Пані майор. Чи може жінка зробити кар’єру в поліції

Від артдиректорки до поліцейської. Киянка Катерина Гладчук отримала звання майора й розповіла Вікенду про свою роботу, розчарування та відкриття. А також згадала, як поверталася на службу, коли донці було три місяці.

Коли ви прийшли в патрульну поліцію?

— Коли оголосили перший набір у 2015 році. До цього вісім років працювала графічним дизайнером у різних друкованих ЗМІ. Мала керівний досвід артдиректорки. За місяць до оголошення набору в поліцію моє видання закрили, я була в пошуках роботи. Активно відправляла резюме та проходила співбесіди, але було відчуття, що це не моє. Хотіла спробувати себе в чомусь новому. Саме тоді почався пошук себе. Я навіть записалась в жіночу команду по команду по американському футболу!

Пам’ятаю, їду втомлена з тренування з підбитим оком (влучив м’яч) і телефонує мама, каже «Катю, слухай, я прочитала що йде набір до нової поліції. Ти маєш спробувати, я відчуваю, що там ти себе реалізуєш». Я не думала ні хвилини, відчула, що це мій шанс. Подала анкету, пройшла відбір, співбесіду й почала навчатися.

Якими тоді були вимоги до поліцейських?

— Тоді був величезний конкурс, майже 30 людей на місце. Відбір жорсткий. Ми проходили психологічні та логічні тести. Далі — перевірка рівня фізичної підготовки. Для мене це не було складно. Хіба що непросто бігти один кілометр на час взимку, коли важко навіть вдихнути. Були випадки, коли люди втрачали свідомість.

Далі була воєнно-лікарняна комісія, де маєш бути мало не роботом, якого готують відправляти в космос. І останній етап — це співбесіда.

Якщо говорити про вимоги, то, здається, вони не сильно відрізнялись від тих, що є зараз:

громадянство України,
вільне володіння українською мовою,
вік від 18 років,
повна загальна середня або вища освіта,
відсутність судимостей.

Якими були ваші обов’язки?

— Ще під час навчання мені запропонували працювати у відділі моніторингу. Я готувала патрульних до виїздів на лінію, брала участь у розробці інструкцій та алгоритмів для підвищення ефективності їхньої роботи. Крім того, моніторила діяльність поліцейських, щоб вчасно виявляти недоліки та проблемні питання. Графік роботи був такий самий, як у патрульних, але ми виїжджали на складні та резонансні виклики. Також проводили патрулювання.

Якими були ваші розчарування та відкриття?

— За девʼять років бувало різне. З розчарувань — це люди. До роботи в поліції я працювала з комп’ютером. А тут — цілодобове спілкування з людьми. Тоді я побачила весь можливий спектр негативних людських якостей: підлість, підступність, нездорова амбіційність, хитрість.

За рік патрулювання було чимало горя та жорстокості. Приїжджаєш на виклик до людини, яка потребує допомоги, а вона відмовляється. Жінку систематично б’є чоловік, а та не хоче писати заяву. Це те, з чим працюють патрульні щодня. Для мене вони герої. Це складна робота.

Було також розчарування в собі. Коли ми навчались, я вірила, що зможу врятувати світ. А на практиці зіштовхуєшся з законами й іноді почуваєшся безсилим. А люди звинувачують тебе в бездіяльності.

Відкриттям стали власні суперможливості. За рік засвоїла такі навички, які дехто здобуває все життя. Також зрозуміла, наскільки я морально та фізично витривала. Були тижні, коли не спала по дві доби. Звісно, згодом це все вплинуло на здоров’я.

Як складалася ваша кар’єра далі?

— Коли патрульна поліція запустилась, усі хотіли нас бачити: селфі, спілкування, заходи, фотосесії, серіали. Цим займалась я. Було настільки багато запитів від громадськості, що графік розписували на пів року вперед. Саме тоді мене перевели працювати в офіс. І тоді ж ми розпочали підготовку до запуску проєкту «Шкільний офіцер поліції».

Усі проєкти, які ми запустили, — це відповідь на запит суспільства. Хороший період, коли був високий рівень довіри до поліції. Ця робота стала систематичною, тому в департаменті Патрульної поліції створили відділ зв’язків з громадськістю, який я очолила. Мені досі не подобається ця назва, усі плутають нас з пресслужбою. Але мали обирати з певного переліку затверджених назв. Зрештою, неважливо, як ти називаєшся, важливо що робиш.

Чи можливо взагалі зробити кар’єру в патрульній поліції?

— Мені здається, що в поліції це найлегше. Відтік кадрів великий, люди звільняються, переводяться в інші підрозділи. Тому якщо ти розумний, чесний, відповідальний, працьовитий та маєш лідерські якості, 100% матимеш кар’єрне зростання. Але легко не буде!

Яка ваша посада зараз, які обов’язки?

— Я очолюю відділ зв’язків з громадськістю в Департаменті патрульної поліції.
Ми організовуємо співпрацю та взаємодію з людьми. Відділ займається підтриманням позитивного іміджу патрульної поліції, формуванням довіри до неї. Ми готуємо та втілюємо програми для задоволення потреб населення, покращення ефективності роботи поліції, підтримуємо проєкти з правового виховання. А я, як керівниця, організовую роботу підрозділу, забезпечую якісне й ефективне виконання покладених на відділ завдань і функцій.

Яке ставлення до жінок у поліції в самій структурі та суспільстві?

— Ми приділяємо багато уваги інтеграції гендерної рівності. На 1 червня 2024 року в патрульній поліції працюють 4043 жінки — це чверть особового складу. На керівних посадах працює 219 жінок — більш як 14% від загальної кількості керівників.

