Жити в будинку з Патоном та іншими академіками, шукати пригод у бомбосховищі, ганяти на санчатах біля генеральського будинку і гуляти в знаменитому чкаловському сквері. Гідеса Олена Казьміна згадує своє дитинство на Кудрявці.
По Бульварно-Кудрявській ходила я щоранку до школи. Ну як ходила — частіше бігала. Так часто буває: якщо живеш відносно недалеко від школи, то виходиш в останній момент — коли до початку уроку залишилося пʼять хвилин. Загалом за ці хвилини зазвичай встигала добігти, якщо вже була на Воровського, як вона тоді називалася.
Повертала я на Бульварно-Кудрявську з Чеховського провулку та упиралася відразу в цю будівлю. Зараз вона належить НАМУ, а зводилася наприкінці 19 століття на кошти Льва Бродського під добродійну дитячу амбулаторію.
![](https://weekend.today/wp-content/uploads/2022/08/01-1024x472.jpg)
Далі йшов величезний обшитий білою плиткою будинок, в якому в середині буремних 90-х постійно змінювалися організації та магазини-орендарі. А мені цікаво було спостерігати, як змінюються відповідно вивіски та клаптики фасаду: зовнішня реклама була тоді врегульована майже ніяк. Раніше ж на цій території був міський сад, в якому частенько призначали зустрічі учні Першого чоловічого комерційного училища ученицям Жіночої торговельної школи. Школа була на два будинки вище по вулиці, зараз це адміністративна будівля університету імені Грінченка, на розі з Обсерваторною. Програми навчання були подібними, та й інші приводи у хлопців і дівчат знаходилися. Училище знаходилося у помпезній будівлі, але я її проминала вже як величезний комплекс підприємства «Поліграфіст».
На Гоголівську повертала вже за рогом наступної, блакитної будівлі — її звели у 1895 році для Товариства сприяння початковій освіті. На початку 20 століття тут навіть відбулися всеросійські збори прихильників вегетаріанства, учасники яких згодом замість співпраці пересварилися і розбіглися.
![](https://weekend.today/wp-content/uploads/2022/08/05.jpg)
Коли мені було років 10, ось такий мав вигляд мій район. На Львівській площі не було памʼятника Анні Ярославні, а в Будинку художника на мансардних поверхах у спеціально облаштованих студіях творили художники. Мене ж зачаровували фігури не-муз — хоча вони й здаються музами. Але це скоріше бронзові алегорії мистецтвознавства, сценографії, скульптури, архітектури, живопису, графіки, декоративно-прикладного мистецтва, бо таких муз у давньогрецькій міфології не було.
![](https://weekend.today/wp-content/uploads/2022/08/06-1024x473.jpg)
Навпроти височіє будівля першого в Києві хмарочосу — Будинку Торгівлі. Висотою сягає майже 100 метрів, а дах увінчує характерна біла кулька. На верхніх поверхах розміщувалися державні установи, як-от Міністерство торгівлі та Державна податкова адміністрація. А на нижніх трьох був торговельний центр. На початку 90-х там почали зʼявлятися у вільному продажі імпортні товари, і я полюбляла ходити туди дивитися на гарний стильний одяг. Товарів було багато, а коштів мало, тож вибиралося все довго й ретельно. Якось ми купили там мамі літній костюм із яскравими квітами виробництва США. Здається, це був найгарніший її костюм мого дитинства.
![](https://weekend.today/wp-content/uploads/2022/08/08-1024x473.jpg)
Колись Львівську та Старовокзальну площі звʼязував трамвайний маршрут №2. На місці, де Бульварно-Кудрявська підходила до Будинку художника, трамвай робив коло, і там збудували трамвайну диспетчерську в стилі радянського модернізму. З 1996 року вона вже не функціонує за призначенням. Можливо, на її місці колись буде вихід зі станції метро «Львівська брама» — легендарної станції, яка зводить з розуму іноземців, що намагаються вийти на ній між «Золотими воротами» та «Лукʼянівською».
