Щастя для сміливих: місця Івана Багряного в Києві

Арешти, втечі, табори, камера одиночного ув’язнення. Здається, про його життя можна було б зняти крутий блокбастер. Він — один з найвідоміших українських авторів, чиї романи видавалися на заході мільйонними накладами. Рідна країна дізналася про Івана Багряного лише через десятки років. Вікенд розбирався, чому ім’я письменника і сьогодні лякає декого в Україні, та шукав місця в столиці, де увічнено його пам’ять.

Насправді цю людину звали Іваном Лозов’ягою. Народився він 2 жовтня 1906 року в Охтирці. Тоді це була територія Харківської губернії, зараз — Сумщина.

Батько Івана був муляром. Можливо тому син змолоду малював портрети, карикатури, афіші, оформлював театральні вистави. Хоча водночас він активно займався літературою, навички ілюстратора допомогли виживати у скрутні часи: якось працював навіть вчителем малювання у колонії для безпритульних. Перші вірші написав ще у другому класі, був редактором шкільної газети.

У середині 1920-х приїхав навчатися в Київ, вступив до художнього інституту. Але не знайшов спільної мови з керівництвом, та й грошей не вистачало. Тоді ж на перше місце вийшла література. Іван вступав у літературні спілки та об’єднання, багато спілкувався з Валер’яном Підмогильним, Борисом Антоненком-Давидовичем та іншими діячами культури, яких пізніше нищила та переслідувала радянська влада. Тоді девізом Багряного стала фраза «Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ».

Мав безліч псевдонімів: Дон Кочерга, Сорок Сорок, Полярний. Але прижився та назавжди замінив прізвище лише один — Багряний.

У 1932 році його заарештували у Харкові. Звинуватили у контрреволюційній діяльності. 11 місяців відсидів у камері одиночного ув’язнення. Тоді Багряному «пощастило»: вироком стало заслання на Далекий Схід. За спробу втечі його помістили в тюремний табір, додавши до строку ще три роки. Роки ув’язнення та заслання стали пізніше матеріалом для написання «Тигроловів» та «Саду Гетсиманського».

Лише за вісім років хворий та знесилений Багряний повернувся в Охтирку, де його і застала Друга світова війна. Іван вступив у українське підпілля, переховувався від гестапо, а у 1944-му написав свій головний роман, який тоді називався «Звіролови». У 1945 році, з наближенням радянських військ, з групою українців виїхав до Хорватії, звідти емігрував до Німеччини.

У дорозі рукопис роману загубився, тож в еміграції переписав його наново. «Тигролови» (в перекладі Das Gesetz der Taiga — «Закон тайги») вийшли в Кельні трьома накладами і стали справжнім бестселером. У США та Канаді роман виданий накладом більше мільйону екземплярів. Фінальна фраза роману «Сміливі завжди мають щастя» стала аксіомою для багатьох читачів.

Після війни радянська влада проводила примусову репатріацію біженців — повертала біженців назад до Союзу. У 1946-му Багряний жив у таборі для переміщених осіб у місті Новий Ульм. Там у 1946 році він і написав свій відомий памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?», де розповів про причини еміграції, насильство та тортури. «Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і нав’язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР. Вони її величають «родіна» і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас на ту «родіну». При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою «родіною».

В еміграції створено і інший важливий роман — «Сад Гетсиманський». За 23 роки до виходу «Архіпелагу Гулаг» Олександра Солженіцина Багряний розповів про систему більшовицького терору, через яку йому довелося пройти. Дивовижно, що навіть про репресії, камери та тюрму він розповідає легко та з гумором, а сам роман є світлим та життєствердним.

Українська діаспора в Америці проводила агітацію за надання Багряному Нобелівської премії з літератури. Завадила передчасна смерть письменника. Поки весь світ захоплювався його романами, Україна не знала навіть його імені. І лише через 30 років вона відкрила для себе Багряного.

Але, судячи з певних моментів, його мужність, творчість та політична позиція викликають повагу далеко не в кожного. У 2006 році у Верховній Раді обговорювали урочистості на честь 100-річчя від дня народження Багряного. Володимир Яворівський та Левко Лук’яненко пропонували провести в Києві ювілейний вечір і святковий концерт на честь письменника, назвати одну з столичних вулиць на його честь. Планували випустити ювілейну поштову марку і монету. «За» постанову проголосували лише 73 депутати з необхідних 226.

Проте Віктор Ющенко підписав президентський указ про відзначення 100-річчя Багряного. Тож у 2007 році НБУ видав ювілейну монету пам’яті письменника та публіциста, а в Києві з’явилися вулиця, школа та бібліотека його імені.

Вулиця Багряного знаходиться у Дніпровському районі, сполучає Броварський проспект і мікрорайон ДВРЗ.

Середня спеціалізована школа №148 імені Багряного знаходиться у Дарниці, на вулиці Будівельників, 37. У школі давно мають намір створити музей пам’яті Багряного, навіть починали збирати матеріали, проводили тематичні конференції. Проте далі справа так и і не пішла.