Вулиця, де жили письменники та філософи, знаходився притулок, яким опікувалися головні киянки, та були гірки до арки Хрещатика. Киянин Максим Пестун згадує дитинство на вулиці Лютеранській.
Наш будинок на Енгельса — так тоді називалася вулиця — знаходився якраз на місці зламу, де рівна вулиця закінчується і несподівано круто збігає до Хрещатика. На подвірʼї росло величезне, вище за будинок, старе дерево. Воно затишно закривало вікна від сонця, і вранці нам співали пташки. Якось дерево зрубали. Це було одне з перших великих потрясінь мого дитинства. Я ніяк не міг зрозуміти, навіщо вбивати таке красиве й величне дерево, а коли мені сказали, що воно захворіло, я довго питав дорослих, чому ж його не лікували, воно ж живе.
Така сама історія повторилася за пів століття з величезною липою у дворі будинку, де я зараз мешкаю на Великій Житомирській. Думаю, дереву було більше років, ніж самому будинку, а це ж перший камʼяний будинок у дитинці.
Навпроти будинку на Лютеранській була школа, куди мене віддали до першого класу. Оскільки наші вікна виходили на її фасад, мама могла з квартири спостерігати, як я заходив до класу та сідав за парту, як раніше спостерігала за мною в дитячому садку, що знаходився у дворі, теж навпроти вікон. А наступного року школу «репресували» і забрали під «цукровий інститут», а мене перевели до школи №147 на подвірʼї «пожежки», де сьогодні ліцей. Наша школа у народі називалася «Урилівка», на імʼя директора. Його син навчався у нашому класі.
Трохи нижче нашого будинку на іншому боці й сьогодні стоїть незвичайна старовинна будівля Сулимівка — колишній притулок для жінок і дівчаток. Він отримав свою назву від імені господаря будинку Сулими, родича гетьмана. Його вдова передала розкішну на ті часи будівлю та садибу місту під безкоштовний притулок. У будівлі була гарна домова церква Олександра Невського, але донині вона не дожила, як і первісний вигляд будинку, що будувався як палац. Заснований тут притулок мав довгу історію. Його опікою займалися дружини всіх губернаторів Києва, а в нижньому ярусі пізніше було облаштовано відому в місті пекарню. Ще розповідали, що у вікнах другого поверху бачили привида. З приходом радянської влади притулок припинив своє існування. Я часто бував у цьому дивному будинку, де у комуналках жили мої однокласники.
Щоранку мене будив натужний звук мотора старенького хлібного фургона, який насилу повз крутим підйомом. Взагалі машини тоді на вулиці були великою рідкістю — кілька на годину.
А найулюбленішою порою для нас, дітлахів, була зима. Вулицю серйозно заносило снігом не наприкінці березня, як зараз, а від початку зими, він так і лежав до весни. Майже щодня ми каталися на санчатах, а іноді, не встигнувши загальмувати, вилітали в арку, що виходить на Хрещатик.
А навесні вулицею бігли струмки, за сьогоднішніми мірками майже річки. Ними ми пускали кораблики з кори дерев з вітрилами зі шкільних зошитів і бігли вниз дивитися, чий запливе далі. Струмки котили гіркою маленькі камінчики і шматочки битої цегли, перетворюючи їх на коричневі, майже ідеально круглі кульки.
Тоді я не знав, що живу на колишній Графській вулиці, де розпочинав свій київський період Костянтин Паустовський, жив філософ Микола Бердяєв і збирач української старовини Василь Тарновський, часто бували Олександр Купрін і Михайло Старицький. Історія багатьох відомих далеко за межами Києва людей перепліталася із цією вулицею. Але мені Лютеранська дорога тим, що з нею повʼязані чудові спогади мого дитинства.
Сподобалася стаття? Подякуй редакції!
Читайте також: Відьми та корочуни: як протистояти злим істотам взимку;
Баба Куця, лыжи и кружок туризма: детство на Лесном;
Багатій на чолі міста: як Демидов Києвом керував;
Танцы у буржуйки, картошка и немцы: детство в послевоенном Киеве;
Лимонад, просвирки, гонки: детство на Соломенке;
Со сталькой и опарышем: первая рыбалка и детство на Подоле;
Покерфейс змалечку та прогульні навички: дитинство на Борщагівці.