![](https://weekend.today/wp-content/uploads/2022/08/09.jpg)
Моя рідна вулиця Олеся Гончара змінила за свою історію багато назв. Вона зʼявилася на мапі Києва як Володимирська на початку 19 століття. Потім вона стала Малою Володимирською, і понеслося: Столипінська — бо в клініці на цій вулиці помер Петро Столипін, Гершуні та Ладо Кецховелі — на честь чергових революціонерів, Антоновича на честь Володимира Антоновича у 1941-1942 роках, під час німецької окупації.
Для мене ж у часи дитинства вона була вулицею Чкалова. Посеред вулиці навпроти будівлі колишніх Вищих жіночих курсів (ріг будівлі на фото нижче) був Чкаловський сквер із памʼятником Валерію Чкалову. Памʼятник уподобали голуби — вони сиділи всюди: на голові, плечах і рукавах знаменитого льотчика. Напевно, і зараз можна побачити їхніх нащадків.
![](https://weekend.today/wp-content/uploads/2022/08/10.jpg)
Дорогий серцю будинок — той, у якому ми проводимо своє дитинство. Непростий будинок — таких, зведених за спецпроєктами, в Києві було всього два. Наш — для співробітників Академії наук УРСР. Сусідній ми називали «генеральський»: там жили генерали й вищі чини армії, територія була відгороджена по периметру зеленим парканом, а ворота охороняли солдати.
Обидва будинки стоять зовсім поруч, сховані від людських очей на другій-третій лінії забудови. Один — зі сторони вулиці Олеся Гончара, інший — з боку Ярославового Валу, відразу за знаменитим будинком Сікорського. Обидва вдало вписалися в пагорби колишнього Афанасіївського яру. Пагорб між ними використали для облаштування невеликого парку, в радянські часи його щоранку мели солдатики. А насправді там побудували двоповерхове бомбосховище, на обидва відомчі будинки.
З настанням незалежності солдатів на воротах прибрали, самі ворота відкрили, і ми стали щозими кататися цими крутими гірками на санчатах, а влітку — на тарзанці. Так і казали між собою: пішли на «во́єнку». Пощастило навіть побувати в бомбосховищі — адже ми були справжніми шукачами пригод. Бігали гаражами, залазили у старі відселені будинки дореволюційних часів, грали у футбол і «квадрат», тобто жили повноцінним дитячим життям.
![](https://weekend.today/wp-content/uploads/2022/08/skm_c250i22080913460-1.jpg)
Моїми сусідами дитинства були академіки Борис Патон, Андрій Гродзинський, Ігор Походня, Леонід Корецький та інші. Більше, звичайно, ми дружили й гралися з їхніми онуками. А дідусів запамʼятали за різними смішними ситуаціями, які виникали між поколіннями. Борис Євгенович, наприклад, коли виходив із дому та сідав до службової машини, завжди вітався з нами, дітьми. Тільки робив це специфічно — вимовляв «Здра» й усміхався.
Будинок був дуже чистим. Центральний проліт на всю висоту до девʼятого поверху був викладений скляною товстою плиткою, тому підʼїзд мав гарне природне освітлення. І тому майже на кожному поверсі на сходових клітинах навпроти ліфтів і на коридорних вікнах стояли вазони з квітами. Деякі найбільші екземпляри розросталися в невеликі тропіки. Тож коли вперше в третьому класі я потрапила в аналогічні ніби зовні обкладені радянською білою плиткою новобудови в гості до однокласників, була, мʼяко кажучи, здивована: і запахами, і відсутністю квітів, і темрявою, і обмальованими ліфтами.
На фото (головне фото статті, — Вікенд) я зустрічаю батька з роботи. Він приходив завжди досить втомленим (робота хіміка-органіка на синтезах непроста), але усміхненим. З незмінним дипломатом, повним красивих формул із бензольними кільцями, акуратно виведеними від руки. І з авоською з овочами та фруктами, молоком і кефіром у скляних пляшках під фольгою, придбаних у сусідніх овочевому та молочному. Зараз на місці цих магазинів модні кавʼярні та барбершопи, а я досі памʼятаю їх такими, як бачила дитячими очима.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Варшава після війни: як відбудовували місто;
Дослідження роду: як українці шукають своїх предків;
Пристойно і не дуже. Як розважалися кияни на Трухановому острові;