Що спільного у слів «мрія», «байдужість», «нестяма», «приємність», «провинність», «противага», «млявий» та «чарівливий»? Їх не існувало в українській мові, доки їх не придумав Михайло Старицький — видатний драматург, поет, прозаїк, перекладач, громадський діяч, один із засновників українського професійного театру. А ще він є автором пісні, яку ви, ймовірно, досі вважали народною — «Ніч яка, господи! Місячна, зоряна…»
«Культурний Проект» разом із Музеєм видатних діячів української культури започаткували цикл лекцій «Українська культурна еліта в боротьбі за українську націю».
Четверта лекція була присвячена видатному українському діячеві Михайлу Старицькому. Вікенд обрав найцікавіше.
Читайте також конспект лекції «Петро Косач і Олена Пчілка: батьки Лесі Українки біля витоків українського національного руху»
Молоді роки: близький друг Микола Лисенко та одруження з 14-річною
Народився майбутній письменник 14 грудня 1840 року в селі Кліщинці Полтавської губернії (нині — Черкаська область). Нещодавно дослідники знайшли документи, що уточнюють дату народження драматурга — 14 листопада 1839 року. Однак ця дата була відома й раніше, адже її подав у «Малоросийском родословнике» В. Модзалевський. І хоч зазначена праця була відома нащадкам Старицького, вони продовжували наголошувати на 1840 році народження Михайла Петровича.
У дванадцять років Михайло залишився круглим сиротою. Його опікуном став найближчий родич по материнській лінії — Віталій Романович Лисенко, батько відомого в майбутньому українського композитора Миколи Лисенка. Майже однолітки, Микола й Михайло близько потоваришували ще в підлітковому віці. Ця дружба тривала протягом всього життя митців і переросла у творчу співпрацю. Одним з основних здобутків Лисенка та Старицького стало створення перших українських опер.
1863 року родині узи Лисенків і Старицьких стали ще тіснішими — Михайло одружився з молодшою сестрою композитора, Софією. Їй на момент шлюбу було 14 років, але закохані не бажали чекати повноліття нареченої. Тому довелося піти на хитрість — виправити дату народження Софії, зробивши її на два роки старшою.
Шлюб виявився міцним і щасливим, у Старицьких народилося 5 дітей. Щоправда, одна донька померла в дитинстві, однак четверо інших продовжили справу батька. Старша донька Марія Старицька — відома театральна діячка, педагогиня, актриса і режисерка, друга, Людмила (по чоловікові Черняхівська) — письменниця й громадська діячка, третя, Оксана (по чоловікові Стешенко) — дитяча письменниця, перекладачка, громадська діячка, син Юрій — громадський діяч, за часів Української революції — очільник Біженецького департаменту.
Відродження української мови: неологізми та переклади Шекспіра
Віршувати Михайло Старицький почав ще під час навчання у Полтавській гімназії. Тоді ж він захопився й театром. Уже переїхавши до Києва та ставши студентом університету Святого Володимира, він поринув у вир громадського життя, до якого його та Миколу Лисенка залучив Михайло Драгоманов. Саме з активною участю в Київській Громаді (згодом Старій громаді) тісно пов’язані літературна й театральна діяльність драматурга. Учасники руху вважали одним з основних завдань поступово, шляхом розвитку української культури, пробудити національну самосвідомість українців.
Замислюючись над шляхами розвитку української літератури й мови, над засобами для формування української ідентичності, Старицький акцентував увагу не лише на оригінальній літературній творчості. Одним з найважливіших засобів для реалізації намічених цілей він вважав переклади. Вважав, що вони є «найцінніший труд в добу виховання мови». У доробку митця — понад 200 перекладів.
Працюючи над творами Шекспіра, Міцкевича, Андерсена, сербським фольклором, Михайло Петрович часто не знаходив слів-відповідників в українській літературній мові й тоді брався «кувати» слова — створювати неологізми. І хоч за життя він піддавався гострій критиці (з боку чорносотенної преси й окремих українських діячів), іменник «мрія», створений драматургом з дієслова «мріяти» нині є одним з найзагальновживаніших слів.
Першим масштабним перекладацьким проєктом письменника став переклад сербського фольклору. У 1876 році вийшов перший збірник «Сербських народних дум і пісень». Всього їх задумувалося три. Дохід від продажу книжок Михайло Петрович планував передати постраждалим від війни на Балканах. Але не судилося — через передмову до збірки, в якій представники влади побачили заклики до сепаратизму, видання вилучалося з полиць книгарень, а видання другого й третього томів підпало під заборону. Тому письменнику довелося друкувати підготовлений матеріал у збірках «З давнього зшитку. Пісні і думи».
Напевно найвідомішим перекладом Старицького справедливо вважається трагедія Шекспіра «Гамлет». Російська преса вибухнула гострою критикою, вигаданими звинуваченнями та відвертим кепкуванням над якістю перекладу. Утім, навіть зважаючи на певні справді недосконалі моменти, він став першим перекладом трагедії українською мовою й задекларував найголовнішу тезу Старицького: твори високої європейської літератури можуть бути перекладені українською мовою.
