Дах, «Алмаз» і дворовий вівтар: дитинство на Дарниці

Вулиця Бойченко у 1970-х роках.
Використані у статті фотографії не відображають точних місць, про які розповідається.

Місця дитячого щастя — дахи свого та сусіднього будинків, кінотеатр «Алмаз», трансформаторна будка та місцевий універсам. Киянин Федір Бубнов згадує дитинство на Дарниці та довгі подорожі на Лісовий масив.

Обережно переступаючи через купи сміття, я підходжу до рейок і, повернувши голову ліворуч, з побоюванням вдивляюся в далечінь. Але бачу там тільки сліпуче сонце, під ним гаряче повітря химерно викривляє залізничний краєвид. І тоді я спочатку переступаю першу рейку, потім роблю два короткі кроки й з полегшенням переступаю другу.

І ось коли я, радісно віддихуючись, уже спускаюся по насипу, за моєю спиною починає раптом шалено гуркотіти галасливий та з гострим запахом поїзд, що взявся незрозуміло звідки.

І цей поїзд, що виникає завжди раптово й нізвідки, чимось схожий на моє дитинство. Дитинство, яке я, здається, вже зовсім не памʼятаю, але при цьому воно, виявляється, завжди живе всередині мене.

У дитинстві я жив у довгому, із шістьома підʼїздами, девʼятиповерховому будинку, і моїм двором був увесь цей величезний простір навколо нього. На старих фотографіях у потьмянілому сімейному альбомі мій двір був ще більшим, і там, де потім зʼявилася стоянка й одразу за нею баскетбольний майданчик, на піщаному пустирі росли величезні самотні сосни.

Коли у дворі нам ставало нудно, ми, не замислюючись, легко йшли кудись далеко. Це тепер я знаю, що лише на кілометр, ну максимум два від будинку. А тоді був великий і хвилюючий світ, де вирувало цікаве, доросле життя і постійно щось відбувалося.

Ми запросто могли дійти до метро «Дарниця», повз кінотеатри «Алмаз», «Ровесник» і кафе «Сладкоежка» або піти в інший бік і дійти до лісу, потім довго йти вздовж нього до самої станції метро «Піонерська» (зараз — «Лісова»). А дорогою перелізти через високий бетонний паркан, і, якщо пощастить, набрати у великих контейнерах красивих кольорових картинок, що навіть переливаються за хитрим смугастим склом.

З третього боку, одразу за «гіркою», яка насправді була не гіркою, а невеликим лісом між будинками, знаходився кінотеатр «Росія». Якщо йти далі й далі, починався справжній ліс, кінець Лісового масиву. Ну а з четвертого боку був найдальший від нас кінотеатр «Аврора», аж на Воскресенці.

Трансформаторна будка

Центральним місцем нашого двору, його вівтарем була трансформаторна будка. Побудована з теплої, місцями вищербленої оранжевої цеглини, вона з усіх боків була обліплена численними залізними дверцятами, покритими шарами сірої фарби.

Кожні дверцята мали замок під спеціальний трубчастий трикутний ключ, і кожен із нас мріяв десь такий знайти. У дверях були вузькі вентиляційні прорізи, в які ми радісно кидали всякий непотріб на кшталт дрібних паличок, пивних кришок та недопалків, що валялися на землі. А ще до дверей можна було прикласти вухо і почути, як усередині будки щось монотонно й загадково гуде.

На цеглах цих стін ми малювали та писали. Ми робили це фломастерами, фарбою, кульковими та пірʼяними ручками, видряпували ножиками, склом, цвяхами. Написи опинялися просто перед очима, коли ти, граючи в піжмурки, притулявся чолом до цегляної стіни, бурмочучи собі під ніс дивну довгу скоромовку, що закінчується гучним «…барабан-дуду, я іду».