Ставлення до жінок у 2015 році було дещо скептичним і від колег, і від суспільства. Тому доводити свою професійність потрібно було з більшими зусиллями, ніж чоловікам. З часом це ставлення змінилося. Зараз немає різниці, чоловік ти чи жінка. Оцінюються професіоналізм, особисті та людські якості.

Є багато прикладів успішних жінок в правоохоронних органах, які працею та наполегливістю досягли великих результатів. Важливим і вагомим кроком у просуванні ідеї гендерної рівності стало створення й підтримка Української асоціації представниць правоохоронних органів. Цю асоціацію створили у 2018 році. Її мета — впроваджувати гендерно чутливі політики та практики у відповідних структурах, сприяти забезпеченню рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у правоохоронних органах України.

Як ви утримуєте (або ні) баланс між роботою і життям?

— Коли я прийшла в поліцію, я була вільною птахою. Тому перші чотири роки присвятила роботі, жила нею. Напевно, тому мені й вдалося досягти таких результатів. До народження дитини теж було просто, адже чоловік теж був поліцейським, ми розуміли та приймали особливості нашої служби.

Вагітною я працювала до останнього, не планувала йти в декрет, сидіти вдома з дитиною. Думала, винайму няню, адже сидіти вдома — це не моє. Але вже на восьмому місяці вагітності я відчула бажання бути вдома. Як кажуть «гніздуватись», купляти дитячі речі, готувати квартиру до народження дитини, варити борщі.

Пішла в декретну відпустку, але мусила повернутись до роботи, коли дитині було три місяці. Мій заступник звільнився, і в мене був вибір: залишити підрозділ без керівника або залишити дитину з бабусею. Це було складно, але я вийшла на роботу. Мій підрозділ — теж моя дитина, яку я не можу кинути.

Працювала в такому режимі три місяці. І за цей час вигоріла фізично та морально. Знаю багато жінок в поліції, які взагалі не йдуть в декрет. Я так не змогла, відчувала, що не реалізовуюсь і не віддаюсь на 100% ні як керівниця, ні як мама. За три місяці призначила нового заступника, він чудово увійшов у роль, навчився.

Тому я спокійно знову пішла в декретну відпустку й мала можливість насолодитись роками з дитиною. Для мене це і є гендерна рівність — можливість для жінки та чоловіка вибирати той варіант, який їм комфортний.

У цьому плані у мене завжди була підтримка та повне розуміння керівництва. Але я ніколи не кидала роботу, завжди була в курсі всього, що відбувається в підрозділі, завжди була на зв’язку.

У Києві є більш і менш складні для поліції райони?

— Не розділяю райони Києва по складності. Всюди є резонансні виклики. У 2015-му у мене не було окремого району патрулювання, виїжджали по всьому місту. Але кожен патрульний, напевно, любить той район, який він знає. У мене це була Оболонь.

Багато викликів досі в моїй пам’яті. Самогубства, вбивства, домашнє насильство. Насправді краще не знати, що кожної хвилини відбувається в місті. Інакше можна жити в постійному страху, що навколо одні злочинці.

Пам’ятаю перший тиждень роботи в Києві. Понеділок, 11 ранку, виклики по різним районам: «Дарницький — зірвав з шиї золотий ланцюжок і втік», «Шевченківський — жінка кричить в квартирі про допомогу», «Святошинський — розпивають спиртні напої на дитячому майданчику». І так по всіх районах Києва. Ще мовчу про величезну кількість ДТП.

Розкажіть про трьох колег-поліцейських, які вплинули на вас і викликають захоплення.

— Це три мої керівника, яких я вважаю чудовими розумними лідерами.

Євгеній Жуков, начальник Департаменту патрульної поліції — сміливий, сильний духом, справжній лідер, який веде за собою людей.

Олексій Білошицький, перший заступник начальника Департаменту патрульної поліції — мій безпосередній керівник. Розумний, виважений, професійний. Він — приклад ефективного менеджера та керівника, який приймає рішення та несе за них відповідальність.

Катерина Павліченко, заступниця Міністра внутрішніх справ. Приклад жінки, яка завдяки своїй відданості та працьовитості досягла такої посади. Працювали ми у 2015 році разом в моніторингу як звичайні інспекторки.

І це аж ніяк не підлабузництво, це абсолютно нормально й правильно, коли саме керівники викликають захоплення. Значить, кожен на своєму місці.

Що найважче та найкрутіше у вашій роботі?

— Найважче — коли звільняються колеги з моєї команди. Для мене це найбільш болючим. У нас досить складні обов’язки в підрозділі, де ти маєш бути розумним, комунікабельним, вміти придумувати та писати проєкти, працювати з документами, створювати картинки та графіки, бути креативним, але одночасно дотримуватися бюрократичних рамок.

Коли приходить нова людина, я навчаю її, віддаю їй частину себе. А коли людина стає ідеальним працівником, яку не потрібно контролювати чи щось перероблювати за нею, вона йде, бо хоче рости. Це або звільнення, або перехід до інших підрозділів на вищі посади.

Значить, у нас класний підрозділ, де люди розвиваються. І нормально, що вони йдуть далі. Я ніколи нікого не тримала й завжди підтримувала колег, давала чудові рекомендації. Але щоразу для мене це як втратити частину себе і згодом віднайти її наново. Для мене люди — це основне та цінне в поліції. Були моменти критичні, коли здавалося, що вже не зможу сформувати команду кращу, ніж була. Щоразу складно знову ставати на цей шлях у пошуках нових людей. Тут треба багато працювати над собою. Поки що я з цим справляюсь.

Найкрутіше в роботі — це любити її. Щоранку я хочу йти в улюблений офіс до крутих людей, які також люблять свою роботу. Інакше в поліції довго не протягнеш.