Українізація попри цензуру
Іван Франко у статті «М. П. Старицький», оцінюючи постать письменника у 1870-1890-ті роки, зауважив, що навіть після Емського указу Старицький не лише не склав зброї, а навпаки, своїм прикладом показав нестійкість і фіктивність указу. Він розпочав цілу низку видань власних та чужих творів і таким чином довів, що Емський указ можна обійти.
На думку Франка, найбільш важливою справою Михайла в той період було видання альманаху «Рада» 1883 р., зредагованого, частково профінансованого й виданого Старицьким. Серед інших творів вчений відзначив дві праці «першорядної стійності»: драму Старицького «Не судилось» та повість П. Мирного «Повія». «Се був мов перший весняний грім по довгих місяцях морозу, сльоти та занепаду», — відзначав Франко.
Співавтором історичних романів драматурга була його друга донька Людмила Старицька-Черняхівська, за життя письменника, а згодом, у першій половині 20 століття у Львові вони виходили під двома іменами. Працюючи над історичними творами, Старицький прагнув достовірно змалювати історію України, розвінчати реакційні твердження, направлені на викривлення минулого.
Аналізуючи діяльність драматурга, Франко дуже слушно зауважив, що Старицький міг би реалізувати свій потенціал редактора й видавця, коли б всі сили і матеріальні засоби не поклав на театр:
Можливо, що знеохотила його до дальших кроків інерція земляків, із яких ніхто не мав охоти йти за його прикладом, та й сама марудність — боротьби з цензурою.
Театральний романтик
Театром Старицький захоплювався з юнацьких років. У більш зрілому віці він вважав, що театральна справа найбільш здатна зацікавити широкі маси та вплинути на формування національного самоусвідомлення.
Під час навчання у Київському університеті Михайло Старицький брав участь у театральному студентському житті. Пізніше, в 1860-х роках разом із Миколою Лисенком вони працювали над підготовкою опери «Гаркуша». У 1872 році разом з однодумцями Михайло взяв активну участь в аматорському театральному гуртку, який збирався при господі сестер Ліндфорс. Силами гуртка 1872 р. була поставлена оперета «Чорноморці» (лібрето М. Старицького, музика — М. Лисенка).
За два роки на сцені київського міського театру глядачі побачили «Різдвяну ніч». Лібрето за твором Миколи Гоголя написав Старицький, музику — Микола Лисенко, режисерами вистави виступили Старицький та Павло Чубинський, декорації підготував Федір Вовк.
Хоч у постановці брали участь переважно актори-аматори, вона привернула увагу великої кількості глядачів і мала надзвичайний успіх. Але з цього часу до Старицького була прикута увага представників поліційних органів. Усе через образ Пацюка, якого на відміну від гоголівського персонажа, Старицький вивів справжнім нащадком січовиків, патріотом і борцем за права українства.
Справа всього життя
У 1883 році за порадою однодумців Старої громади Старицький очолив українську трупу Марка Кропивницького, в якій на той час вже виступали Марія Заньковецька, Микола Садовський і Марія Садовська-Барілотті. Щоб поставити театральну справу на високий рівень і надати їй належного фінансового забезпечення (адже трупа Кропивницького була у вкрай скрутному матеріальному становищі), Старицький продав власний маєток і Сухарний завод, а всі вторговані кошти вклав у справу.
Одразу набрали 35 осіб у хор, сформували власний оркестр, оновили акторський склад (до того платня в акторів була в трупі надзвичайно високою), адміністрацію, виготовили реквізит, костюми та орендували театр в Одесі, що тоді був однією з найпрестижніших сцен.
На жаль, видатки, які вимагала справа, не завжди покривалися прибутком з вистав — якщо українські п’єси збирали повні зали, то російські постановки, які було необхідно робити відповідно до законодавства, були провальними. Згодом до цього додалася заборона гастролювати на території Київського, Волинського й Подільського генерал-губернаторства, брак репертуару (українських п’єс тоді було не так багато, а отримати дозвіл на постановку нових — не завжди легко, а то й неможливо), і, зрештою, вихід з трупи у 1885 р. провідних акторів і режисера.
За 10 років Михайло Старицький закінчив антрепренерську діяльність і повернувся до Києва, з суттєво підірваним здоров’ям і практично без засобів до існування.
Матеріал створений за сприяння освітньої платформи «Культурний Проект» на підтримку Музею видатних діячів української культури. В інтерактивному Музеї ви зможете познайомитися з найталановитішими та видатними українцями, уявити себе на їхньому місці та більше дізнатися про ключові події нашої історії.
Адреса: вулиця Саксаганського, 97.
Сайт, сторінка у фейсбуці, в інстаграмі.
Читайте також: Леся Українка: феномен українства;
Гамлет і Голохвастов: 5 вистав, з яких починався київський театр;
Хмарочоси та химери: які будівлі обговорював Київ;
Мертві мови та фехтування: чого вчили в школах Києва;
Іван Котляревський: неймовірні баляндраси про життєві вихиляси.
