Наткнутися в хащах або безлюдній місцевості на несподіваний пам’ятник — це дуже по-київськи, вважає історик Олександр Вітолін. Він склав перелік місць, де на нас чекають такі зустрічі. А ви вже знаходили пам’ятники?
Меморіал на Либідській
Почнемо з найновішого меморіалу — пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, встановленого на Либідській площі на місці масивного й неоковирного пам’ятника чекістам. Пам’ятник чекістам відкрили в 1967 році. За радянської влади відвідування пам’ятника забезпечували в примусовому порядку. Але після краху комуністичної системи це місце загубилося. Адже сама Либідська площа доволі невелика й замкнена в щільній дорожній розв’язці. До площі можна дістатись через підземний перехід, але виходом до пам’ятника майже ніхто не користувався — занадто гамірно для відпочинку. На пам’ятник чекістам звертали увагу тільки тому, що це був 9-метровий істукан.
Бюрократи довго обговорювала знесення пам’ятника, він неодноразово потрапляв під народну люстрацію. Звалити пам’ятник самотужки не дозволяли його розміри. У 2014-му його густо обписали і, здається, це краще, що було в історії Либідської площі. Але перетворити пам’ятник на інсталяцію охочих не було. Лише у 2016 році пам’ятник таки зруйнував невідомий екскаватор.
У 2024-му на місці, що звільнилося, відкрили меморіал жертвам геноциду кримськотатарського народу. І якщо шукати світлини цього меморіалу, то побачите, що їх небагато, а з гарним ракурсом ще менше. Порівняно з радянським істуканом він не так кидається в очі, найімовірніше, про нього згадуватимуть у кращому випадку на роковини депортації.
Меморіали жертвам Чорнобильської катастрофи
Такі меморіали знаходяться в ще більш віддалених і забутих місцях. У 1994-му на території церкви, яка була й залишається вірною Московському патріархату, спорудили перший меморіал. При будівництві навіть використали плити з меморіалу чорнобильцям на Мітінському кладовищі з Москви, де поховані перші 28 жертв аварії на ЧАЕС.
Другий меморіал відкрила вже міська влада через два роки в сквері навпроти на проспекті Миру. Але обидва меморіали загубились в місцинах, «сонних» навіть за параметрами району. До храму РПЦ з кожним роком йде дедалі менше людей, а сквер залишається безлюдним, бо зовсім поруч — більш популярний бульвар Верховної Ради.
Пам’ятник Гонгадзе
У 2008-му у сквері Марії Заньковецькій на Великій Васильківській відкрили пам’ятник Георгію Гонгадзе та журналістам, що загинули за свободу слова. Скульптор Юрій Козерацький заявив, що він не намагався добитися схожості, тож не дивуйтеся, що пам’ятник геть не схожий на Гонгадзе. Композиція пам’ятника разом з п’єдесталом вражає, але сам пам’ятник встановили так, що він існує якось окремо від скверу. Свою роль відіграє навколишня забудова. Тож попри розміри пам’ятник Гонгадзе — щось на зразок місцевого секрету, а не пам’ятника журналістам.
Пам’ятник Магдебурзькому праву
Пам’ятник Магдебурзькому праву в Києві — один з найдавніших з-посеред згаданих у цьому переліку. Пам’ятник відкрили в 1802 році, разом з каплицею і всім комплексом він обійшовся киянам доволі дорого на ті часи — 10 000 рублів. Імперія тяжіла до мікроменедженту, імператор міг визначати, наприклад, в який колір фарбувати університет, тож встановлення нового пам’ятника роздратувало царя. Щоб заспокоїти, кияни запевнили монарха, що це вшанування місця, де Володимир хрестив Русь. У XIX столітті місце було проміжною точкою хресних ходів. За часів радянської влади хресні ходи припинились, з пам’ятки навіть прибрали хрест. Тоді Київ забудовувався і перебудовувався, місцевість втратила шарм і популярність.
