивство. Життя цієї пані схоже на мрію: живе собі сама із собаками в старовинному маєтку, складає для газет кросворди, жлуктить віскі, ні перед ким не звітує, нікому нічого не винна! Не життя, а мрія — без жодної іронії! Аж раптом життя підкидає їй загадку із зірочкою: вона випадково стає свідкою вбивства, але ніхто, навіть поліція, їй не вірить. Бо де тіло? А тіла нема! Але головне, що Джудіт вірить собі і своїм очам. І береться за розслідування — не сама, а зі своїми новими подругами-однолітками, такими ж дотепними нишпорками, як вона.
Уже в наступній книзі циклу містечко Марлоу перестає бути просто собі тлом для подій, а стає справжньою домівкою колоритних персонажів, перетворюючись на такий собі повноцінний Сент Мері Мід сучасності — і загадкові вбивства перестають бути справою поліції чи стареньких нишпорок!
Книги про Міс Марпл
Агата Крісті
До слова про Сент Мері Мід, де замешкує найлегендарніша стара панна з гострим розумом і лагідною вдачею — міс Джейн Марпл. Агата Крісті чи не першою вивела підстаркувату стару панну з присмерку вітальні, яку наповнює цокання в’язальних спиць, на арену брутальних вбивств, вируючих пристрастей і всіх уявних і неуявних людських вад. Ні, Джейн Марпл не покинула плетіння й не зреклася улюблених рукоділь, але її гострий розум, спостережливість і глибоке знання людської природи показали світу: оці старенькі жіночки, які сидять собі поруч (на лавці, у вітальні біля каміну) не такі вже безпомічні пухнасті киці, якими їх зазвичай вважають.
Моя найулюбленіша історія в циклі про міс Марпл — книга «Оголошено вбивство». Тут ціле сузір’я образів старих панн і жіночок, багато міркувань про старість, про спогади, про людей, які лишаються поруч до кінця і про те, що розум і вік — геть не тотожні поняття. А коли зважити, що це один із повоєнних романів, де описується британський побут з повоєнним раціоном (шоколад і какао — за талонами або й узагалі лише на чорному ринку), клопоти буденного життя і спроб його відбудувати — не книга, а цукерочка! Шоколадна!
«Елізабет зникла»
Емма Хілі
Старість із детективними пригодами чи прекрасними мандрами світом, звісно, бажаний вихід на фінальне плато життя. Хто б від такої відмовився? А втім, буває по-різному. На жаль.
Мод — вісімдесят років. Дитиною вона пережила Другу світову війну, по якій несподівано втратила сестру, коли та утекла від чоловіка і відтоді не озивалась до родини, а тепер Мод ще й потроху, день за днем втрачає дорогоцінні спогади. Навіть написання маленьких записочок самій собі вже не допомагає: що вона мала на увазі, коли писала раз у раз «Елізабет зникла». Куди, чому, навіщо? І що сталося із її сестрою?
Це дивовижної глибини історія, в якій переплітаються дві сюжетні лінії: спогади й реальність, в якій ці спогади майже повністю втрачено. Але Мод встигає залишити своїй донці та онуці достатньо підказок, щоб жінки таки розв’язали головну загадку її життя: куди поділася сестра Мод і хто винен в тому, що вона зникла.
Книга про безмежну любов до життя і невідворотність старості, обличчя якої може бути геть не принадним, і це теж треба прийняти.
«Мемуари лісу: спогади Фердинанда Крота»
Мікаель Брюн-Арно
Красива і щемна казка про антропоморфних звірят і хворобу Альцгеймера. Письменник за фахом ще й нейропсихолог, Мікаель Брюн-Арно багато працював по геріатричних пансіонатах і установах, тож не дивно, що таку прекрасну історію присвятив розмові про хворобу Альцгеймера.
У лісі поблизу селища Чарівнокори, у дуплі дуба, десятиліттями працює книгарня Арчибальда Лиса. Там кожна тварина може залишити написану власноруч книгу та сподіватися, що одного дня її придбають. Одного дня старий друг пана Лиса Фердинанд Кріт помічає, що його пам’ять погіршилася, він болісно відчуває, що забув дещо надзвичайно важливе. Але пригадує, що оте важливе він колись записав до книжки мемуарів, яку залишив у книгарні Арчибальда. Але книгу хтось придбав, тому Лис і Кріт разом вирушають на пошуки таємного покупця.
В історіях неймовірна кількість смачних і затишних пригод, але й чимало болісних спогадів. Та навіть найболючіші з них Кріт хоче повернути собі. Книга, як то кажуть, із серії «буде боляче». Але буде і дуже радісно. Таке життя.
«Чоловік на ім’я Уве»
Фредрік Бакман
Якщо буркотунство — головна ознака старості, то я, безперечно, вже дуже стара. Хоча, не така, як оцей буркотун Уве.
Свого часу роман став літературним дебютом шведського журналіста Фредріка Бакмана. А сьогодні вже зняті фільми й продано понад п’ять мільйонів примірників. Що не кажіть, в буркотунстві є свої принади! Книга водночас і смішна, і дотепна, і життєва, і зворушлива, мудра і важлива.
