Жити в будинку з Патоном та іншими академіками, шукати пригод у бомбосховищі, ганяти на санчатах біля генеральського будинку і гуляти в знаменитому чкаловському сквері. Гідеса Олена Казьміна згадує своє дитинство на Кудрявці.
По Бульварно-Кудрявській ходила я щоранку до школи. Ну як ходила — частіше бігала. Так часто буває: якщо живеш відносно недалеко від школи, то виходиш в останній момент — коли до початку уроку залишилося пʼять хвилин. Загалом за ці хвилини зазвичай встигала добігти, якщо вже була на Воровського, як вона тоді називалася.
Повертала я на Бульварно-Кудрявську з Чеховського провулку та упиралася відразу в цю будівлю. Зараз вона належить НАМУ, а зводилася наприкінці 19 століття на кошти Льва Бродського під добродійну дитячу амбулаторію.
Далі йшов величезний обшитий білою плиткою будинок, в якому в середині буремних 90-х постійно змінювалися організації та магазини-орендарі. А мені цікаво було спостерігати, як змінюються відповідно вивіски та клаптики фасаду: зовнішня реклама була тоді врегульована майже ніяк. Раніше ж на цій території був міський сад, в якому частенько призначали зустрічі учні Першого чоловічого комерційного училища ученицям Жіночої торговельної школи. Школа була на два будинки вище по вулиці, зараз це адміністративна будівля університету імені Грінченка, на розі з Обсерваторною. Програми навчання були подібними, та й інші приводи у хлопців і дівчат знаходилися. Училище знаходилося у помпезній будівлі, але я її проминала вже як величезний комплекс підприємства «Поліграфіст».
На Гоголівську повертала вже за рогом наступної, блакитної будівлі — її звели у 1895 році для Товариства сприяння початковій освіті. На початку 20 століття тут навіть відбулися всеросійські збори прихильників вегетаріанства, учасники яких згодом замість співпраці пересварилися і розбіглися.
Коли мені було років 10, ось такий мав вигляд мій район. На Львівській площі не було памʼятника Анні Ярославні, а в Будинку художника на мансардних поверхах у спеціально облаштованих студіях творили художники. Мене ж зачаровували фігури не-муз — хоча вони й здаються музами. Але це скоріше бронзові алегорії мистецтвознавства, сценографії, скульптури, архітектури, живопису, графіки, декоративно-прикладного мистецтва, бо таких муз у давньогрецькій міфології не було.
Навпроти височіє будівля першого в Києві хмарочосу — Будинку Торгівлі. Висотою сягає майже 100 метрів, а дах увінчує характерна біла кулька. На верхніх поверхах розміщувалися державні установи, як-от Міністерство торгівлі та Державна податкова адміністрація. А на нижніх трьох був торговельний центр. На початку 90-х там почали зʼявлятися у вільному продажі імпортні товари, і я полюбляла ходити туди дивитися на гарний стильний одяг. Товарів було багато, а коштів мало, тож вибиралося все довго й ретельно. Якось ми купили там мамі літній костюм із яскравими квітами виробництва США. Здається, це був найгарніший її костюм мого дитинства.
Колись Львівську та Старовокзальну площі звʼязував трамвайний маршрут №2. На місці, де Бульварно-Кудрявська підходила до Будинку художника, трамвай робив коло, і там збудували трамвайну диспетчерську в стилі радянського модернізму. З 1996 року вона вже не функціонує за призначенням. Можливо, на її місці колись буде вихід зі станції метро «Львівська брама» — легендарної станції, яка зводить з розуму іноземців, що намагаються вийти на ній між «Золотими воротами» та «Лукʼянівською».
Моя рідна вулиця Олеся Гончара змінила за свою історію багато назв. Вона зʼявилася на мапі Києва як Володимирська на початку 19 століття. Потім вона стала Малою Володимирською, і понеслося: Столипінська — бо в клініці на цій вулиці помер Петро Столипін, Гершуні та Ладо Кецховелі — на честь чергових революціонерів, Антоновича на честь Володимира Антоновича у 1941-1942 роках, під час німецької окупації.
Для мене ж у часи дитинства вона була вулицею Чкалова. Посеред вулиці навпроти будівлі колишніх Вищих жіночих курсів (ріг будівлі на фото нижче) був Чкаловський сквер із памʼятником Валерію Чкалову. Памʼятник уподобали голуби — вони сиділи всюди: на голові, плечах і рукавах знаменитого льотчика. Напевно, і зараз можна побачити їхніх нащадків.
Дорогий серцю будинок — той, у якому ми проводимо своє дитинство. Непростий будинок — таких, зведених за спецпроєктами, в Києві було всього два. Наш — для співробітників Академії наук УРСР. Сусідній ми називали «генеральський»: там жили генерали й вищі чини армії, територія була відгороджена по периметру зеленим парканом, а ворота охороняли солдати.
Обидва будинки стоять зовсім поруч, сховані від людських очей на другій-третій лінії забудови. Один — зі сторони вулиці Олеся Гончара, інший — з боку Ярославового Валу, відразу за знаменитим будинком Сікорського. Обидва вдало вписалися в пагорби колишнього Афанасіївського яру. Пагорб між ними використали для облаштування невеликого парку, в радянські часи його щоранку мели солдатики. А насправді там побудували двоповерхове бомбосховище, на обидва відомчі будинки.
З настанням незалежності солдатів на воротах прибрали, самі ворота відкрили, і ми стали щозими кататися цими крутими гірками на санчатах, а влітку — на тарзанці. Так і казали між собою: пішли на «во́єнку». Пощастило навіть побувати в бомбосховищі — адже ми були справжніми шукачами пригод. Бігали гаражами, залазили у старі відселені будинки дореволюційних часів, грали у футбол і «квадрат», тобто жили повноцінним дитячим життям.
Моїми сусідами дитинства були академіки Борис Патон, Андрій Гродзинський, Ігор Походня, Леонід Корецький та інші. Більше, звичайно, ми дружили й гралися з їхніми онуками. А дідусів запамʼятали за різними смішними ситуаціями, які виникали між поколіннями. Борис Євгенович, наприклад, коли виходив із дому та сідав до службової машини, завжди вітався з нами, дітьми. Тільки робив це специфічно — вимовляв «Здра» й усміхався.
Будинок був дуже чистим. Центральний проліт на всю висоту до девʼятого поверху був викладений скляною товстою плиткою, тому підʼїзд мав гарне природне освітлення. І тому майже на кожному поверсі на сходових клітинах навпроти ліфтів і на коридорних вікнах стояли вазони з квітами. Деякі найбільші екземпляри розросталися в невеликі тропіки. Тож коли вперше в третьому класі я потрапила в аналогічні ніби зовні обкладені радянською білою плиткою новобудови в гості до однокласників, була, мʼяко кажучи, здивована: і запахами, і відсутністю квітів, і темрявою, і обмальованими ліфтами.
На фото (головне фото статті, — Вікенд) я зустрічаю батька з роботи. Він приходив завжди досить втомленим (робота хіміка-органіка на синтезах непроста), але усміхненим. З незмінним дипломатом, повним красивих формул із бензольними кільцями, акуратно виведеними від руки. І з авоською з овочами та фруктами, молоком і кефіром у скляних пляшках під фольгою, придбаних у сусідніх овочевому та молочному. Зараз на місці цих магазинів модні кавʼярні та барбершопи, а я досі памʼятаю їх такими, як бачила дитячими очима.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Варшава після війни: як відбудовували місто;
Дослідження роду: як українці шукають своїх предків;
Пристойно і не дуже. Як розважалися кияни на Трухановому острові;