Скульптура Олександра ІІ
Статую імператора Олександра II авторства Марка Анатольського відлили в 1910 році в Парижі і встановили у вестибюлі міської публічної бібліотеки. Після революції її було визнали такою, що має значну історичну цінність, і віддали на зберігання Київській картинній галереї. Згодом статую встановили на задньому дворі галереї.
У 1995-му Україну з офіційним візитом відвідав мер Санкт-Петербурга Анатолій Собчак. Коли дізнався про статую, звернувся до президента Леоніда Кучми з проханням подарувати скульптуру Санкт-Петербургу. За це Собчак обіцяв встановити пам’ятник Тарасу Шевченку у своєму місті. Але Україна додала нові умови: передача архівних документів і українських цінностей з Ермітажу. Закінчилось все тим, що на 300-річчя Санкт-Петербургу подарували копію скульптури Олександра II.
Саму скульптуру залишили на задньому дворі галереї, оскільки її знов визнали цінною для України. Так скульптура стала «пасхалкою» картинної галереї і нею, мабуть, залишиться.
Пам’ятник Вернадському
У Києві багато пам’ятників, далеко не всі з них відомі, але якщо людину друкують на тисячегривневих купюрах, то все-таки очікуєш більшої популярності.
Пам’ятник Вернадському встановили на бульварі його ж імені в 1981 році, коли на грошах зображували лише Леніна. Авторство пам’ятника належить Олександру Скоблікову, який має велику творчу спадщину і навіть є автором прижиттєвого пам’ятника Леоніду Брежнєву. Можливо, велика кількість замовлень завадила Скоблікову виразніше зобразити великого вченого, або він занадто був затиснутий догмами «соцреалізму», ми це вже навряд чи дізнаємось. Та місцеві назвали пам’ятник «мужиком з каменюкою» без жодної пошани до вченого. Популярність пам’ятнику міг би забезпечити бульвар, але ні. Бульвар наче великий — цілих два кілометри, але розділений на шматки дорогами з жвавим рухом. Йому гостро бракує кущів і квітів, не схоже на зону відпочинку. І це думка не еколога-урбаніста, а людини, чиє дитинство минуло в близькості до ТЕЦ і заводів Радикал, Вулкан, Хімволокно, але все ж не без зелених зон. Можливо, пам’ятник Вернадському стане популярнішим, якщо бульвару додадуть зелених насаджень і квітів, а навколо пам’ятника облаштують експозицію мінералів, вивчення яких його прославило.
Обеліск «Місто-герой Київ»
40-метровий обеліск збиралися поставити на площі Жовтневої революції (тепер Майдан Незалежності), але коли встановили фанерний макет, побачили, що він не вписується в архітектурний ансамбль. Тоді в 1982 році його встановили на Площі Перемоги над новим підземним переходом. Сусідство з цирком і універмагом виглядало дивним.
Після краху радянщини головні урочистості, пов’язані з Другою світовою війною, звелись здебільшого до покладання вінка до могили невідомому солдату. З кожним роком ветеранів ставало менше, а машин — більше. Площа Перемоги, тепер Галицька, перестала бути сакральним місцем і перетворилась на гамірну транспортну артерію.
У 2014-му почалася дискусія про доцільність стели — не в архітектурному, а в історичному контексті. У 2022-2023 роках з стели прибрали зірку і зображення Леніна та змінили цифру «1941» на «1939». Скільки простоїть ще 40-метрова споруда — невідомо. І навряд чи її наповнять новими сенсами: підсвітять вночі чи оздоблять орнаментами.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Давні та сексуальні: рекорди київських фонтанів;
Магдебургія Києва: обовʼязки, заборони та колона з яблуком;
Міст Патона: олімпійський вогонь, живий ланцюг і корозія металу;
Від альтанки до храму. Найстаріші місця та об’єкти в Києві;
Качкодзьоб, голуб і кіт: київські звірята в дереві та бронзі;
