Дзен українського села. Де його шукати

Як жили на селі, коли не було ні мобільних, ні електрики, ні міст? Жили чи виживали? Село — це важка праця чи відпочинок на землі? Історик Олександр Вітолін намагається знайти дзен в історії українського села.

Неоліт (Новий кам’яний вік)

Перехід від збиральництва до землеробства і тваринництва почався в часи неоліту. Наші предки обрали не сподіватись на природу, а самим відтворювати врожай. Отже, 10 тисяч років тому всі наші предки були «селюками». Археологічні розкопки дають можливість говорити про протоміста, але це були скоріш величезні села. Кожне поселення було одним великим родом, який пройшов шлях від матріархату до патріархату.

Тодішній патріархальний лад не варто оцінювати за сьогоднішніми мірками. Влада голови роду формувала значний тягар відповідальності.

Без тих знарядь праці, які маємо ми, наші предки не могли ефективно орати землі. Тому вони випалювали ділянки лісу. Це було так зване підсічно-вогневе землеробство.

Зола ставала чудовим добривом, але найкращий врожай був лише перші роки. Через 5-10 років треба було випалювати нову ділянку. На випаленій ділянці за 50 років виростав новий ліс, і тоді цикл можна було повторити. Зараз це видається жахливим, але то був єдиний спосіб отримати достатній врожай для прожиття роду. Підсічно-вогневе землеробство в деяких регіонах використовувалось аж до XIX століття.

Сьогодні для збільшення орних земель розорюють степ і осушують болота, для природи це мало відрізняється від контрольованих пожеж. На місцях випалених лісів вирощували пшеницю, ячмінь, просо, горох, але всі ці культури могли називати словом жито, спорідненим з словом «життя».

Середньовіччя

Розвиток землеробства призвів до еволюції родового ладу. Родова община розросталася, почалося розселення. Потім община переселенців знову розросталася, переселення продовжувалося.

Поступово виникали міста. Тоді це були лише центри адміністративної влади, торговельні осередки й укріплення від ворогів. Згодом зароджувалась державність, яку уособлювала княжа влада. З’являється право власності на землю. Землі все ще вистачає і нею можна заволодіти, якщо почати засівати ніким необроблювану пустку.

Але краще отримати ділянку за службу в князя. Новий землевласник не обов’язково буде обробляти землю сам. Селяни поділяються на вільних і залежних. Розшарування суспільства відбувається в правовому статусі: за вбивство людини, яка служить князю, штраф набагато більший, ніж за вбивство просто вільної людини, а вбивство невільної людини сприймається як псування речі. Є розшарування й в ідейній площині — військова звитяга шанується, а важка праця селян сприймається як належне. Особливо це відчувається в XIV-XV століттях, коли після занепаду Русі українські землі потрапили під владу литовських князів і польського короля.

Дедалі більше земель стає платою за військову службу. Податки і повинності відбивають, які обов’язки селян феодали вважали пріоритетними. Так, литовських і польських феодалів мало цікавило, що і як росте на їхніх полях. Торгівля «житом» не обіцяла великих вигод, бо в сусідів був приблизно ті самі умови для сільського господарства, а везти далі було ризиковано. Тому феодалів цікавило тільки, щоб селяни здавали достатню кількість вівса для їхніх коней.

Основні прибутки з залежних селян феодали отримували завдяки їхнім пасікам і мисливським промислам за хутром. На селян також лягали повинності, мало пов’язані з сільським життям: участь у полюванні як загоничі, будівельні роботи, випас коней. Цілі села вважалися сокольничими, бобровими або іншими специфічними заняттями. У певному сенсі попри їх залежність вони мали свої привілеї.

У відповідь селяни надавали перевагу не праці на землі — «жита» вирощували рівно стільки скільки було потрібно, а більше займалися вигіднішими промислами — бортництвом і ловами. Згодом, коли на зміну родовому ладу прийшов феодалізм, селяни по можливості обирали роботу, не пов’язану з землеробством.

Гетьманщина

Утиски польських феодалів стали поштовхом для покозачення українського селянства. Селяни не бажали терпіти утиски та обирали козацьку вольницю. Швидко виявилося, що козаки можуть бути чудовими військовими союзниками.

Польський король заснував реєстрове козацтво, яке фактично стало васалами короля. Але реєстр мав обмеження, більшість козаків залишалися поза ним. Під час козацьких повстань до козаків долучалися селяни.

Приєднання селян до повстанців впливало на місцеву польську шляхту. Але варто було підтягнутися регулярним військам, і панікували вже селяни, що могло призводити до поразки повстань.

