Без Маркса, Іскри та Перуна: як у Києві пам’ятники зносили

У різні часи у Києві демонтували пам’ятники та рукотворні об’єкти. Початок традиції поклав князь Володимир. Підхопили справу більшовики, потім зносами зайнялися комуністи. Хто які пам’ятники зносив та кого ставили на порожні постаменти, згадує історик Олександр Вітолін.

Плинність людської слави спонукала мислителів до рефлексій ще дві тисячі років тому. Рок-зірка римської літератури Квін Горацій Флакк у своїй оді до Мельпомени був переконаний, що на вічність можуть сподіватися лише нерукотворні пам’ятники — вірші для співів, а не те, що споруджені людьми.

Минула тисяча років, і київський князь Володимир встановив ідол Перуну і почав гоніння на християн. Закінчилося вбивством Федора-варяга і його сина Іоанна, які стали першими християнськими мучениками Русі. А десять років по тому, у 988-му, князь Володимир наказав скинути всіх язичницьких ідолів в Дніпро. Тим самим продемонстрував нащадкам, що такі споруди не мають суперечити офіційній ідеології.

Наступними століттями рукотворні об’єкти Києва страждали переважно від постійних війн і пожеж. Через війни місто не могло похизуватися шедеврами монументальної скульптури, адже мідь та чавун були потрібніші військовій промисловості. До того ж українська еліта вважала більш престижним опинитись на фресках або на іконах храму. Саме завдяки цій традиції маємо уявлення про зображення Івана Мазепи.

^{Мазепа (ліве зображення) та Богдан Хмельницький послужили образами для ікон}

Кризові явища, викликані Першою світовою війною, і бажання мас позбутися феодальної системи з її ієрархією спричинили революцію 1917 року. З новою владою прийшла нова ідеологія, і всі пам’ятники Києва, які хоч якось нагадували про попередню владу, розглядались не як пам’ятки культури, а як політичний маніфест поваленої влади. Захоплені знесенням пам’ятників доби Російської імперії більшовики не забували, що «святе місце порожнім не буває».

Загадаємо пам’ятник полковнику Іскрі та судді Кочубею. Це автори доносу на Івана Мазепу. За наказом Петра І їх піддали тортурам та стратили, а коли Мазепа перейшов на бік шведів, реабілітували. У радянський час на цьому місці встановили пам’ятник арсенальцям у вигляді гармати, яка, на думку сучасних українських істориків, знаходилась на озброєнні військ Центральної Ради, таких гармат в арсенальців бути не могло.

На місці помпезного пам’ятника імператору Олександру ІІ поставили кострубатий пам’ятник червоноармійцю, який згодом замінили статуєю Сталіна.

*^{Памʼятник Олександру ІІ (зліва) та памʼятник Сталіну}*

На місці пам’ятника прем’єр-міністру Петру Столипіну на сучасному Майдані Незалежності поставили пам’ятник Карлу Максу. Але в 1933 році його демонтували.

Місце пам’ятника графу Олександру Бобринському після його знесення довгий час залишалося порожнім. Аж в 1954 році місце на постаменті зайняв Микола Щорс. Натурником в ході роботи над пам’ятником був молодий Леонід Кравчук. Попри суперечливість фігури першого Президента України було б дотепно перейменувати пам’ятник Щорсу на пам’ятник Леоніду Кравчуку.

Найкращою заміною пам’ятників стало встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку на місці пам’ятника імператору Миколі І.

Були знесені й інші пам’ятники. Із знесених «царських» в незалежній Україні відновили лише пам’ятник княгині Ользі і Кирилу та Мефодію роботи Івана Кавалерідзе. Його встановили у 1996 році.

Нові радянські пам’ятники простояли недовго, бо війська Третього рейху поскидали їх одразу, як тільки вступили у місто. За часів німецької окупації відомо про два нові пам’ятники — погруддя німецькому воїну на кладовищі, впорядкованому біля Аскольдової могили, і стела, яка вшановувала пам’ять киян, жертв авіанальоту радянських бомбардувальників у ніч з 10 на 11 травня 1943 року. Тоді одна з бомб впала на оперний театр. Вона проломила дах, і уламками стелі вбило вісім німецьких офіцерів. Сама бомба так і не вибухнула. Це нічне бомбардування принесло лише випадкові жертви.

Коли місто зайняла Червона армія, написи з пам’ятної стели на Лук’янівському кладовищі збили, а директора похоронного бюро, яке її встановлювало, засудили на 10 років. Статую вояка біля Аскольдової могили знищили разом з цвинтарем німецьких військових.

Парадоксально, але Бабин Яр, який став найбільшим місцем військових злочинів гітлерівців в Києві, понад двадцять років цілеспрямовано знищувався разом з прилеглим єврейським кладовищем. Людські кістки, які стирчали з землі, радянську владу не хвилювали. Лише в 1976 році там відкрили пам’ятник радянським громадянам, військовополоненим солдатам і офіцерам радянської армії, розстріляним німецькими фашистами.

Можливо, радянська влада пішла на це, бо меморіал «Бабин Яр» з’явився в американському Денвері. Аналогічно радянська влада пішла на встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку в Москві після того, як пам’ятник Шевченку з’явився в Вашингтоні. Однак київський пам’ятник нагадував про загиблих тут радянських громадян без усякої згадки про євреїв. Навіть неформальному покладанню квітів у Бабиному Яру чинили перепони. Так само перешкоджали українській інтелігенції, яка збиралася біля пам’ятника Шевченка 22 травня, у день перепоховання Шевченка на Чернечій горі. Такий невинний жест тягнув за собою бесіду в КДБ, загрозу виключення з інституту або звільнення з роботи.

Бажання підкорити пам’ять мас поступово почало обертатися проти пам’яті про самих можновладців. Так пам’ятник Сталіну демонтували після ХХ з’їзду КПРС без жодного протесту з боку радянських громадян.

Останнім значним актом вандалізму з боку радянської влади стало нищення горельєфу Стіни Пам’яті на Байковому кладовищі. На створення цього горельєфу пішов не один десяток років і значні кошти, але в 1982 році роботи припинили за наказом влади, а саму композицію залили бетоном як чужу принципам соціалістичного реалізму.

З проголошенням незалежності України на зміну комуністичній ідеології прийшла демократична система. У 1991 році демонтували пам’ятник Жовтневій революції, але поступово декомунізація загальмувала і знову набрала сили лише коли виросло нове покоління українців.

Яскравим початком Революції гідності стало знесення пам’ятника Леніну у грудні 2013 року. Порожній постамент біля Бесарабської площі засвідчує, що Горацій мав рацію: поезія увічнює краще, ніж рукотворні пам’ятники.