Арт для армії: як працюють воєнні художники

Картина Беати Куркуль

Як малюють свою армію американці та британці? Чому її не зображують ізраїльтяни? Які арти про військових створюють наші вороги? Чи потрібні художники українській армії? Беата Куркуль, ілюстраторка та авторка телеграм-каналу про воєнних художників відповіла на запитання Вікенду.

— Коли зʼявилися перші воєнні художники?

— Думаю, це сталося тоді, коли якийсь воєначальник вирішив, що його подвиги треба фіксувати не тільки текстом, а також і картинкою. Але першим саме воєнним художником, якій працював конкретно з військовими та на їхнє замовлення, був такий собі голландець Виллем ван де Велде Старший, якого найняв голландський флот.

— Для чого був потрібен воєнний арт тоді та для чого він зараз?

— Перш за все це хроніка та памʼять, щось матеріальне, що залишиться десь — у музеї підрозділу, у рідних, у самого вояка. Для істориків — ще й історичне джерело. Також це свого роду пропаганда.

Зараз воєнний арт несе такі самі функції: меморіальна — тобто памʼять. Історична — джерело інформації. Пропаганда — те, що показує якийсь фрагмент складного світу військових. В якомусь сенсі можемо говорити навіть про терапевтичну функцію, адже військові багато уваги приділяють тим артам, які мають стосунок до них.

— Розкажи про 3-5 найкрутіших воєнних художників різних часів, чиї роботи радиш дивитися та біографію читати.

— Для розуміння воєнного арту я рекомендую ознайомитися з творчістю Річарда Джонсона. Американець, художник-репортер, який багато працює з Корпусом морської піхоти, найчастіше супроводжує їх на навчаннях і місіях. Він встиг побувати і в Україні разом із канадськими інструкторами у 2015 році.

Натисніть на фото для збільшення

Українські замальовки

Другий цікавий автор — C. J. Baumann, офіцер-морпіх, який працює в штаті музею Морської піхоти. Він умів малювати й до вступу до Корпусу, але перетворився на сильного художника, вже коли був морпіхом.

Адольф Івон — цей французький художник 19 століття відомий своїми картинами Наполеонівських воєн. Він був офіційним художником французької армії.

Гіл Гохен — американець, що малює здебільшого Другу світову війну й саме авіацію, приділяє чимало уваги військовим.

— Серед воєнних художників багато представників американської та британської армій. Не бачила на твоєму каналі ізраїльтян. Вони не малюють, як інші?

— Упевнена, що малюють, але не в таких кількостях. Якось я запитала в Ігаля Левіна, колишнього цахалівця, а нині військового інструктора та аналітика, як справи з військовим артом в Ізраїлі. Ігаль відповів, що у них, за великим рахунком, таке не заведено. Служать усі, воюють, у принципі, теж усі, це обов’язок і робота, які не потребують додаткового увічнення.

— Коли і як ти стала воєнною художницею? У чиїх кабінетах за цей час бачила свої картини?

— Десь до 2017-2018 року не дуже думала, як представлятися. Воєнний художник — це звучало круто, мені здавалося, що ще рости й рости до цього. Але з часом усвідомила, що більшість моєї особистої творчості — саме військові, тому наче вже й маю право так себе називати. Чому ні?

Найцінніші місця для моїх робіт — це бліндажі чи приміщення різних підрозділів. Коли роботи вішають не тому, що згори надійшла вказівка, а тому, що людям справді подобається. А кабінети різні — від офіцерів-прикордонників до офіцерів зі служби військових перевезень. Навіть у кабінеті головнокомандувача Валерія Залужного є розфарбована картина за номерами, зроблена на основі моєї роботи.

Натисніть на фото для збільшення

— Українські художники, що воюють, і українські військові, що малюють. Їх багато? Чиї роботи радиш подивитися?

— Їх не дуже багато. Але думаю, потихеньку їхня кількість зростатиме. Олег Дробоцький, який загинув у березні цього року. Скульптор Дмитро Бур’ян, який водночас і художник. Валерій Пузік, котрий і письменник, і військовий, і художник. Є військовий Руслан, який малює смішні комікси з наших реалій. Як я знаходжу? Вони самі знаходяться — у фейсбуці, в інстаграмі.

— Чи потрібні офіційні воєнні художники нашим ЗСУ, на твою думку?

— Я думаю, ЗСУ та іншим структурам воєнні художники можуть бути корисними — саме таке формулювання. З ними варто спробувати працювати системно, тобто запровадити традицію візуального документування бойового шляху підрозділу. Слово «офіційний» у нашому випадку мене бентежить, стає тоскно. Зазвичай у нас з появою такої приставки все хороше скочується в зневіру та стає причиною безлічі срачів.

— Чи є воєнні художники у нашого ворога? Яку думку про них маєш?

— Звісно, є. Періодично дивлюся, що вони там малюють. Русня успадкувала весь потужний і налагоджений художній механізм, а також сильну школу батального живопису від СРСР. Насамперед це студія військових художників імені Грекова, яка працювала ще за радянських часів. Вона велика. І на хорошому державному фінансуванні. Ці художники працюють у студіях, а також виїжджають у «поля» — тобто до підрозділів російської армії, щоб набрати матеріалу для подальших робіт.

Є художники-одинаки, зокрема з Криму, ДНР і ЛНР — як правило, ідейні, з пропагандою в голові. Але малюють також добре. Один такий якось виклав на artstation.com роботу, що прославляє головоріза Z. Кілька разів цю роботу зносили через величезну кількість скарг, але він її заново викладав.

— В Україні якась взаємодія держави й таких художників? Армії й художників?

— Скоріше ні, ніж так. У нас є студія Українського батального мистецтва. Але, судячи з фейсбуку та відсутності сайту, вона не дуже активна. Періодично бачу роботи інших художників на військові теми, тобто якась взаємодія армії та художників є — це або комерційні замовлення, або на волонтерських засадах. Держава традиційно маячить десь на обрії.

Поділюся своїм досвідом роботи з Прикордонною службою. Основа, звичайно, фото- та відеоматеріали, які надавали та надають прикордонники, пресофіцери зокрема. До вторгнення в мене було чимало виїздів у різні підрозділи на кордоні та досить прискіпливе знайомство з побутом і службою.

Обов’язковий елемент — пройтися з нарядом якоюсь ділянкою кордону. І тут було різне: і бруд разом місили, і горами лазили, і в море виходили, і в бронежилеті й касці ходили по позиціях (останнє — тільки за дозволу старших офіцерів і після погодження з адміністрацією ДПСУ). Де можна було — фотографувала, рідше знімала відео. Зазвичай після кожного виїзду набиралося до гігабайта будь-яких матеріалів, не рахуючи нотаток і замальовок від руки. Узагалі, на мою думку, прикордонники в плані взаємодії з художниками дещо випереджають решту структур.