Селяни, які не злякались і відчули козацьку вольницю, приставали до запорізького козацтва. Козаки не забували селянське минуле і в степах сіяли гречку, за що їх називали козаками-гречкосіями. Гречку на українські землі в VII столітті привезли з Азії сармати і скіфи. Популярнішою ця крупа стала після XII століття: невибаглива культура не потребувала великої праці, але була поживною, тому чудово підходила як їжа для походів.

За часів козаччини багато земель все ще були нічийними. Тому місцями все ще існувала займанщина — право заволодіти землею, яку почав першим обробляти. Але це стосувалося більше південних земель. У Києві за городи і випаси вже точилися бійки, в яких брали участь навіть монастирі.

Перший прихід капіталу

Протиборство польської шляхти й українського козацтва призвело до їхнього взаємного ослаблення та піднесення Московського царства, яке згодом стало Російською імперією. Російська імперія мала феодальні пережитки, але встала на рейки капіталізму. Первісний капіталізм сприяв розвитку міст. Збільшилось міське населення, яке не виробляло харчі. Обмін товарами пришвидшився завдяки розбудові залізничного транспорту.

Українські землі перетворились на житницю, а найбільші статки заробили цукрові королі, які переробляли та перепродавали цукор з буряків. Почала розвиватися агрономія й сільськогосподарська техніка. Більші прибутки тепер отримував тепер не той, хто володів більшою кількістю землі, а хто правильно вклав кошти, як це зробив Вікентій Хвойка. Євген Чикаленко був не лише ефективним господарем, але й просвітником — він написав і видав для українських селян «Розмови про сільське хазяйство».

Комуняцькі експерименти

Перша світова війна загострила всі суперечності Російської імперії й викликала революцію. Переможцями стали комуністи, які поставили найдовший соціальний експеримент в історії людства. Гасло «Диктатура пролетаріату» звучало в аграрній країні, де пролетаріат становив декілька відсотків населення і був малоосвіченим.

Та й гасло було фікцією. Владу отримали не пролетарі, а професійні революціонери. Для українського селянства комуністичний експеримент почався з примусового створення колгоспів і розкулачення, коли до «кулаків» зараховували навіть бідні родини, які мали хоч якусь скотину.

З’явилися голодомори та брехливі звіти про високі врожаї. Та й без голодоморів життя радянських селян було нужденним. Селянські діти вперше куштували вершкове масло вже на службі в Червоній армії, бо якщо в кого й була корова, то масло від неї продавали на базарі, щоб хоч якось звести кінці з кінцями. Непідйомний податок на дерева призвів до масової вирубки садових дерев і втрати деяких сортів. А сталінські репресії боляче вдарили по селекціонерам і вивели вперед пройдисвітів. Прості селяни не могли навіть виїхати з села без дозволу.

^{Засідання правління та активу колгоспу ім. ДПУ Рокитнянського району Київської області, с. Острів, 1934—1935 рік.//ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного}

Після смерті Сталіна і приходу до влади Хрущова експерименти не припинилися. Хрущов наказав масово засаджувати все кукурудзою. Українцям американська кукурудза смакує, але треба знати, як її вирощувати та зберігати. Василь Симоненко написав із цього приводу «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті». Врешті СРСР довелося купувати зерно в США, які Союз так хотів «догнати й перегнати». Боротьба з наркоманією призвела до припинення вирощування технічної коноплі.

Лише в 1974 році українські селяни почали отримувати паспорти. Але великого переселення з села в місто не сталось: діяв інститут прописки й без відповідного штампа неможливо було знайти роботу і утриматись в місті.

Радянські кінематографісти створювали казкову картину радянського села. Насправді радянське село відлякувало містян. Коли Леонід Плющ попросив направлення на роботу вчителем на село, на нього подивились, як на ідіота. Поки вчителював, він спостерігав, як колеги спивались або тікали. І які б реформи радянська влада не починала на селі, зводились вони до правильних звітів і бурхливих оплесків. Як результат, після краху комуністичного режиму радянське село не мало керівників, які б розв’язували проблеми, а не підтакували владі.

Це призвело до більшої кризи аграрного сектору. Селяни почали обирати місто, бо попередні десятиліття їм доводили, що містянам легше (і тут ідеться зовсім не про інфраструктуру). А містяни могли купувати автомобілі й частіше їздити по вихідних «на село». Тож для нас село було про відсутність благ цивілізації та важку працю.