Памʼятник Шевченку: замість княгині та імператора

Навколо фігури Шевченка завжди була буря емоцій, та й заборон не бракувало. Дивіться самі: гроші на памʼятник поету зібрали всім світом, а потім почалися запеклі суперечки про проєкти. Кожному скульптору розповідали, чому «його Шевченко» — не такий, який усім потрібен. Поки в Петербурзі вимагали відмовитися від самої ідеї памʼятника, у Києві не могли вирішити, яке місце виділити для монумента.

Пишно відзначати 100-річчя Тараса Шевченка першими запропонували полтавці в Золотоніському повіті 1904 року. Наступного року Київська дума долучилася до ініціативи, вирішивши, що непогано б установити памʼятник поетові. Міському голові Іполиту Дякову доручили клопотати перед владою, щоб та дозволила збирати пожертви на будівництво.

За рік міністр внутрішніх справ імперії Петро Дурново видав такий дозвіл, але не київському голові, а полтавському губернатору. Тоді полтавці обʼєднали зусилля з киянами та запустили збір грошей разом. Тим часом міська дума Києва розглядала питання одразу двох памʼятників: імператору Олександру II та колишньому кріпаку Шевченку. Для першого швидко обрали Михайлівську площу. А от місце для другого визначали довго. Після бурхливих суперечок у думі вирішили перемістити імператора на Європейську площу, а памʼятник Шевченку ставити у сквері перед реальним училищем (нинішня вулиця Велика Житомирська).

Зібрали комітет, до якого увійшли Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Борис Грінченко, оголосили конкурс на найкращий проєкт памʼятника поету. Очолити журі покликали художника Іллю Рєпіна та скульптора Володимира Беклемішева, ректора художнього училища при Імператорській академії мистецтв. Коли ці двоє від запропонованої честі відмовилися, очолив конкурс уродженець Полтавщини скульптор Леонід Позен, автор памʼятників Івану Котляревському та Миколі Гоголю в Полтаві.

На конкурс надійшло 60 робіт із різних міст і країн, був навіть проєкт із Нью-Йорка. Але журі жодну роботу не схвалило і премій присуджувати не стало. Цікаво, що на конкурс памʼятника Олександру II, який проходив у той самий час, надійшло лише 20 проєктів.

Згодом призначили новий «шевченківський» конкурс, його очолив український художник Опанас Сластіон. І знову з 47 проєктів не обрали переможця. Другу премію отримав викладач Київського художнього училища Федір Балавенський, учитель Івана Кавалерідзе.

Українців підсумки конкурсу обурили й розчарували. Мистецтвознавець Євген Кузьмін написав розгромну статтю з цього приводу: «Над долею Шевченка справді висить злий фатум, який переслідує його й після смерті. Адже не можна й допустити, щоб проєкт, «схвалений до встановлення», як свідчать місцеві хронікерські нотатки, справді був втілений. Відмовившись від видачі першої премії, журі тим самим визнало й неспроможність і другого конкурсу. Відомо, що «на безрибʼї і рак — риба», і таким раком виявився проєкт Балавенського, але ж Києву все-таки потрібен памʼятник-риба, а не памʼятник-рак, і краще взагалі відмовитися поки що від памʼятника, ніж споруджувати точно поганий. А що памʼятник поганий — це видно з першого погляду, навіть із репродукції. При цьому особливо прикро, що поганою є саме головна фігура — фігура самого поета».

Після невдач із конкурсами київська влада вирішила зосередитися на інших памʼятниках, почавши з княгині Ольги. І обрала для нього той самий сквер, де раніше збиралися встановити памʼятник Кобзареві. Міський голова пояснював: «Як на мене, питання саме собою вирішується: кавалер має поступитися дамі місцем».

