Тореадор, мрійник та друг дітей: Всеволод Нестайко в Києві

Дитячий малюнок до книги «Тореадори з Васюківки»

Автор знаменитих «Тореадорів з Васюківки» любив солоденьке, пропонував проводити в школах урок гумору та зацінив пригоди Гаррі Поттера. Письменник пережив Голодомор та війну, але не втратив оптимізму і все життя писав казки та гумористичні оповідання для дітей. 30 січня — день народження Всеволода Нестайка, тож Вікенд зібрав цікаві факти про цього надзвичайного киянина та знайшов місця в столиці, які з ним пов’язані.

Всеволод Нестайко народився 30 січня 1930 року в Бердичеві на Житомирщині. В автобіографії письменник розповідає, що перед його народженням мати читала книгу Ремарка «На західному фронті без змін», яка тоді щойно вийшла в російському перекладі. Жінка так захопилась романом, що лише ненадовго відволіклась на пологи, а потім знову продовжила читання. Акушер пожартував, що вона, мабуть, народила письменника. Ім’я хлопчику дав батько, але матері не подобався скорочений варіант — Сева, і вона називала сина Вадіком.

Мати письменника, Марія Довганюк, була вчителькою російської мови та літератури, а батько, Зеновій Нестайко, працював на цукроварні. Коли Всеволоду було три роки, хтось доніс НКВС, що під час Першої світової війни батько був січовим стрільцем і воював за Українську Галицьку Армію. Чоловіка заарештували, згодом він помер в концтаборі. Рятуючись від голоду, Марія разом з сином та старшою донькою Олею переїжджає до своєї сестри в Київ. Все подальше життя Всеволода пройшло в столиці.

У вісім років майбутній автор написав своє перше оповідання про відважного мисливця на бенгальських тигрів. Особливо маму розвеселила фраза, що у мисливця ноги були волосаті, як у всіх чоловіків. На жаль, ця рання творчість не збереглася.

Мати віддала сина в українську школу, щоб він вивчав мову батька. Коли Всеволод закінчив четвертий клас, Київ окупували фашисти. Марія таємно продовжила навчати своїх учнів та сина по підручниках вдома. Так письменник опанував програму п’ятого класу, і коли столицю звільнили, пішов відразу до шостого. Навчався в 63-й школі, але дев’ятий клас закінчив екстерном та перейшов в десятий у вечірню школу робітничої молоді на Солом’янці. Потім вступив на філологічний факультет КНУ імені Шевченка.

У студентські роки разом з товаришем працювали статистами в Київському театрі російської драми, а ще грали там в масовці — були козаками чи простим народом. На четвертому курсі Нестайко почав працювати літредактором дитячого журналу «Барвінок», а потім в редакції «Дніпра» та видавництві «Молодь».

Після закінчення університету Всеволод одружується із студенткою цього ж факультету Світланою. Подружжя мало доньку Ольгу, а згодом онуків та правнуків. В останні роки життя, коли Нестайко занедужав та майже втратив зір, дружина читала йому книжки, під диктовку записувала його відповіді на листи та нові твори.

Нестайко говорив, що пише для дітей, тому що через Другу світову війну не мав власного дитинства. Йому хотілось пережити його по-новому, не так, як було, а як мріялось. Письменник ніколи не писав в оповіданнях про жахи війни і рідко згадував дитячі роки — не хотів говорити про погане.

Перше оповідання Нестайка надрукував «Барвінок» в 1954-му, автору тоді було 24 роки. А в 1956-му вийшла його перша книжка — збірка творів «Шурка і Шурко», тоді ж чоловік вступив до Спілки письменників. Над книгою Всеволод працював вечорами після роботи в редакції. Лише з 1977-го року він став займатись тільки письменницькою діяльністю.

Не все в творах Нестайка його фантазія. Деякі події навіяні спогадами та розповідями друзів. Так, у Яви — одного з головних героїв «Тореадорів з Васюківки» є реальний прототип. На початку 1960-х Всеволод їздив на полювання на Полтавщину, до їхньої компанії прибився сільський хлопчик. Він розповів про свого діда, який зав’язував собі одне око, щоб краще цілитись, бо праве без лівого не примружувалось. Потім цей чоловік приєднався до них на полюванні. Хлопчик став прототипом Яви, а його дідусь — діда Варави. Що ж до знаменитої історії про блукання в кукурудзі, то її письменнику розповів друг — художник Василь Євдокименко. Йому автор і присвятив оповідання «Пригоди в кукурудзі».

*Дитячий малюнок до книги «Тореадори з Васюківки»*

Інколи ідеї нових творів приходили автору уві сні. Одного сонячного ранку йому наснилось, що на носі сидить справжній сонячний зайчик. Коли Нестайко прокинувся, то відчув радість та відразу сів писати новий твір. Так з’явилась повість «В Країні Сонячних Зайчиків», згодом вона переросла в трилогію.

Схожа історія була з казкою «Ковалі щастя, або Новорічний детектив». У шість років Всеволод вперше потрапив на новорічний ранок в Домі вчителя. Дід Мороз вручив дітям подарунки, а потім запросив водити хороводи. Всеволод залишив свій дарунок на стільці, а коли повернувся, його вже не було, мабуть хтось забрав. Це дуже засмутило малого, і Марія, щоб якось втішити сина, купила йому велику шоколадну вафлю в магазині на Хрещатику. Вночі Всеволоду наснилося, що прийшов Дід Мороз і знову дав йому подарунок, а потім підвів до великого годинник, відкрив дверцята і показав маленьких ковалів, які кували годинник щастя (можливо, сон навіяний популярною у ті часи піснею Филиппа Шкулева «Мы — кузнецы»). Всеволод не забув цей сон і в зрілому віці взяв його за основу казки.

