Фото: Depositphotos.
— Колись я одночасно працювала в музеї старшим науковим співробітником, менеджеркою в проєкті, викладачкою української як іноземної, а ще вела гурток гончарства в п’яти дитсадках й одній школі. Пояснити, як все встигала, маючи доньку-першокласницю, не зможу. Але було цікаво й різноманітно. Чи можна було все це фінансово замінити однією роботою? Звісно. Але, напевно, я драйвозалежна.
Роботи Аліси
- мистецька діяльність: чотири музеї, власна майстерня, фестивалі, співпраця з дружніми майстернями;
- педагогічна практика: педагог-організатор, викладач української для іноземців, вихователь в садку, викладач творчих студій;
- рятування: виїзди в ролі бойового медика та інструктора з домедичної допомоги й такмеду, рятувальник на київських пляжах, співробітник Київського міського центру громадського здоров’я;
- як перерва й перезавантаження — робота в ресторані.
— У 2005 році мене кинув хлопець у мій день народження! Тоді я вже працювала в університетській бібліотеці й паралельно навчалась на заочному. Друг-стоматолог запропонував попрацювати у нього асистентом.
Я жила в тому ж будинку, де знаходився кабінет, тож о 7:30 спускалася на перший поверх, ставила інструменти в стерилізатор, розводила фурацилін, крутила ватні тампони, протирала поверхні, вмикала музику й зустрічала пацієнтів. Потім робочий процес з «принеси, подай, потримай, прибери слину». Після зміни я бігла додому о 12 годині, швидко їла та їхала на 13 годину на основну роботу.
Друга зміна там починалась об 11:00, але начальниця була супер і дозволяла так приходити. Після 19:00 я закривала читалку й знову мчала до стоматкабінету: прибирати, мити, сміття виносити. У цьому режимі працювала більш як рік.
— Іноді напівжартома розповідаю, що у певний момент життя я мав вісім робіт одночасно.
У першій половині 2010-х років ми з дружиною й донькою жили у гуртожитку. Працювали обоє в академічному інституті. Зарплата, звісно, невелика, особливо проти того, що я отримував раніше на державній службі. Хотілося купити власне житло.
Наукова робота мала вагому перевагу — вільний графік. Ти не сидиш в офісі з 9 до 18 з перервою на обід, а можеш вільно планувати час, писати статті вночі або на вихідних. Я історик, тож мені не потрібні обладнання, лабораторії. Звісно, без відвідин архівів чи бібліотек наукова робота історика неможлива. Та загалом наукова робота давала змогу сумісництва.
І я працював: подавався на різноманітні гранти, в першу чергу — закордонні, бо там менше формальних вимог до оформлення та звітності. І грошей більше. Українських грантів було мало, ще й забюрократизовані. Додаткова робота давалась відносно легко. Наукові дослідження подобаються, тож я напівжартував, що у мене робота та хобі — це одне й те ж.
Другий вид сумісництва — викладання. Я викладав у Києво-Могилянській академії курс за темою моїх наукових інтересів, а інколи просив обов’язкові курси з історії України. Це уже було складніше, бо доводилося занурюватись у «не мої» історичні періоди, читати більше літератури. Час від часу викладав у школах — державних і приватних, займався репетиторством.
Готувати школярів до ЗНО мені не подобалось. Там все максимально просто. Береш програму, посібник і тести минулих років: читаєш, розмовляєш на тему й розв’язуєш тести. Це нудно, учень цілком здатен впоратися сам при мінімальних зусиллях. До того ж програма ЗНО часто не збігалася з моїми уявленнями про минуле. А переступати через переконання навіть заради грошей непросто.
Значно цікавіше було працювати з дорослими, які прагнули вивчити історію України. Там присутня мотивація, є простір для роздумів і дискусій. Нехай небагато, але такі клієнти були.
Фото: Depositphotos.
Третє сумісництво — написання науково-популярних статей і читання лекцій за гонорари. Приватна освітня ініціатива запросила прочитати курс лекцій з історії Української революції 1917-1921 років до сторіччя тих подій. Квитки коштували доволі дорого. Вразило й надихнуло, що люди заплатили, щоби послухати мої розповіді про історію. Надалі вдалося організувати ще декілька платних курсів із доволі пристойною оплатою.
Була робота екскурсоводом, вкрай епізодична і швидше як додаток до грантових проєктів. Також я працював у виборчих комісіях — і це, напевно, найбільш віддалена від моєї основної діяльності справа.
От так і набігло вісім робіт: основна в Інституті історії України НАН України, два гранти, викладання в НаАУКМА, школі, лекційний курс і два учні. Усі роботи — в галузі науки та освіти. Скрізь — лояльне керівництво та можливість коригувати та узгоджувати робочі графіки.
Вставав близько п’ятої ранку. Влітку слухав, як в нашому зеленому дворі починали співати пташки, під цей спів готувався до лекцій, занять або писав статті. Спати лягав пізно — часом і після півночі.
Вважав, що справляюся з навантаженням, але одного разу заснув в метро. Розбудила чергова на кінцевій. Тоді став потрохи відмовлятись від додаткових заробітків.
