Тривожитись нормально. Поради кризової психологині

Що робити в перші хвилини після прильоту? Як підтримати людину, що знаходиться в стані шоку? Як не нашкодити? Вікенд поговорив з психологинею екстреного реагування Марією Лещенко про першу психологічну допомогу, роботу на місцях обстрілів та збереження психіки під час війни.

Що запам’ятовується найбільше?

— З часом починаєш розмежовувати «прильоти» на важкі й не дуже. Важкі — ті, де є загиблі та поранені. Ти їх усі пам’ятаєш. Інколи кажу, що я вивчаю Київ і орієнтуюся в ньому за місцями «прильотів». Найбільше запам’ятався будинок, де обвалився під’їзд і загинуло 29 людей. Ми тоді працювали з тими, хто очікував рідних з-під завалів. Було багато підлітків, які чекали однокласницю. І ми чекали разом з ними. Її звали Маша. Вишневе теж запам’яталося, бо ти стаєш безпосередньо постраждалим і тим, хто надає допомогу.

Марії Лещенко 34 роки, з яких 20 вона присвятила психології. Після 9 класу вступила до ліцею на спеціальність «Психологія і соціальна робота», роками здобувала потрібну освіту, а тоді стала працювати за фахом. Спробувала себе в різних напрямах — проходила практику в психіатричній лікарні, працювала у школі, проводила тренінги, а після декретної відпустки зосередилася на приватній практиці.

До початку повномасштабного вторгнення Марія працювала переважно з тривожними й депресивними розладами та емоційним вигоранням. Кризова психологія почалася з лютого 2022 року. За день до повномасштабного вторгнення жінка створила телеграм-чат для своїх клієнтів, адже, за її словами, «рівень тривоги тоді наростав з кожним днем». Вже після початку великої війни до нього почали долучатися люди з Херсона, Києва, Маріуполя та інших міст. Каже: «Сидячи в херсонських підвалах під обстрілами, я надавала першу психологічну допомогу іншим. Так тривало 2,5 місяця, поки я перебувала в окупованому місті. Потім виїхала у Вишневе, де зараз і знаходжусь».

Марія працювала в Центрі реабілітації й допомоги учасникам бойових дій, була волонтеркою українсько-ізраїльської медичної місії Frida, що працює у прифронтових населених пунктах. Зараз вона працює у благодійному фонді «Рокада», який допомагає ВПО та постраждалому населенню. Один з напрямів роботи фонду — надання соціально-психологічної допомоги, зокрема на місцях російських обстрілів.

Що робити у перші хвилини після?

— Перейти в безпечне місце, зконтактувати з близькими, закрити базові потреби. Інколи перша психологічна допомога — це вчасно дати води й посадити людину в безпечному місці. Про емоції ми говоримо вже, коли людина стабілізувалася, і тільки в тому разі, якщо вона сама цього захотіла. Якщо людина хоче виговоритися — ми даємо можливість, бо це теж частина допомоги. Але навмисно ніколи не питаємо, бо не кожна людина потребує першої психологічної допомоги.

Як підтримати постраждалого?

— Спочатку переконуємося у фізичній безпеці. Потім перевіряємо, чи потрібна медична допомога.

Стан людини після пережитого формується первинними реакціями: «бий, біжи, замри». Якщо людина активна й хаотична, наше завдання — спрямувати цю активність: попросити порахувати сусідів, записати їх списком, подзвонити у потрібні служби, знайти воду для інших постраждалих. Якщо людина впадає у ступор, пробуємо м’яко її вивести: присідаємо на її рівень, представляємося, говоримо, хто ми, можемо легенько торкнутися руки й продовжувати говорити, привертаючи увагу. Ні в якому разі не можна штовхати, бити чи поливати водою. Якщо людина проявляє агресію, краще убезпечити себе й оточення та покликати на допомогу когось з досвідом. Завжди першочергове — ваша безпека.

Як стабілізувати людину: дати води, повернути розмовою до «тут та тепер» та скерувати. Для людей без досвіду найкраще використовувати протокол ППД ВООЗ «Спостерігай, слухай, спрямовуй»: переконатися в безпеці, визначити потребу та передати людину фахівцям — медикам, поліції чи ДСНС.