Шевченківський комітет підшукував нове місце для памʼятника поету. Думали поставити його на Караваєвській площі (площа Льва Толстого). Рішення видавалося знущальним: навпроти знаходилися Караваєвські лазні, навколо — різні неприємні крамниці (аналоги сучасних МАФів). Розглядали місце біля Золотих воріт, на розі Бібіковського бульвару (бульвар Шевченка) і Пушкінської (Чикаленка) або на Михайлівській. Голова клубу київських російських націоналістів Анатолій Савенко заявив, що Золоті ворота є «самостійною памʼяткою XI століття, і сюди Шевченко не підходить», а на Михайлівській площі перед «російським навчальним закладом» не можна ставити памʼятник людині, яка все життя була ворогом монархії. Врешті виділили під памʼятник «місце в центрі площі, утвореної перехрестям Караваєвської, Пушкінської та Великої Васильківської вулиць».

Заодно в думі згадали, що хотіли організувати урочистості до 100-річчя від дня народження Шевченка. Урочистості проводилися приблизно так само, як це могли спостерігати і ми: панахида в Софійському соборі, засідання в Купецькому зібранні (Національна філармонія України) та концерт у міському театрі, присвячений памʼяті Тараса. У концерті мав співати хор із 300 співаків. Ще попросили думу назвати одну з вулиць Києва іменем Шевченка.

У розпал підготовки з Петербурга почали надходити відомості, що публічні вшанування Шевченка заборонять. Міський голова спробував дізнатися в міністерстві внутрішніх справ, там йому прямо заявили, що ніяких урочистостей не допустять. Те саме було сказано і про можливе закладення памʼятника. Тоді Дяков розпустив комісію з підготовки вшанувань поета.

У Петербурзі шумно вітали це рішення як перемогу «над мазепинством київським». «Але повною перемогою це буде тоді, коли й сама думка про постановку памʼятника у вигляді його постаті зникне», — писав якийсь відставний капітан, рекомендуючи зібрані киянами та полтавцями 130 тисяч карбованців витратити на влаштування лікарні для бідних у Києві — нехай і імені Шевченка. Про всяк випадок у лютому 1914 року комітет у справах друку конфіскував у палітурних майстернях 10 тисяч примірників виданого «Кобзаря».

Але Київ продовжував наполягати на памʼятнику. У 1914 році дума вирішила схвалити проєкт італійського майстра Антоніо Шіортіно. Планувалося, що італієць працюватиме над проєктом у Римі, а потім готову роботу доправлять до Києва. До речі, ідею памʼятника від Шиортіно київські патріоти розкритикували від самого початку. Директор Міського музею Микола Біляшівський і художник Василь Кричевський назвали його «образою і наругою над памʼяттю поета-художника».

У жовтні 1918 р. у Києві знову засідали поважні чиновники і після довгих обговорень знову створили комітет з будівництва памʼятника Тарасу Шевченку у складі 28 осіб. Нарешті, 1 травня 1919 р. на площі III-го біля Інтернаціоналу (Європейська площа) становили погруддя поета. Той день узагалі виявився для Києва врожайним на погруддя: на Радянській площі (Майдан Незалежності) зʼявилося погруддя Карла Маркса, на Театральній — Лібкнехта, на Печерську — Свердлова, на площі Революції (Контрактова) — Рози Люксембург, на Софійській — Леніна і Троцького.

11 березня 1920 року в газеті «Комуніст» киян покликали на церемонію закладення памʼятника Шевченку на Михайлівську площу: постаті Андрія Первозванного, Кирила та Мефодія тимчасово закрили фанерою, а на пʼєдестал княгині Ольги поставили погруддя Шевченка роботи скульптора Бернарда Кратка. Але простояв він тут дуже недовго: 1920 року його знищили поляки.

І тільки 1939 року в Києві до 125-річчя поета відкрили памʼятник роботи Матвія Манізера та Євгена Левінсона. Саму постать виготовлено з бронзи, для пʼєдесталу використано червоний граніт з Омелянівського карʼєру на Житомирщині. Відкриття планувалося на 9 березня, але в підсумку відбулося на три дні раніше. Найцікавіше, що памʼятник встановили у сквері біля червоного корпусу університету, де до революції стояв памʼятник Миколі I, головному гонителю Шевченка. Його демонтували та переплавили в майстернях заводу «Арсенал» 1920 року.