Дарія — авторка інстаграм-акаунту про музеї та українське мистецтво. Вона створила його у 2014 році. Сьогодні цей блог читають тисячі людей. Вікенду авторка розповіла, яких наших митців недооцінюють, чому музеї досі вважають нудними та які з них обов’язково відвідати.
Як усе почалося
— За освітою я магістр логістики та управління на залізничному транспорті, хоча за спеціальністю не працювала. Моє професійне життя пов’язане з рекламою, креативом і соціальними мережами, а останні роки — з креативним маркетингом у продуктовому IT.
До теми музеїв прийшла неочікувано. Під час подорожей Європою завжди відвідувала музеї, а в Україні робила це значно рідше. Все змінила поїздка до Львова, коли я вперше потрапила до Палацу Потоцьких. Я закохалася в це місце, зробила сотні фотографій і зрозуміла, що не хочу викладати їх у свій особистий профіль — і близько першої ночі просто заради фану з’явилася окрема сторінка. Так першим дописом стали саме фотографії з палацу Потоцьких.
Я ніколи спеціально не займалася просуванням сторінки — усе відбулося природно. Спочатку її побачили друзі, почали підписуватися та ділитися дописами. Потім про сторінку написали медіа, і поступово вона почала зростати.
Зараз основна аудиторія сторінки — українці. Найбільше їм відгукуються інформативно- освітні дописи, а ще меми про музеї.
Як створюється контент
Останнім часом у мене не багато освітньо-інформативних постів. Зараз більше показую візуальну красу наших музеїв та галерей. Проте, якщо тема специфічна, можу написати конкретним музеям і запросити інформацію. Іноді беру щось із книжок про мистецтво, іноді шукаю інформацію в інтернеті.
Колаборацій з іншими проєктами чи сторінками роблю мало, бракує часу та ресурсу. Але запамʼяталася колаборація з Shadows Project про митців, яких привласнює росія. Проєкт націлений саме на іноземну аудиторію, а це дуже важливо для нашої зовнішньої інформаційної політики.
Які музеї України варто відвідати
Люблю Київську картинну галерею, Музей Ханенків, виставкові проєкти в Українському домі. Якщо ви не були в НАМУ, то що ви взагалі робили в столиці? А в Національному науково-природничому музеї взагалі можна зависнути на цілий день.
У Львові люблю Галерею (Артцентр Павла Гудімова), Національний музей, палац Потоцьких, затишний музей Івана Франка. Багато перлин я ще не встигла відвідати або вони наразі зачинені.
У Черкасах вразив архітектурою краєзнавчий музей, а художній музей виявився затишним, світлим і стильним.
Загалом моя порада проста: приїжджаєте в будь-яке місто України й шукаєте там художній музей або старовинний палац. Саме з цього і варто починати.
Не можу сказати, що є музеї, куди я не радила б ходити. Краще сходити й скласти власну думку. А якщо говорити про недооцінені музеї, то, чесно, всі. Я вкрай рідко бачу в музеях натовпи охочих. Виняток — хіба що якісь гучні виставки.
Звідки стереотип про нудні музеї
Мені здається, проблема взагалі не в тому, що музеї нудні. Варто чесно визнати: сьогодні більшість людей приходить туди не за знаннями, а за емоціями, атмосферою, красою. І це нормально. Мало людей після музею пишуть довгі тексти про те, що нового вони дізналися. Натомість вони викладають фото, сториз, показують підписникам «вайбове» місце. Саме так про музеї дізнаються сотні інших людей. Тому я ніколи не розуміла музеї, які забороняли фотографувати або досі беруть окрему плату навіть за фото на телефон. Мені не шкода заплатити за можливість знімати. Але самим музеям варто зрозуміти: в епоху соціальних мереж приховувати свою красу означає шкодити собі.
Може здатися дивним, але багато людей навіть не здогадуються, яка атмосфера панує всередині Музею Ханенків, Київської картинної галереї чи інших історичних будівель. Вони просто цього ніколи не бачили. А одне гарне фото чи коротке відео може зробити для популяризації музею більше, ніж десятки традиційних піарних текстів з купою складних слів.
