Олександрівська гімназія
Забити стрілку учням іншої гімназії, знущатися над вчителями та красти монети з Києво-Печерської лаври — так колись розважалися київські гімназисти. Про їхні витівки розповідає історик Олександр Вітолін.
Ця стаття не має на меті пропаганду насильства. У ній лише описані реальні факти, про які з ностальгією згадували учасники подій.
Підростаючому поколінню часто дістається за його пристрасть до гаджетів. Старшим людям іноді в кайф похизуватись, як воно було на районі без гаджетів. Та схоже, якби в редакцію Вікенду про дитинство на районі написали б кияни, які жили за царя, то багато хто, прочитавши ті спогади, більше не дорікав би цифровому поколінню. Зауважимо, що спогади, на які ми звернули увагу, належать «діткам», які, ставши дорослими, прославили Київ своїми справами.
Микола Тимофєєв-Ресовський стояв у джерел радянської генетики. Він згадував: «Попри те, що Київ був зовсім не якоюсь глухою провінцією, а третім за розміром містом у дореволюційній Росії, дуже типовим було шкільне гімназичне життя в тому, що кожна гімназія, комерційне чи реальне училище, багато вищих і початкових міських училищ, мали своєрідні, часом трохи дивні традиції. Одні гімназії перебували в дружбі, інші — в традиційній ворожнечі. Наприклад, у Миколаївському парку (нині — парк Шевченка), з одного боку знаходилася наша Перша гімназія, Імператорська Олександрівська, з іншого — Імператорське комерційне училище. За традицією, зазвичай взимку, на снігу, в Миколаївському парку суботами після уроків відбувалися кулачні бої між нашою гімназією і комерційним училищем. Цей захід відбувався з цілою низкою інших заходів із захисту від керівництва гімназичного і комерційного і від поліції. Тому що, звісно, керівництву все це не подобалось. Але проводились постійні сутички по всіх старовинних правилах із забороною набирати п’ятаки в кулак і з певними правилами, куди можна бити, а куди — ні. І ці бої проходили настільки інтенсивно, що мені після таких бійок доводилось годину-другу де-небудь відтиратися снігом і в парку відлежуватись перед тим, як повернутися додому, щоб дуже вже не впадав в очі домашнім той стан, в якому ми після бійок знаходились».
Тимофєєв-Ресовський не без гордощів згадував, що під час випадкових зустрічей київських гімназистів із ворогуючих гімназій вони дотримувались «лицарського» правила: гурт, який мав кількісну перевагу хоч в одного гімназиста не міг ані задирати, ані починати бійку. Задирати і нападати міг лише менш чисельний гурт гімназистів. Винятком були лише гімназисти приватної гімназії Науменка, яких можна було бити в будь-якій кількості. Гімназисти-«науменківці» носили спеціальну синю форму, через що їх легко було впізнати. Причиною нелюбові до них інших гімназистів були їхні заможні буржуазні батьки (тільки от били дітей «буржуїв» не діти робітників і селян, а діти дворян і інтелігенції). Тимофєєв-Ресовський при всіх його заслугах і регаліях на схилі віку не без ностальгії згадував: «А ми були шпана, звичайно».
Ще одним проявом «лицарства» в київських гімназистів був «Марафонський біг». Гімназисти, яким хотілося відчути себе «лицарями», вчиняли три порушення. По-перше, вони з’являлися на вулиці в час, коли гімназистам гуляти було заборонено, вони мали знаходитися за місцем проживання. По-друге, гімназисти виходили пізно не куди-небудь, а на Бібіковський бульвар (зараз — Шевченка), який був під повною забороною в вечірні часи для гімназистів. По-третє, прогулянки в заборонений час забороненим бульваром були дитячими пустощами у порівняні з останнім проявом «лицарства». Річ у тім, що на вулицях чергували педелі — бідні секретарі міністерства просвіти, які, недовчившись, не могли стати вчителями і за крихітну зарплатню вимушені були «сістіровать», тобто підробляти відловом гімназистів, які порушували описані вище заборони. Ці гвинтики імперської бюрократичної машини ставали об’єктом для виплеску юнацької енергії. І в-останніх, гурт гімназистів виходив на бульвар і вдавав, що тікає від педеля. А сам заманював того на університетське коло, заводив у порожній провулок і, накинувши на педеля шинель, влаштовували тому «темну». Оскільки ці бідолахи були в очах гімназистів «начальством», то свої вчинки вони вважали «лицарством». А педелі не могли звертатися до поліції, бо вихованням відало міністерство просвіти.
Василь Хижняков, який був міським головою Чернігова у 1875-1887-х роках, земським діячем і викладачем, згадував ще більші лиха, які вчиняли гімназисти своїм освітянам. Так, гімназист 2-ї гімназії Шварц побив вчителя німецької мови Гаазе. Дивно, що такий поважний муж, як Хижняков, назвав це геройським подвигом. Це можна пояснити наслідками: покаранням стала справжня військова порка Шварца на очах інших гімназистів, а потім його заслали в солдати на Кавказ. Після відбуття солдатчини Шварц повернувся до Києва і став зубним лікарем. З пристрастю Хижняков описував і бійки між гімназистами.
Микола Галаган з Київської 3-ї гімназії, який став політичним діячем і членом Української Центральної Ради, описував пригоди своїх товаришів у тому ж дусі. «Гімназисти не любили своїх учителів, боялися і разом з тим були повні злості на гімназійне начальство. Вважалося певним геройством коли хтось зробить «пакость» начальству. Навкруги була атмосфера казьонщини, холодної суворості й злості; не було простоти, щирості, теплоти і ласки». Гімназисти І-ІІ класів дражнили гімназистів підготовчого класу «приготовошки-кишки», а ті у відповідь тих «першокласниками-колбасниками». Часом словесні поєдинки переходили у кулачні. Але як тільки гімназисти-«приготовошки» переходили до наступного класу, то тоді вже вони починали дражнити «кишками» нових гімназистів.