Трилогія «Тореодори з Васюківки» вийшла в 1973 році, частини виходили окремо, починаючи з 1964-го року. Книга перекладена більш як двадцятьма мовами, серед них англійська, французька, іспанська, німецька, арабська. Згодом Міжнародна рада з дитячої та юнацької літератури внесла трилогію до «Особливого почесного списку Г. К. Андерсена». Харківська кіностудія зняла фільм за «Тореадорами», він отримав гран-прі на Міжнародних кінофестивалях в Мюнхені та Алегзандрії (Австралія), але в СРСР його так і не показали. Нестайку пояснили, що Ява та Павлуша — нетипові для радянської країни діти, не піонери — одяг в них неохайний і дисципліну постійно порушують.

В 2000-х роках засновник видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іван Малкович запропонував Нестайку осучаснити і перевипустити «Тореадорів». У трилогії з’явились нові епізоди, замість «здорово» герої стали говорити «класно», а ще автор змінив кінцівку книги на більш гумористичну — в попередній версії Ява та Павлуша згадують Чапаєва та клянуться дружити найвірнішою солдатською дружбою. В 2004 році оновлена книга посіла перше місце на Львівському форумі видавців.

*Дудл, який створила компанія Google до 85-річчя з дня народження письменника*

Спочатку рукописи Нестайка друкували дві машиністки, та згодом письменник купив машинку і навчився друкувати сам. Він її навіть у відпустку брав — раптом з’явиться ідея нового твору. А от комп’ютер так і не освоїв.

Нестайко товаришував та працював разом з багатьма українськими митцями того часу — Григором Тютюнником, Юрієм Яновським, Максимом Рильським, Наталією Забілою. Члени Спілки разом їздили на відпочинок у Будинок творчості письменників в Ірпені або на полювання. Остапа Вишню (Павла Губенка) Всеволод називав «першим справжнім письменником, якого побачив у своєму житті». В 1944-му Губенко щойно повернувся із заслання та виступав у школі, де вчився Нестайко — читав дітям твір «Зенітка». А в 1950-х, коли Всеволод вже працював у «Барвінку», йому довелося редагувати дитячі оповідання Остапа Вишні. Нестайку було ніяково це робити, він майже нічого не змінив в творах автора.

Нестайко говорив, що всі дитячі письменники люблять солодке, і він — не виключення. Серед його улюблених ласощів — шоколад та яблучний пиріг його дружини.

Всеволода Нестайка вважають основоположником українського детективу для дітей. У 1990 році вийшла його перша книга в цьому жанрі «Таємничий голос за спиною».

Письменник вів програму на Національному радіо, в якій читав свої оповідання. Він отримував чимало листів від дітей. Так, книгу про пригоди в лісовій школі, яка вийшла у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», проілюстрували діти, які надсилали Нестайку свої малюнки. Іноді листи писали колективно класом, вони приходили зі шкіл та дитячих будинків усієї України, а дехто з дітлахів навіть телефонував автору.

Книги Нестайка включені у шкільну програму — в другому та третьому класі учні вивчають «Незвичні пригоди в лісовій школі», а в шостому — «Тореадорів з Васюківки». Письменника хвилювало, що діти на уроках української літератури вивчають так багато сумних творів, хоча навіть у класиці можна знайти веселі книги. Він пропонував ввести в школах позакласний урок гумору, на якому б діти читали більш оптимістичні твори. Ще письменник вважав, що вчитель повинен бути не тільки гарним викладачем, але й трішечки актором, щоб дітям було не нудно на заняттях.

Коли Нестайку було за 80 років, дружина прочитала йому першу частину Гаррі Поттера. Письменнику сподобалось, хоча він вважав, що «Роулінг передала куті меду», тобто придумала для Гаррі занадто багато пригод.

Помер Нестайко у 84 роки, він пишався тим, що не вийшов із дитинства та зберіг свою дитячу душу. За життя автор отримав відзнаку «Золотий письменник України», декілька літературних нагород, серед них Премія імені Лесі Українки, та Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня. В 2016 році на його честь перейменували одну з вулиць в Дніпровському районі, її протяжність всього 220 метрів.

Попри те, що дитячі роки в Києві були для Нестайка тяжкими, письменник полюбив місто. Спочатку він разом з родиною жив у тітки на вулиці Жилянській. Ходив на стадіон «Динамо» на танці та ковзанку, рвав з друзями горіхи на Куренівці. Потім переїхав на Печерськ. Цей район йому подобався, тому що недалеко знаходилась Лавра, Кловський та Маріїнський палац. Також письменник любив гуляти з дружиною по Хрещатику. Нестайко говорив, що не може жити в іншому місті, навіть коли виїжджав за кордон — через два тижні знову хотів повернутись до Києва. Останні роки письменник з дружиною прожив на вулиці Шовковичній.

У своїх книгах Нестайко також описував столицю, його герої жили на бульварі Дружби Народів — недалеко від будинку, в якому певний час жив автор. Ява та Павлуша в «Тореадорах» гуляють центром столиці та купаються в Дніпрі.