Забудова вулиці Новодарницької 1950-х років
Жити «далеко від цивілізації», ховати незʼїдений обід і бешкетувати телефоном. Киянка Наталія Фесюн згадує дитинство на Новій Дарниці.
Розповідь присвячена поїздкам на Хрещатик, перекритому газу та телефонним розіграшам. Це лише частина спогадів Наталії про дитинство. Також вона написала про освіту та шкільну їдальню, свята та дефіцит, подорожі та ідеологію. Можливо, колись спогади киянки стануть книжкою.
Ми жили у віддаленому Дарницькому районі Києва, а транспортна система міста була в зародковому стані. До нашого будинку на Новодарницькій вулиці можна було доїхати 22-м або 31 трамваєм прямо з центру десь за годину-півтори.
Наша прогресивна вчителька співу інколи дивилася на клас з відтінком жалю в очах і говорила: «Ви живете не в Києві, а в Чернігівській губернії, ви так далеко від цивілізації: від музеїв, філармонії, театрів». Але ми зовсім не відчували себе обділеними й думкою дивної училки не переймалися, адже в нас чудовий район, стільки парків, дворів, і для дітлахів роздолля.
Не можу сказати, що ми ніколи не відвідували зоопарк, ботанічний сад, цирк чи парк Шевченка. Так, ми це робили не дуже часто, враховуючи довгу подорож громадським транспортом. Батьки докладали чимало зусиль, аби показати нам чудове місто й ту цивілізацію, про яку згадувала вчителька. Особливо я полюбляла сімейні вилазки на Хрещатик, коли можна було скуштувати смачнюче морозиво пломбір в культовому кафе біля метро. Це кафе, як магніт, притягувало всіх малюків міста, бо морозиво подавали в чудових металевих креманках, в них апетитно ховалися три кульки неймовірного смаку, а їсти їх треба було маленькими пластиковими ложечками. Кожна дитина мріяла мати такі ложечки вдома, щоб постійно їсти морозиво з таким же задоволенням. Але щось у тій країні, мабуть, не склалося з ложечками, і тільки кафе мало на них ексклюзивні права.
Основною транспортною артерією для нашої Новодарниці була приміська електричка. Мама з татом діставалися роботи, витрачаючи півтори години в один кінець, тому ми, діти, до пізнього вечора лишалися щасливо наданими самім собі. Зі школи повертаюся о першій годині дня і — повна свобода! Мені було всього сім років, а в мене вже був ключ від квартири (де гроші лежать) на мотузочці на шиї. Так усі діти носили.
На групі продовженого дня було нудно, тому ми з подружкою купували по три копійки смажені пиріжки з повидлом, якими торгували біля школи, та прямували через парк додому.
Удома на мене чекав холодний обід. Хоча мама загортала його в кілька шарів рушників, щоб їжа не охолола, це не допомагало. У квартирі, звичайно, був газ, але його потрібно було запалити за допомогою сірників. Дивна річ, але мама чомусь не хотіла ризикувати й довіряти мені користуватися самостійно плитою і про всяк випадок перекривала газовий вентиль. Я тоді не здогадувалася, що так можна, й кілька разів безрезультатно намагалася самостійно запалити газ, щоб розігріти їжу. Оскільки їжа завжди була холодною та несмачною, я час від часу викидала її у сміттєпровід перед маминим приходом, аби мама не засмутилася, що я весь день голодувала. Але одного разу не встигла своєчасно утилізувати харчі. Зіткнувшись з мамою у дверях, з каструлею холодної вівсянки в руках, я, як гірська коза, вискочила в неї під рукою та помчала до сміттєпроводу. Мама про все здогадалася й дуже розлютилася, але відтоді почала дозволяти користуватися газовою плитою.
Єдиним непрямим інструментом контролю за дітьми, що знаходилися на відстані півтори години від цивілізації, був телефон. Домашні були рідкістю та розкішшю, але службові телефони передбачалися для особливо важливих співробітників, щоб «діставати» їх 24 години на добу. Мій тато належав до категорії таких незамінних працівників, і в нас вдома був службовий телефон, але тільки для внутрішніх абонентів його дуже великого підприємства. Це дозволяло татові щодня дзвонити мені після школи й розпитувати, як мої успіхи, які трапилися досягнення, чи зроблені уроки й де, власне, я перебуваю. Іноді ми разом робили домашні завдання.
Але телефон у квартирі зовсім не для цього! Ми з малолітніми подружками любили влаштовувати телефонні розіграші. Окрім безглуздих жартів на кшталт: «Якої довжини у вас телефонний дріт?» При відповіді «3 метри 20 сантиметрів!», заливаючись сміхом, волали у слухавку: «3 метри залиште, а 20 сантиметрів заткніть собі в ж….у»!!! Смішно? Нам було дуже смішно. Але найбільш ризиковими розіграшами були призначення побачень.
У районі було два клуби, вони ж бібліотеки, дитячі секції, кінотеатри, місця проведення зборів та урочистих заходів: ДК «Залізничник» та ДК «Дніпро». У нашому дитячому всесвіті інших громадських місць не було або ми про них не знали. Тому на побачення по телефону могли запросити тільки власника невідомого службового номера, лише у ДК «Залізничник» і, звичайно, на дорослий сеанс на 21:00. Так працювала наша дитяча фантазія, і це здавалося весело. Одного разу, коли нас із сестрою вже поклали спати, я почула, як тато з кимось розмовляв телефоном на підвищених тонах, дивуючись, хто так пізно вимагає до телефону його дочку. Тато й гадки не мав про наші жарти й був упевнений, що співрозмовник просто помилився номером. Він навіть про всяк випадок роздратовано спитав: «Та ви хоч знаєте скільки років моєї доньки? Їй вісім. Ви точно помилилися номером!»
Сподобалася стаття? Підтримай редакцію!
Читайте також: Від стакана до «Каштана»: історія київського морозива;
«Наступна станція — „Житомирська“»: літнє кохання в Києві;
З академіками та історією: дитинство на Кудрявці;