Тому так, я вважаю, що соціальні мережі сьогодні — один із найсильніших інструментів популяризації музеїв. Вони не замінюють відвідування, а навпаки — викликають бажання прийти й побачити все на власні очі. Або, якщо чесно, прийти, зробити фото й зберегти його на своїй сторінці з думкою: «Я теж тут був».
Головна проблема — недофінансування. Багато з них потребують ремонту, реставрації або сучаснішого оформлення. Але я бачу, що ситуація поступово змінюється: нові виставки стають значно якіснішими. Тому я нормально ставлюся до того, що квитки дорожчають. Якщо ці гроші допомагають розвивати музеї, я готова платити. Хотілося б лише, щоб ці зміни відбувалися швидше і щоб наші музеї справляли на іноземців таке ж сильне враження, як найкращі музеї Європи.
Чого світ не знає про українське мистецтво
— Мені здається, що світ сьогодні знає про українське мистецтво набагато більше, ніж навіть кілька років тому. І найважливіше — люди почали дізнаватися, що багато митців, яких десятиліттями називали російськими, насправді мають українське походження, народилися в Україні, надихалися Україною або тісно пов’язані з нею. Це стосується, наприклад, Іллі Рєпіна, Соні Делоне чи Казимира Малевича. І в цьому величезна заслуга українських кураторів, дослідників, культурних проєктів і вмотивованих людей.
Чи достатньо цього, щоб перебити російський вплив і пропаганду? Усе ще ні. Росія століттями вкладала величезні ресурси в просування своєї культури й нав’язування власних наративів. Нам теж потрібно більше інвестувати в те, щоб світ знав українських художників, письменників і композиторів саме як українських, а не як «частину російської культури».
Останнім часом завдяки виставковим проєктам ми відкриваємо для себе геній і талант таких митців, як Олександр Мурашко, Алла Горська, Василь Єрмилов, Михайло Бойчук, Федір Кричевський, Віктор Зарецький. Хотілося б, щоб якомога більше українських митців були на слуху так само, як Марія Примаченко чи Ілля Рєпін. Хочеться, щоб про українське мистецтво говорили не лише в контексті війни, а й просто тому, що воно цього заслуговує.
Як повномасштабна війна змінила українське мистецтво
Будь-яка велика історична подія стає точкою переосмислення мистецтва. І не тільки українського. Війна впливає на всіх: і на пересічних людей, і на митців. А дехто саме через такі події й стає митцем, бо так може прожити й відрефлексувати свій досвід.
Якщо говорити про українське мистецтво, то це помітно в сучасних виставках. Багато робіт зараз про війну, втрати, пам’ять, дім, еміграцію. Це все — рефлексія на те, що ми зараз переживаємо. Мені здається, що найкраще про цей вплив можуть розповісти самі художники. Але як відвідувачка музеїв я бачу, що після початку повномасштабної війни музеї стали набагато частіше показувати саме сучасне мистецтво. Адже багато експонатів з постійних колекцій довелося сховати у фонди заради безпеки. І саме через сучасне мистецтво ми сьогодні можемо побачити, як митці проживають і осмислюють війну.
Якими будуть українські музеї через 10–20 років
Тут можна лише фантазувати. Але я вже бачу позитивні зміни. Наприклад, Мистецький арсенал, Український дім, музей сучасного мистецтва у Луцьку, PinchukArtCentre та ще багато музеїв і виставкових просторів, які, на мою думку, вже зараз нічим не поступаються багатьом європейським. Вони вміють працювати з сторітелінгом, сучасним оформленням та роблять виставки справді цікавими.
Хочеться, щоб через 10–20 років таких просторів стало більше. Щоб ми більше вкладали в реставрацію, збереження культурної спадщини й розвиток музеїв. Зараз у країни, на жаль, є важливіші пріоритети, але я дуже сподіваюся, що після перемоги культура теж стане одним з них. Бо в нас є що показувати, і хочеться, щоб наші музеї були місцем, яким ми всі пишаємося.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Історія в котах і мемах: як це зроблено;
Творці, а не жертви. Як діти розписують стіни бомбосховищ;
Кажи та люби. Як киянка вчить іноземців української мови;