Від Вікенду: зараз Віталій Скальський — військовослужбовець
— Дитині поставили діагноз, відстає в школі. Чоловік пішов. Знайшла першу роботу — завгоспом. Там домовилася, що працюю пів дня. Ще прибираю в аптеці та кафе поруч з домом. Кожного дня по два прибирання, в четвер і п’ятницю — три. Там, де працюю завгоспом, теж буває фізична робота.
— Згадую: мені 20, я студентка третього курсу. Усі модні, а я з дааалекого села. Стипендія — 50 гривень. Шукала роботу вчителькою, знайшла через районо в школі на Печерську. Перша зарплата була 30 гривень.
Однокурсниці заміж поперли, мов гриби, а я ледь стягую. Від Либідської до вулиці Ломоносова (зараз — Юлії Здановської) пішки ходила щодня. Зараз могла б виставляти свої фітнес досягнення, тоді соромилася.
З 8:40 до 13:00 — пари в університеті, з 14:00 до 17:00 — вчителювання. А доба ж має 24 години! Ще одну роботу знайшла просто: йшла повз дівчат-офіціанток, що вийшли на перекур. Почула розмову «нащо ще одна офіціантка, ми ж нормально справляємося». Я зайшла й запитала на барі. Призначили співбесіду, пробний тиждень — і ось з 18:00 до 01:00 я офіціантка.
Якось попала в казино й програла. Сказали або віддати одразу, або в них відробляти. Я позичила, віддала та стала шукати ще одну роботу. У газеті побачила оголошення, що потрібна людина на нічну зміну в пекарню.
Це було найважче: все намішане тісто ми розкладали на випікання. Булочок три види. Закінчували о четвертій ранку. На трьох брали таксі та їхали по домівках. Якщо зранку були лекції, я могла поспати на задніх партах. Важко, але мені було 23, без дітей і зобовʼязань.
За рік перестала пекти булочки. Закінчила університет, поступила в аспірантуру й знову мала три роботи. Але в мене з’явилися компʼютер та інтернет з модемом. А то вже інша історія.
— Я завжди мала кілька робіт. Вдень — вчителька літератури в старших класах, вночі — ведуча еротичного шоу на радіо. Потім вранці — шоу на радіо, вдень — озвучування реклами чи написання статей для журналів, ніч — МС в нічному клубі. Знімалась у рекламних роликах, телесеріалах, вела концерти й вечірки, викладала риторику та володіння голосом.
Шкода, що не вистачало часу на фотографію. Нереалізована пристрасть. Але малювала. І навіть продавала іноді свої картини — мініатюри олією — на Андріївському узвозі.
— Я працювала в бьюті-сфері, була майстринею манікюру, педикюру. Додала послуги з косметології, депіляцію. У 2017-му чоловік втратив роботу, на мене звалилась відповідальність за сім’ю, двох наших дівчат-підліток.
У стресі ти повністю мобілізуєшся і якось встигаєш. Казала всім, що мені потрібна додаткова робота. Подруга, що давно працювала нянею, розповіла про сім’ю, якій потрібна допомога з дитиною. Вони попросили познайомитися з моїми дівчатами, і після того запросили працювати. Я їздила на сьому ранку до них додому. У вільні години працювала в салоні, обслуговувала клієнтів.
Коли та дитинка підросла, родині вже не були потрібні послуги няні. Тож я пішла в навчальний центр викладати манікюрну справу. Чоловік жив на дачі, варив крафтовий сир, я а я його продавала й розвозила по клієнтах. То була моя третя робота.
Потім гримнула пандемія, і я втратила практично всю свою зайнятість. Помер чоловік, залишилась дача, собака.
Я перебралася на дачу й почала вирощувати птицю. У мене були качки, кури, перепілки. Продавала, заробляла. Виходило добре.
Як потроху почали відкривати салони, вийшла в салон працювати як майстер. Дім під Іванковом, 120 кілометрів від Києва. Звідти їздила на роботу тричі на тиждень.
Тоді повномасштабна війна. Наше село було в окупації. У мене тоді вже був другий чоловік. І він в окупації доглядав за птахами! А я буквально за два дні до вторгнення поїхала в гості в Польщу. І поки я там застрягла, чоловік все господарство зберіг.
Коли повернулась в країну, всі птахи були живі. Потім чоловік загинув, а я знову залишилася сама й без заробітку. Так стала касиркою в «Ашані». Вистачило на два місяці. Навіть не фізично важко, а морально. Якщо тобі потрібно в туалет, треба попередити й отримати дозвіл. Коли починається повітряна тривога, касири йдуть останніми, бо мають обслужити всіх клієнтів, які є в залі.
Окрім того, небагато платять як на 12-годинний робочий день. Я звільнилася й пішла до знайомих, чия фірма торгує запчастинами для бульдозерів, тракторів. Там витримала місяць. Нагадаю, що паралельно з цими роботами ще кабінет, де обслуговую клієнтів, і птахи — качки, кури.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Квіти в кабіні: як киянка стала далекобійницею в Європі;
Пані майор. Чи може жінка зробити кар’єру в поліції;
Історія одного будинку. Як працюють двірники в Києві;