Іноді на подвірʼї зʼявлялися галасливі люди у затасканих комбінезонах. Вони приїжджали на різнобарвній аварійній машині, заходили всередину будки та губилися десь там у глибині, але двері завжди залишалися відчиненими. І ми з завмиранням серця підходили до дверей так близько, як це було можливо, і заглядали туди, всередину, сподіваючись розгледіти там хоч щось, бо таємниче внутрішнє життя трансформаторної будки нам ніколи не давало спокою.

*^{Біля станції метро «Чернігівська», 1970-ті}*

Майданчик, де сушили білизну

Навпроти нашого підʼїзду був невеликий заасфальтований майданчик із квадратними залізобетонними стовпами по кутах. Між стовпами був натягнутий товстий сталевий дріт. Цей дріт мав темно-коричневий колір, але чомусь ніколи не бруднив білизну іржею. По периметру майданчик оточували щільні кущі з дивним, білим знизу листям, на якому постійно копошилися різні комахи.

У дитинстві ми все розглядали. Ймовірно, через маленький зріст все завжди було дуже близько, поруч, просто перед очима. Воно постійно вимагало тактильного контакту, все треба було чіпати, обмацувати, гладити, брати до рук: жуків, голубів, листочки, палички, квіти, фільтри від цигаркових недопалків, кришки від пляшок, залізні літери «ш» та «г» від трансформаторів, що літали немов індіанські сокири, а іноді як австралійські бумеранги.

Ми постійно дивилися собі під ноги й там завжди було щось цікаве. На цьому майданчику для білизни я якось знайшов дрібну паперову грошину, може рубль, а може навіть три. Не памʼятаю, що з нею зробив, але сам факт фантастичного, неймовірного везіння так вразив, що запамʼятався на все життя.

Універсам

Через два будинки від нашого, начебто таких самих як наш, але при цьому абсолютно інших, знаходився універсам, куди я завжди охоче ходив по хліб. Купував лише чорний, «український», моя бабуся жодного іншого не визнавала. І їла з ним усе, навіть кавуни, які називала «арбузами» наголосом на першу букву.

Хліб дорогою додому я завжди обгризав, він був такий смачний, теплий, з коричневою хрусткою скоринкою й ароматом, що зводив з розуму. Друг Вова навчив мене трохи поливати шматок хліба соняшниковою олією та посипати його зверху сіллю.

Бабуся, дізнавшись про це, сказала, що треба не так, і насмажила мені з хліба грінки. Грінки з чорного хліба, підсмажені на олії, були набагато смачніші, ніж хліб, просто политий олією, тут бабуся мала рацію. Вона взагалі у всьому виявилася правою, прожила дуже довге і не дуже щасливе життя довжиною в 97 років. А могла прожити ще невідомо скільки, якби одного разу не впала невдало і не зламала ногу.

Будівля універсаму була для мене величезною. Окрім центрального входу, з усіх боків універсаму були окремі входи до різних магазинчиків, майстерень. В одному з таких магазинчиків ми заряджали сифони газованкою, тоді це було дуже круто.

В універсамі ліворуч від входу знаходився відділ «Соки-води». Там наливали сік із двох дивних скляних конусів із краниками внизу, що висіли на блискучій підставці. Вся споруда стояла прямо на прилавку. А ось матовий алюмінієвий агрегат для приготування молочного коктейлю ховався чомусь у глибині біля стіни.

А на стіні ліворуч у закритій склом шафці було добре видно строкаті й ошатні ряди пачок цигарок. Я тоді твердо вирішив: коли виросту — обовʼязково куритиму. Мені здавалося, що пачка цигарок у кишені — це як свято, що завжди з тобою.

Шістнадцятиповерхівка

Якось поруч із нашим будинком збудували ще один: дуже сучасну на той момент шістнадцятиповерхівку. І в нас на подвірʼї зʼявилася бойлерна, величезна, в чотири рази більша за трансформаторну будку. Але оскільки була вона з сірої силікатної цегли, вся нежива, безлика, то жодних сильних емоцій у нас не викликала. На відміну від власне шістнадцятиповерхівки.