Життя не було до Уве надто ласкавим, він втратив кохану дружину, вийшов на пенсію, і не розумів, куди і як себе притулити в цьому безмежжі часу й життя, що утікало хвилина за хвилиною. Приязним чоловіком Уве не назвеш — суворий до себе і до інших, він мав вибуховий характер, яким віднадив від себе усіх, кого тільки міг. Аж поки поруч із ним не оселилися нові сусіди з двома доньками — надокучливі, такі нав’язливо хороші й дуже добрі люди! І хай як від них відбрикується Уве, добросусідство нарешті змушує його отямитися — агов, чоловіче, тобі всього 59 років, ти ще навіть не стариган за офіційними європейськими категоріями віку!
«Ходи до бабці, обійму»
Ірина Ковбаса
На мій погляд, ідеальна дитяча книга для дорослого книжкового клубу. Бо важливо поговорити про те, чому у нас старість саме така — часом немічна, часом безпорадна, коли бабуся мусить безальтернативно опікуватися онуками. І не менш важливо говорити і пояснювати, як то робить бабця з книги Ірини Ковабси, чому наші бабусі наприкінці життя — змучені, стерті на порох старі люди без блиску в очах. А також про те, що нема жодної романтики в таких «бабусях» — вони теж не такими хотіли бути, проте совок вижав, висмоктав їх і покинув напризволяще.
Це надзвичайно мила та справжня історія про бабусю та її двох онуків у формі бабусиного монологу: вона говорить і про день, який минув, і про життя, яке було і спливло. Про душну совєцьку реальність, яка позбавила її чоловіка, яка позбавила її вибору в житті, яка залишила за нею єдиний можливий сценарій: бути бабцею своїм онукам, а не героїнею свого життя. Ні, вона не шкодує, ні, вона не скаржиться, вона шалено любить своїх пуцвірінків і навіть не нарікає, що донька скинула на неї дітей і зникла з їхнього життя. Але вона не раз прохоплюється, що вона теж мала мрії! Вона мріяла сміливо та грандіозно! А потім сталося совєцьке життя.
«Історія Артура Трулава»
Елізабет Берг
Затишна й трошки неправдоподібна історія в дусі книжок згаданої тут Фенні Флегг.
Артур Трулав, головний герой книги, старий чоловік, який втратив дружину і тепер щодня їздить зі своїм полуденком до неї на могилу — поговорити, попоїсти, посидіти в тиші. Він охоче вештається кладовищем, роздивляюсь надгробки — йому здається, що мертві промовляють до нього, розповідать свої історії. Привидів у цій історії нема — просто Артур насправді такий самотній, що вигадує сам для себе оці історії про померлих, життя яких насправді не знав. Він має подругу, таку ж саму стареньку, яка живе по сусідству, і час від часу пригощає його випічкою. На цвинтарі Артур випадково знайомиться з дівчиною, матір якої померла пологами, і батько не подарував доньці цієї втрати. Життя цієї трійці нарешті сходиться в одній точці й починається зворотній відлік.
Загалом, книга сумна, смутна, і не дуже реалістична, але торкається важливої теми: замкнутий простір, на який часто приречені старі люди, вбиває. Людям потрібні друзі. Сусіди. Приятелі — старі й молоді. Людям просто потрібні люди.
«Мандрівний замок Хаула»
Діана Вінн Джонс
Глибока казка про жінок і жіночу невидимість — рятівну і не дуже! Так, це ще й історія про майже розбите серденько, і про кохання, і про бридкого типа, цього чаклуна Хаула (якщо ви обмежилися тільки переглядом мультфільму Міядзаки, повірте, це абсолютно два різні всесвіти, які майже не перетинаються).
Софі — старша донька, яка і казками, і реальним життям приречена на один-єдиний життєвий сценарій: перебрати на себе керівництво нудною капелюшною крамницею і робити те, чого від неї очікують, тобто працювати, годити мачусі, опікуватися молодшими сестрами. І як в кожній годящій історії про Попелюшку, дівчину рятує вимушена втеча, тільки тікає вона не від принца, а до нього. І замість ошатної сукні та кришталевих черевичків вона отримує «в подарунок» від відьми передчасну старість. І це справді подарунок! Дівчина Софі так жахається власної видимості, власної неконвенційної (або просто звичайної) зовнішності, що воліє заховатися в зморшках і зболених кістках, аніж прийняти саму себе.
Історія «Мандрівного замку» великою мірою історія мандрів Софі вглиб самої себе, і це не замок вештається болотною глушиною, а Софі навпомацки торує шлях до прийняття себе такою, якою вона є — навіть із глибокими зморшками. І взагалі, в кожній із нас сидить чарівна стара карга, яка не порадить нічого поганого. Прислухайтеся до неї час від часу.
Сподобалася стаття? Подякуй редакції!
Читайте також: Їжа й крапля магії. 12 книг, які не варто читати голодними;
Любов така різна. 15 квір-книжок про реальність та вигадки;
Книжки як Джейн Ейр: любов, маєтки, таємниці на горищі;
Таланти та злодійства. 8 книжок про темний бік письменництва;