Особливо запам’ятався Миколі Галагану Грицько Чупринка, який почав своє навчання в Київській 3-й гімназії з третього класу й одразу вніс дух непокори, протесту, бунтарства та навіть анархічності й бурлацтва. Чупринка швидко став організатором різних виступів проти начальства й скоро не було вчителя, який би не зазнав від нього «пакостей». Найбільше запам’ятався його однокласникам жарт, який був досить миролюбним у порівнянні з «марафонським бігом». Коли вчитель на прізвисько «Козел» викликав Чупринку відповідати, той починав відповідати, але варто було «Козлу» замріятись (всі гімназисти знали, що йому нецікаво слухати їх відповіді), як Чупринка починав вставляти у відповідь частини світу, математичні формули, цитати з пристойних і не дуже віршів. Зупинявся Чупринка лише коли клас не витримував і починав реготати, чим відривав «Козла» від його мрій. Варто було «Козлу» замріятись наново, як Чупринка знову брався за своє. Були вчителі, які не викликали Чупринку, щоб не мати з ним справ, бо Гриць мав репутацію відчайдушного шибайголови. Маючи здібності до навчання, Чупринка вчився погано й втік з гімназії, щоб ніколи в неї не повернутися. Про ці пригоди відчайдуха навряд чи знав Роман Шухевич, який взяв собі за повстанське прізвисько «Чупринка», але провідник УПА любив вірші Чупринки і знав, що той у роки революції став повстанським отаманом і був розстріляний більшовиками, які захопили в заручники його рідних і пообіцяли йому життя, якщо припинить боротьбу.
Характерно, що Микола Галаган теж мав здібності до навчання і добре вчився. Коли він перейшов до колегії імені Галагана, вона вразила його своїми гуманними порядками і методами навчання у порівнянні з гімназією. Але все одно піддався на вмовляння однокласників і побив всі шибки і лампу в кабінеті директора. Та поступово бунтарство київських учнів знайшло інший вихід — революцію. Микола Галаган на все життя запам’ятав, як отримав нагайкою по плечу від донського козака. Пізніше, вже спираючись на справжній революційний досвід 1917-1921-х років, він називав свою революційність, як і своїх однолітків, настроєво-туманною без чіткої програми і мети.
Олександр Вертинський, який став російським співаком, починав навчання в Олександрівській гімназії. Але через погане навчання його відрахували. Тоді він став гімназистом Київської 4-ї гімназії й учасником бійок проти своїх вчорашніх однокласників. «Ми всі, хлопчаки, були патріотами своїх гімназій, зневажали інші гімназії. Але найбільше задоволення полягало в тому, щоб лупити «карандашів», «аристократів» (тобто з Олександрівської гімназії)». Кращими товаришами Вертинського стали другорічники, які скандалили з учителями, палили всюди, де це було заборонено, і пили горілку на квартирах. А от «зубрил» Вертинський не поважав, вважаючи, що справжні люди вийшли лише з другорічників.
Та пишався Олександр Вертинський не лише бійками. «Як тільки приходила весна, ми влаштовували чудесні «пасовки» (від картярського слова «пас») то на Батиєві гори, то в Голосіївську пустинь, то в Дарницю. Зазвичай вранці ми зустрічалися в заздалегідь обумовленому місці і, залишивши ранці й зв’язки з книгами в якій-небудь лавочці, йшли гуляти. Весна ще тільки висовувала ніс на вулиці, а ми вже в розчахнутих пальтах йшли їй назустріч. На Батиєвих горах сніг ледве починав танути, і великі брили його біліли в ярах, засклянілі і брудні, як шматки розбитої тарілки, але крізь весняне марево вже пробивались сині і білі голівки пролісків, ліловіли фіалки, висовувався бузковий «сон» із сірими пухнастими квітками. Трохи починала зеленіти зарижіла торішня травка… Ми розводили багаття, смажили на гілках старе українське сало, палили до нудоти і бігали, збирали хворост, і пили, пили повітря. Українське повітря. Воістину це були найщасливіші дні мого дитинства». Спогади про прогуляні уроки припиняють виглядати невинними дитячими пустощами, коли Вертинський вирішив описати всі подробиці: «Зимою ми влаштовували «пасовки» в Києво-Печерську лавру. Нас цікавили печери. Віряни докладались до них, цілуючи кумач, і клали зверху мідяки на свічки угоднику. Ось ці мідяки й були предметом наших бажань. Але як украсти їх? Зазвичай процесію паломників супроводжував який-небудь монах зі свічкою (в печерах було темно). Люди хрестилися, молилися, а потім нахилялись і цілували мощі. Ось тут ми і вигадали трюк. Нахилившись до мощів і вдаваючи, що цілуємо, ми набирали в рот стільки мідяків, скільки він міг вмістити. Відійшовши в бік, ми випльовували гроші в руку і ховали до кишені. Брр! Досі не можу згадати без відрази. З печер ми виходили з кишенями, набитими грошима, і одразу накупляли тістечок, цукерок, папірос і дуже весело проводили час. Ось якими босяками ми були!»
Ну то як? Може хай будуть краще гаджети?
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Захопити та підкупити: правила забудови Києва;
«Заходити страшно». Які місця Києва ненавидять жителі;
Найти, растопить, размять. Детство с мороженым;