Ми дуже полюбили бігати туди, до своїх нових друзів або просто кататися в ліфтах зі страшними автоматичними дверима, які відчинялися й зачинялися самі собою, що було для нас дивом. Ми часто підіймалися на верхній поверх, виходили з ліфта праворуч, через крихітний коридор, майже шлюз, на невеликий балкон, і стояли, дивилися звідти на наш власний будинок крізь вузькі, спрямовані вниз щілини суцільнометалевих жалюзі.

А ще звідти можна було потрапити на дах. Не знаю, як хтось із нас дізнавався, коли в нашому будинку або шістнадцятиповерхівці був відкритий вихід на дах, але звістка ця поширювалася по всьому двору і ми, звичайно ж, незабаром опинялися там, нагорі, та з завмиранням серця підходили до самісінького краю даху і, борючись із запамороченням, дивилися вниз.

Біля шістнадцятиповерхівки знаходилася цегляна будка для сміття, а поряд із нею завжди лежала купа всякого мотлоху: старі стільці, дивани, тумбочки, двері, іноді гілки. Якось хтось із друзів загадково пообіцяв мені щось показати. Щось, чого я ніколи в житті не бачив. Але, звичайно, за умови, що я більше нікому про це не розповім. Він підійшов до гори зрізаних вербових гілок, що лежала біля цього сміття, раптом заліз на її вершину, відкрив якісь дверцята і сказав мені «ну давай, лізь сюди». Ми спустилися кудись униз і опинились у справжній печері. Він запалив свічку, що стояла на ящику, і запитав: «Ну як тобі халабуда?» Досі дивуюся, хто зміг таке придумати й побудувати, і чи не наснилося мені все це, бо наступного дня біля сміття вже не було нічого, крім старого комоду та кількох проламаних деревʼяних ящиків.

*^{Будинок по вулиці Бойченка, 1970-ті}*

Ліфт

У нашому будинку ліфти їздили у квадратному тунелі з дрібної рабиці, який пронизував всі сходові прольоти. Сітка була пофарбована зеленою фарбою військового відтінку і через неї було чудово видно і ліфт, що пересувається між поверхами, і сталеві троси, що ковзають по блоках, і велику противагу, що пропливає у бік, протилежний руху ліфта. На кожному поверсі вхід до ліфта закривали важкі металеві двері, які треба було самому відкрити й зачинити, під час руху вони блокувалися автоматичним замком. А сам ліфт закривався двома внутрішніми деревʼяними стулками з вузькими скляними віконцями. Причому в кожному підʼїзді ліфт чомусь був свій, унікальний, з якимись іншими кнопками, малюнками на стінах та запахом. Хоча, звісно, загалом вони були однакові.

За будинком

За моїм будинком під балконами росли фруктові дерева: яблуні, абрикоси, груші та сливи. Батьки з гордістю показували мені з нашого балкона дві вишні, які посадили, коли я народився. З самим балконом ніколи нічого не робили від часу будівництва будинку, просто раз на кілька років батьки намазували новий шар зеленої фарби на залізні прути огорожі, деревʼяні ящики для квітів, бічні фанерні перегородки, що відокремлюють нас від сусідів, і потріскане тепле деревʼяне поруччя.

А одразу за фруктовими деревами, що росли в три чи чотири ряди, за тонкою асфальтовою доріжкою був величезний спортивний майданчик, обгороджений сіткою, а ліворуч — великий простір, зарослий травою, пройшовши який можна було потрапити: якщо йти прямо — у присадкуватий одноповерховий овочевий магазин із наївною і зворушливою мозаїкою, а пройшовши навскіс ліворуч — на водокачку.

Водокачка

Водокачку оточував масивний паркан зі стовпів, зʼєднаних двома ярусами бетонних плит, нижні плити були суцільні, а верхні — з широкими вертикальними прорізами, в які легко пролазила рука. Паркан був побілений крейдою, яка завжди залишалася на одязі. За цим парканом, невидимі ніким, ми ловили ящірок, метеликів або коників у густій і високій траві з жовтими кульбабами або просто лежали на спині, дивлячись у сліпуче синє небо.