Людині важливо знати, що вона зараз не сама. Варто уникати підбадьорливих обіцянок, категоричних висловів і порівнянь. Достатньо повторювати: «Я з вами», «Я спробую вам допомогти».

Коли людина перебуває у стані гострого стресу, важливо використовувати короткі фрази й пояснювати кожен крок: «Зараз ми поп’ємо води», «Зараз ми дочекаємося медиків», «Ми перейдемо у безпечне місце». Людина в стресі дезорієнтована, і ви стаєте її орієнтиром.

Яких помилок варто уникати?

— Перша помилка — переконання, що ППД потребують усі. Друга — думка, що всі стани треба зупиняти. Наприклад, плач, сміх чи тремор ми ніколи не зупиняємо, бо це природний спосіб виходу гормонів стресу. Третя помилка — почати допомагати людині й залишити її посеред цього стану. Допомагайте тоді, коли розумієте, що можете довести до кінця: передати людину фахівцям, дочекатися рідних або допомогти їй стабілізуватися.

Щоб надавати допомогу, не обов’язково бути професіоналом, але варто чесно відповісти собі: чи є у вас на це сили та чи будете ви самі після цього у нормальному стані.

Як зрозуміти, коли потрібна допомога психолога?

— У нормі реакції гострого стресу можуть тривати від кількох годин до 3–4 тижнів максимум. У цей час подія може виринати у спогадах, людина може багато говорити про неї або, навпаки, взагалі не говорити. Може порушуватися сон, зникати апетит, з’являтися бажання уникати місця події, підвищуватися рівень тривожності та страх повторення пережитого. Якщо це відбувається протягом перших 2–3 днів — це нормально. Якщо довше, це все ще може бути формою адаптації психіки до пережитого досвіду, але вже варто звернути увагу на свій стан. До психолога варто звертатися тоді, коли такий стан триває досить довго і починає впливати на звичне життя.

Як вберегти психіку під час війни?

— Ми живемо в таких обставинах, що тривога є абсолютно обґрунтованою, тому ми не працюємо над її зниженням, а скеровуємо роботу на відновлення. У проміжки, коли немає обстрілів, варто приділяти час тому, що допомагає нервовій системі відновлюватися: сон, харчування, помірна фізична активність, спілкування з близькими людьми, хобі, поїздки, навіть лінування на весь день — що кому до вподоби.

На жаль, останніми місяцями спостерігається тенденція до посилення соціальної тривожності, збільшилася кількість проявів тривожних розладів — станів, коли вже потрібне залучення фахівців. Тому дуже прошу всіх: якщо ви відчуваєте, що вже не ок, звертайтеся по допомогу. Це не прояв слабкості, тож справлятися сам на сам ніхто не мусить. Зараз усі реакції на ненормальні події нормальні, кожному з нас у якийсь період потрібне те саме плече.

Мені допомагає розуміння, для чого я це роблю. Я бачила на власні очі, на що здатен ворог, тому роблю те, що вмію, щоб допомогти іншим втриматися. Бо ніхто не знає, скільки ще, але встояти треба. Тому, як мене вчили батьки: «Можеш, вмієш — роби». І це відчуття, коли людина дивиться тобі в очі, і ти бачиш там мовчазне «дякую», бо сьогодні ти був для неї і про неї, — це важливо.

Чого навчила ця робота?

— Люди по-різному проявляють себе у кризових ситуаціях, але в більшості випадків вони відгукуються та допомагають. Людське життя — це найбільша цінність і головний орієнтир.

Завдяки екстреним реагуванням я стала більше захоплюватися людьми, бо всі — служби, волонтери, фонди — це люди з величезними серцями. Усі втомлені, виснажені, але щоразу виходять й включаються в роботу. З деякими психологами ДСНС ми вже обіймаємося при зустрічі. Шкода, що за таких обставин, але тішимося одне одному. Багато людей відгукуються та допомагають рятувальникам — приносять їжу, воду, енергетики. Це дуже цінно.